Я дуже хочу на війну

Я дуже хочу на війну.

Не ради слави, не за шану,

А просто… втекти від жалю,

Який в мені живе роками.

Не треба слів, не треба сліз,

Не треба дивних «ти не вартна»,

Бо світ давно мені – заліз

І тисне, наче клітка тісна.

Може, подумаєте: «Божевільна!»

Мовляв, нормальні тікають з фронту.

А я – як тінь, що день за днем

Молюсь: «Візьміть мене у згрому».

Бо тут – не дім, і не життя.

Я зайва всюди, я ніхто.

Не другом стала для життя,

А просто – болем у пальто.

Я не потрібна хлопцю, що

Колись шептав: «Без тебе зникну».

І друзям – десь на дні чуття,

Яких я більше не торкну.

Навіть батьки... Вони, мабуть,

Хоч трохи і добра бажали,

Та не відчули мого сну,

У якому я – давно пропала.

Мене не чують, не несуть

На крилах віри і любові.

То, може, варто вже піти –

На війну… Під звуки крові?

Я дуже хочу на війну.

Де все чорно-біле, де ти – боєць.

Де біль – справжніший, ніж брехня,

І серце чує кулі хід.

Хай я загину – то й дарма,

Бо краще впасти, ніж тліти.

Хай буде постріл замість сну,

Ніж спати в сльозах серед квітів.

Я хочу там, де смерть – сестра,

І не питає: чи ти кохана?

Бо тут мене вже не спасе

Ні ніч, ні ранок, ні обітниця мами.

Може, там знайду свій зміст –

В окопі, в крику, у атаці…

Бо тут у кожному із днів

Я – просто зайва, я – у втраті.

На війні не питають, хто ти,

Не вимагають "будь весела".

Там – хоч куля, хоч вибух в груди,

Але хоча б не фальш, не сцена.

Я дуже хочу на війну.

Не плач, читачу – я не божевільна.

Я просто хочу віднайти

Те, що мені тут вже не видно.

І може там, у попелі й вогні,

Коли земля реве і кличе,

Я вперше буду… не чужа,

Я вперше – вартісна, не знищена.