АВРОРА

Минув день, другий, третій… а ювеліра не було в місті. Тарас знову занепокоївся. Він не міг залишити надовго хворого Захара, а тому навідувався щодня до майстерні та чекав повернення ювеліра.

Нарешті майстер з’явився, і коли Тарас зайшов до нього, то одразу почав розпитувати, чи передав той портрет.

– Ох і гарні там дівки, був би молодший, то залишився б жити в таборі, – почав ювелір. – А твоя Аврора – найвродливіша. Кажуть старі циганки, що в неї мати була дуже голосистою та гарною. Портретові вона зраділа, як мала дитина. І танцювала з ним, і бігала всім показувала та все в мене розпитувала, де я його взяв.

– То що вона мені переказала? – не вгамовувався Тарас.

– Нічого. Надвечір дівчата бавилися в річці, а потім назбирали у степу квітів та вінки плели. Смішні вони, годували тими вінками своїх коней. Та Аврора свій вінок мені вручила і попросила тобі віддати. Дивна вона дівка. І співала, і танцювала з усіма, жартувала та бігала. А в очах у неї смуток сидить.

– То де він, вінок той?

– Забирай! Нащо мені та трава, хоч і духмяна?

Майстер попрямував у глиб майстерні, взяв щось на столі та повернувся до Тараса. Коли вінок опинився у скрипаля в руках, то йому схотілося притиснути його до грудей, а ще краще – заховати за пазуху. Та він стримався. Подякував майстрові та насамкінець запитав:

– А про каблучку ви їй розповіли?

– Та де там… Забув про все на світі в тому таборі. А тобі раджу, якщо хочеш з Авророю бути – поквапся.

Скрипаль не наважився розпитати, чи бачив майстер Яна, чи в парі він з Авророю. Вирішив сам завітати у табір і побачитися з дівчиною. Вона згадала його! Це очевидно, адже передала вінок. А він ще сам неодмінно нагадає їй про їхню зустріч, і вона мусить бути з ним. Адже для чого тоді йому жити.