АВРОРА

Якогось наступного дня Тарас занепокоївся. Молодий панок зник, а з ним – і вродлива циганка. Розпитувати в хазяїна готелю скрипаль не наважився. Але почув згодом від Захара, що панка обікрали, поки він був у місті. Молодик довго сварився з хазяїном, а поруч з ним голосила циганка, в неї зник якийсь перстень чи каблучка. Учитель дізнався про це від двірника.

Захар щиро намагався довести учневі, що Аврора – лише випадковий епізод його довгого життя. Переконував, що нічого доброго з цього знайомства не буде. Натомість скрипаль нічого не їв, не слідкував за своєю зовнішністю, лише Захара тепер доглядав більш охоче. Учитель на те все лише зітхав.

Якось Тарасові наснився сон, ніби серед великого літнього степу він лежить у духмяній траві, а поруч – Аврора. Вони дивляться замріяно на небо і пошепки розмовляють. Розмову після сну Тарас пригадати не зміг, запам’ятав лише пару гарних коней, що паслися неподалік. Білу кобилу, яка ніби належала Аврорі, і вороного племінного жеребця, хазяїном якого був сам Тарас. Згадав також, що дівчина була зодягнена у звичайну сільську одежу, яка їй дуже пасувала. Розмову вони вели приємну, бо посміхалися одне одному, і від тієї посмішки Тарасові було вельми приємно на душі. Та посмішка зігрівала, надихала, п’янила... Коси Аврори були старанно зібрані в очіпок, довга біла сорочка ховала принади жіночого тіла, яке надто вабило... «Вона ніколи не буде однієї з тих, кого я звик бачити у наших селах та містах, вона – циганка», – міркував Тарас, вже геть прокинувшись. Сам сон ніби переконував його, що скрипаль намагається поєднати неможливе. Аврора у сільській одежі виглядала так же дивно, як жайворонок у клітці. Але Тарасові ще довго не хотілося покидати ліжко, було відчуття, ніби лишень варто піднятися, і зникне той чарівний образ, що з такою ясністю засів у його пам’яті. Мріяв, що тільки-но заплющить очі, то знову зможе побачити її, доторкнутися до неї, заговорити. Було ще враження, ніби ліжко зберігає тепло сонячного безкрайнього степу і запах, незвичайно приємний запах степового різнотрав’я.

– Все мрієш, закоханий? – Звернувся до Тараса Захар, щойно зайшовши до кімнати.

Парубок відповів безрадісним зітханням. Захар укотре хотів розпочати розмову про пригнічений настрій Тараса. Він безнадійно намагається розрадити його своєю присутністю, щоразу просив повернутися до концертів.

– Нащо вони мені? Чому я маю веселити публіку, коли мені сумно, – з сумним поглядом у стелю відповідав на те Тарас.

Але сьогодні Захар стримався і весело промовив:

– А до тебе гості зранку, та ще й така краля. Вдягайся! Ну!

Тарас здивовано кліпав очима, до нього? Може то якась закохана шанувальниця його таланту? Гнати її треба! До чого ці зустрічі. Захар гримнув по-батьківськи на парубка, щоб поквапився та не змушував гостю довго чекати.

– Чого Вам треба? – замість вітання спитав, ніби відрізав, Тарас, коли побачив молодицю.

Її одежа підказувала скрипалю, що перед ним – заможна панночка. Зі смаком підібрано туалет, особливо пасували одна одній шляпка, сукня і парасолька. Світле вбрання робило молодицю ще привабливішою і водночас надто інтелігентною.

– Який ти став... лише очі нагадують про тебе!. А так би може і не впізнала десь на вулиці. Тарас-богатир! Пам’ятаєш, як тебе дражнили сусідські діти у дитинстві. А мене? Мене зовсім забув? І матір з батьком, і діда? – молода жінка то ніяковіла, то, набравшись сміливості, робила декілька кроків у бік завмерлого скрипаля, який не знав, як реагувати на весь той монолог.

– Хто ти? Ти... моя... Не може того бути! Я залишив тебе зовсім маленькою, а переді мною стоїть вродлива панночка. Це ти, Оксанко? – він радісно кинувся до дівчини, обійняв, а потім підхопив на руки і почав кружляти кімнатою.

– Що тут відбувається? – запитав Захар, зазирнувши стиха.

– Це моя сестричка! Маленька, рідненька, моя зозулька... А як же мати? Батько? Дід Семен?

– Запропонуй-но спочатку гості поїсти та випити хоча б чаю, а потім учиняй допит, – дорікнув Захар.

– Ні-ні, дякую, я не маю змоги довго затримуватися. – Оксана сіла в крісло. – Мене чекають, я ледь знайшла вас. А поки шукала, то вже час їхати далі.

– Хто на тебе чекає? – зацікавився Тарас.

– Він художник, ми побралися у квітні. Тут у готелі якийсь панок замовляв портрет циганки. Той надибав мого Гриця біля театру, а там багато художників просто неба пропонують городянам купити їхні картини. Портрет готовий, а віддати, як з’ясувалося, нема кому, панок чомусь терміново виїхав. А я про всяк випадок запитала в господаря про тебе – і яке щастя! Ти зупинився саме тут! Ми з Грицем бачили твої афіші в місті та всюди розпитували про тебе.

– Ти кажеш про портрет? Я хочу побачити його. Але стривай! Розкажи мені про батьків, про діда.

Оксана зітхнула. Батько досі хворіє, а мати дуже постаріла. Але є і гарна новина. Дядина їхньої матері після смерті залишила їй своє обійстя. Діти дядини влаштували кожний своє життя, а тітку все гризли докори сумління, що Катерина пішла від них світ за очі. От і вирішила вона свою провину перед смертю виправити. Катерина з Михайлом продали те обійстя та своє помешкання і придбали невеличкий будинок. А дід... покинув їх. Після того, як Тарас вирішив випробувати долю, дід Семен довго пиячив. А потім зник.

Тарас мовчки слухав сестру, потай розглядаючи її зовнішність, все ще не вірилось, що стільки часу минуло. Він почувався винним перед батьками не один рік, та покинути Захара не міг, щоб відвідати рідних. А тепер має знайти час, мусить побачити батьків. І за діда душа боліла…

Якось їхав Тарас невеличким містом і роздивлявся довкола, аж раптом бричка зупинилася, бо перехожі сперечалися просто посеред вулиці, не зволікаючи ні на кого. Тоді увагу Тараса привернув один напівсліпий дід, що на тротуарі грав на скрипці, біля його ніг лежав потертий дірявий капелюх, куди перехожі кидали гроші. Дід був геть сивий, в одежі, що ледь трималася пошарпана на старому тілі. І таким знайомим рухом він вдячно кланявся, як міг, перехожим. Та постать... Колись кремезна постать, ті незграбні руки з товстими пальцями... Як же вміло вони виводили давню мелодію з Тарасового дитинства. Тоді скрипаль вирішив, що пам’ять покепкувала з нього, бо ввижалося йому, що жебрак той схожий чимось на діда Семена. А тепер, слухаючи Оксану, Тарасові стало ще більше боляче. Адже то таки міг бути їхній дід…

Спогади порушила сестра:

– Мушу йти, Тарасе. Поки Гриць з’ясовував в хазяїна готелю, куди міг поїхати той панок, у мене був час. А тепер прощатимуся. Довго тебе розшукувала, а коли знайшла, то треба поспішати. Запишу адресу батьків, сподіваюся, що ти відвідаєш їх, вони чекають на тебе.

Оксана поклала на стіл папірець і пильно подивилася братові в очі.

– Зачекай, проведу. Хочу познайомитися з твоїм художником і подивитися на портрет. – Тарас обійняв сестру за плечі.

Художник був привітним чоловіком з темнуватим волоссям, карими очима і теплим поглядом. Вони були схожі поміж собою – Оксана і Гриць. Могло виникнути враження, що саме ці двоє і є братом та сестрою. А коли Тарас побачив портрет, то його здогадка підтвердилася – з полотна на скрипаля дивилася Аврора у червоному вбранні з чорним капелюшком, оздобленим вуаллю.

– Не розумію, нічого не розумію, – бубонів Гриць. – Так багато часу витратив на цей портрет, а замовник зник.

– Продайте мені його, назвіть ціну... Хоча для мене він ціни не має. – Тарас не відводив погляд від портрета.

– Навіщо він тобі? – здивувалася Оксана.

– Я знаю цього молодика, який замовив портрет, а ви досить часто подорожуєте. Отже, чи варто затримуватися і витрачати час на пошуки, – почав виправдовуватися Тарас, казати правду він не хотів. – І де я можу знайти вас, не хотілося б знову розлучатися надовго.

– Я завжди переказую матері, коли нас чекати, – хитро підморгнула Оксана братові.

Художник попрохав Оксану поквапитися, бо на них чекають друзі, щоб разом вирушити до Праги. Тарасові не хотілося відпускати так швидко сестру, він провів молоду пару до вокзалу і звідси вирушив до парку. Йому хотілося побути на самоті, надто сильно збентежив його візит сестри.