АВРОРА

Табір справді розташувався біля річки, майстер не обманув. Ледь діставшись туди пізнього вечора, Тарас кинувся шукати Аврору. Напіводягнені, бігаючи босоніж, місцеві дітлахи вмить оточили його, почали ходити навколо Тараса та весело, дзвінко щебетати незрозумілою йому мовою. Одне циганча простягнуло Тарасові шматок печеної картоплі, інше задивилося на його черевики. Маленька дівчинка з надто довгим задля її віку чорним волоссям вхопила парубка за палець і, граючись, вкусила. Тарас скрикнув від несподіванки, а малі покотилися по траві від сміху. Скориставшись цим, Тарас попрямував далі у бік великого багаття, що звелося в небо величезним яскравим язиком, навколо вогню зібралися дорослі.

– Молодику, а тобі чого тут треба? – спитав старий циган у скрипаля, несподівано вхопивши його за рукав та нагло заглядаючи у вічі. Він ніби весь вечір чатував на появу парубка.

– Дівчину шукаю. Висока така, вродлива, смілива...

– Хлопче, то в нас усі такі, – зареготав той. – Ади-но, спробуй хоч одну приборкати. Вони в нас норовисті, ніби молоді кобилки, та гарячі, наче попіл після щойно згаслого вогнища, дивись не обпечися, – ще більше зайшовся сміхом старий.

Тарас розгублено розглядав старого. А той сміявся від душі майже беззубим ротом, шамкав, промовляючи щось, схоже на шипіння, трусив сивою головою, ляскав висохлими до кісток руками, на яких вже звисла шкіра, по напівзігнутих худих, прикритих якимось дрантям, колінах. До них підійшла молода циганка.

– Вуйко, – звернулася вона циганською до діда, – чого регочеш? Хто цей красень? Заблукав? Чи лихо яке привело його до нас?

– Хочеш поворожу, – грайливо звернулася вона вже до Тараса. – Все, як на долоні, побачиш. І минуле, де в злиднях був, і нинішній день, в якому серце твоє горить від кохання, і майбутнє, яке від тебе залежить, але...

Посміхнувшись з погордою, вона спробувала взяти Тараса за руку. Скрипаль відсахнувся, зробивши декілька кроків назад.

– Не займай мене, – стиха промовив він. – Не до тебе йшов.

Циганка здивовано підвела брови, повела презирливо плечима, які закутала у квітчасту хустку.

– Ну, то йди своєю дорогою, голубе, тут тобі серед вороння немає місця. Гляди, з обсмаленими крильцями можеш звідси випурхнути, або й взагалі не злетиш.

– Не залякуй його, Ада, – втрутився старий циган, що нарешті перестав реготати і прислухався до їхньої розмови. – Хай сам скаже, що йому тут треба.

– Аврору шукаю, – рішуче випалив Тарас.

– Кого? – в один голос запитали старий і циганка.

Дід знову почав хихотіти, цього разу з істеричними нотками, а циганка звела руки над головою, плеснула в долоні та зі словами: «Авроро, сестро, з’явись», обернулася. Подивившись пильно на пусте місце, вона теж голосно засміялася, закинула назад голову і струсонула гарним довгим волоссям. Погляд її хитро блукав по зоряному небу, білі зуби в щирій посмішці блищали і якось дивно виглядали на її темношкірому обличчі.

– Гой-гой, насмішив, – озвалася Ада. – А чим я гірша? – і швидким рухом підняла рукою довгу пишну юбку, безсоромно оголивши сильну мускулисту ногу.

Тарас відвів погляд. Тут вже стояли осторонь дітлахи, що першими зустріли його в таборі, і з допитливістю спостерігали за розмовою старших.

– Ади, який сором’язливий, – продовжувала кепкувати з парубка циганка, сплівши руки на грудях навхрест і безцеремонно розглядаючи Тараса. – А що ж тобі за діло до Аврори?

– Не займай мене, – знову повторив тихо скрипаль, але вже з погрозою.

– А то що? Відлупцюєш може? Руки недовгими виросли і сили в тобі малувато буде, – не поступалася Ада, їй так і кортіло розважитися за рахунок нерішучості цього привабливого незнайомця.

У цю мить біля вогнища її хтось покликав.

– Агов! – озвалася та циганською. – Йду, мамцю, йду.

Не кваплячись, вона ще раз зміряла недобрим поглядом Тараса і, повернувшись, попрямувала нешвидкою ходою до вогнища, ледь чутно було циганське бурмотіння, схоже на лайку.

Вогонь вогнища освітлював найближчі дерева, розбиті під ними шатра і напускав таємничості. Сама ніч відступила від людського кола, що відпочивало біля вогню, неголосно розмовляючи. Тарас відчув, що він тут справді чужий. Чужак серед дивного народу, що живе просто неба, вміє кохати і ненавидіти з однаковою небаченою силою, вклонятися може хіба що землі під поривчастим вітром, покоритися лише старійшині.

– Ну, то йди і ти! Шукай свою зірку, – озвався знову старий циган.

– Що? – не зрозумів, ніби прокинувшись, скрипаль. – Яку зірку?

– Аврору, дурнику, Аврору, – надто якось з болем зітхнув старий і, востаннє подивившись пильно парубку в очі, пішов геть.

Тарасові на мить здалося, що він колись вже відчував на собі той погляд, і добре знайомі йому ті старі, вицвівші від часу очі.

– Бенедьо? – сам не зчувся, як покликав старого.

У кишені скрипаль лагідно стискав футлярець. У ньому лежав подарунок для Аврори. То була ручної роботи золота каблучка із тендітною трояндою.

Під вечірнім небом завмерла річка. Сонце кинуло на її воду золоту смужку і боролося з хмарами на горизонті, наближаючись до землі. Золота смужка у воді виглядала, наче великий сніп проміння, яке сонце намагалося остудити після спекотного дня. Дерева та кущі чорніли понад водою у полоні вечора під чернонувато-померанчевим сонячним світлом.

За заходом сонця спостерігали двоє. Аврора і Тарас сиділи на березі річки, трималися за руки і мовчали. Кожному з них не хотілося, щоб цей день минув, бо стільки ще хотілося і сказати, і почути. Але сама природа пройнялася станом їхніх душ і ніби заспокоювала, заколисувала думки і шепотіла: завтра буде новий день, в якому також житиме щастя. А сьогодні небо збереже їхню таємницю, вода подалі віднесе тривоги, а сонце вогняним снопом у воді подарує надію і казкове видовище. Рослинність, наче мовчазний свідок, спостерігала за закоханими, пташки прощалися з небесним світилом і щебетали гімн коханню.

Ген за обрієм велично сходило сонце. Повільно, впевнено показувало своє велетенське тіло. За ним цього ранку спостерігало двоє, які тепер напевне знали, що ні за яких обставин їм не хотілося б розлучатися ні на мить.