АВРОРА

Одного дня, гуляючи без певної цілі містом, не звертаючи уваги на назви вулиць, Тарас набрів на ярмарок. Блукав серед людей та краму, коли раптом почув веселий сміх і, озирнувшись, серед натовпу помітив циган. Привиднілося йому, що серед них була й Аврора. Скрипаль спробував пройти через натовп, та лише згаяв час. Коли вибрався до дороги, то побачив, що цигани вже від’їхали. Та наздогнати візок, в який запряжено чорних красенів-жеребців, не зміг. Дізнавшись від торгаша, що цигани приїздили на ярмарок по коні, а тепер прямують до табору, що за містом, він кинувся прожогом наздоганяти їх.

Все швидким калейдоскопом миготіло перед очима: вулиці, дерева, будинки, перехожі... Він біг навмання з єдиним бажанням – якомога швидше дістатися до околиці міста. Він встигне, мусить встигнути! Йому несила більше жити без неї, не бачити її довгими днями, мріяти про неї ще довшими ночами. Так минає час, а він, ніби зачаклований, не в змозі змінити щось у своєму житті, висвободитися від пут почуттів, нестерпного бажання жити нею, для неї, в ім’я її прагнень і бажань.

Брущатка міських доріг все не закінчувалася, але оком він вже встиг запримітити величезний степ та річку за містом. Ще кілька хвилин... Ще якісь десятки-сотні кроків мають наблизити його до циган. Він наздожене! Ось вже і степ. Але навкруги – тиша, одвічна подруга мовчазного неба. Тишу порушують лише спів пташок та коливання вітру, що спричиняє шелест трави. Тарас помітив у повітрі пилюку, розтривожену колесами кочових візків. То вдалині зникав останній візок циган.

Втома підкосила Тарасові ноги, у відчаї впав на траву, перекотився і завмер. Дивився безрадісним і безпомічним поглядом у хмарне небо. Перед очима пливло обличчя Аврори. Ось вона усміхається… а тепер замріяно дивиться в далечінь...

Кожна з хмар нагадувала йому звіра або якийсь предмет. Ось проплив над головою вітряк, його наздоганяє легким бігом величезний кіт. У Тараса майнула думка, що хмари набувають виду тих живих істот чи речей, які вони колись бачили на землі. Це на мить відволікло від прикрих думок, але потім запах трави, серед якої нині лежав, змусив отямитися.

Сон. Тарасові пригадався сон, коли серед степу він відпочивав з Авророю на килимі з різнотрав’я. Стан, схожий на ейфорію, охопив скрипаля. Йому примарилося, що наснилася ця погоня містом, а справжнім було якраз їхнє побачення серед літнього степу. І він почав марити тим довгим розкішним хвилястим волоссям, темними, як сама безодня, очима з лукавим поглядом, соковитого виду губами. Бачив перед собою низку дукатів, що обіймали ніжну шию і опускалися до захованих у блузу перс. Оголені засмаглі руки Аврори хтиво спонукали Тараса покласти їх собі на плечі, і хай би гладили вони волосся, пестили його тіло... Коні, були ще коні. Граціозні, спокійні, вірні свідки їхнього побачення. Забувшись, Тарас незчувся, як заснув.

Прокинувся скрипаль під вечір. День видався неспекотним, і йому ніщо не завадило виспатися під шатром неба. А тепер він спросоння оглядався і намагався згадати, як потрапив за місто. Пригадавши, Тарас підвівся, сів на траву і гірко зітхнув. А потім мимоволі замилувався природою. Вечірнє сонце нагадувало величезну червону смужку на горизонті, до якої вабило і хотілося доторкнутися, тепла земля дихала спокоєм. У траві повзали, стрибали, полохливо бігали комахи, над степом кружляли птахи. Дивне відчуття стривожило молоду душу, Тарас намагався пригадати, за яких обставин йому було так же хороше. І згадав.

Хлопчаком він пас худобу на вигонах за містечком. І не один день провів у товаристві таких же босоногих пастушків. Вони бавилися тим, що грали на сопілці, лякали горобців, які на свою біду сідали на невеличкі кущі, де дітлахи, підкрадаючись, вискакували з-під куща та весело верещали. Малим подобалося стежити за метушнею мурашок у траві.

Бували дні, коли Тарасик залишався на вигоні з мовчазним старим дідом, і тоді хлопчик мав змогу зануритися у власні думки, мріяти донесхочу про своє майбутнє. Розглядаючи дикі квітки та рослини, які ніби й були йому давно знайомі, та коли він придивлявся пильніше, то ніяк не міг збагнути, як таку красу створив Боженька. Скільки різних барв на те витрачено, які іноді дивні форми у квітки, ніби майстерно вирізьблені вмілою рукою. Любив Тарасик слухати пташок і теж дивувався, як такі маленькі створіння можуть так голосно цвірінькати та тьохкати.

Згадав також Тарас і рідне містечко, своє помешкання, рідних. Пригадав і цигана, який подарував стару скрипку. Скрипку, яка належала веселому цигану Бенедьо. Десь він нещодавно знову чув це дивне ім’я. Аврора! Вона йому казала щось про якогось Бенедьо. Так! Циган з таким ім’ям грав колись дядькові Аврори. А що, коли це барон Лорд? Тоді Аврора, його Аврора – це та сама дівчинка, яку барон у шинку, де Тарас прислужував, частував та гладив її чорні довгі кіски… саме в той день, коли він отримав циганську скрипку. Від такого несподіваного висновку парубок підвівся і потер лоба, ніби той жест мав допомогти остаточно пригадати епізод з дитинства. Лоб та чорний чуб спітніли від того, що діялося в думках скрипаля. Карі очі ніби сміялися самі по собі та змусили й губи в щирій посмішці розтягнутися. Тараса не раз нарікали в дитинстві циганчуком, бо чорне волосся, смагляве обличчя та карі очі ніби виказували причетність хлопчика до циганського племені.

Скрипаль знов сів на траву. Повертатися до міста не хотілося, і, як в дитинстві, він ліг на живіт та почав спостерігати за комахами, розглядати рослинність степу. Скрипаль відчув, що починає розуміти, що спонукає циган мандрувати світом. Це непокірна внутрішня сила, відчуття свободи, яким хочеться так само вільно дихати, як і цим чистим повітрям серед природи. Відчути володарем себе усього світу – це не заміниш ніякими могутніми багатими палацами. Їхнє багатство – воля, їхній найдорожчий скарб – пісня, яка народжує в грудях силу, наповнює все тіло, всі м’язи радісним покликом – йти. Йти далі та далі, ген за обрій, щоб відчувати, що живеш.

Вже смеркало, коли Тарас, не кваплячись, побрів назад до міста.