Пастор

Підготовка до Покрови Пресвятої Богородиці йшла повним ходом. Матінка цього разу серйозно взялася за випікання, тож для прискорення виробничого процесу вона вирішила долучити до цього ще й мене. Запах дріжджів лоскотав ніс від чого сильно хотілося чхати. Увесь дім був заполонений ароматами випічки, дрібними часточками борошна та пилюки, що танцювали у повітрі навпроти сонячних променів з вікна. Картину ж доповнювали мої втомлені стогони.

- Довго ще?

Я вигинаю спину у спробі зменшити напругу в м’язах і позбутися неприємного відчуття втоми.

- Ще трішки, це останній противень. Поки можеш поскладати у пакети ту випічку, що вже встигла охолонути.

В честь свята церковна громада вирішила влаштувати ярмарку, де кожен міг продати виготовлені власними руками товари і кожен їх міг купити. Виручені кошти звичайно ж йшли на підтримку храму. З боку церкви від самого ранку було чути жвавий гомін, стукіт молотків та помірний звук місцевого радіо з старих динаміків.

На подвір’ї храму вже зібралося чимало людей. Усі метушилися, ставили ятки та столики для ярмарку, носили громіздкі коробки з товарами, які планували продати, допомагали іншим облаштуватися на торговій точці. Купка дітлахів сиділа під парканом, вочевидь, ділячись один з одним отриманими від прихожан гостинцями.

Хапаю один із пакунків з випічкою, що лежать на задньому сидінні автомобіля і несу до того місця, де батько ще пів години тому мав поставити нашу ятку, та прибувши на місце призначення розумію, що він ще навіть не починав цим займатися. Переношу решту пакунків з автомобіля, і коли останній з них приземляється на траву біля купки деревини, яка мала б бути розкладним столом, полегшено зітхаю. Сонячні промені уже не гріли, але все ще намагалися створити ілюзію тепла своїм яскравим світлом. Я поморщила носа і вирушила на дослідження околиць.

Довгі ряди яток і столів з різною продукцією тяглися від самих воріт церкви до її ґанку. Між ними снували чоловіки і жінки, що метушливо щось носили, складали рівними рядочками та намагалися зібрати до акуратних купок свої надбання . Чим ближче я підходила до самої церкви, тим більше чорних одежин бачила серед натовпу. Схоже, що задля цього ярмарку до нас з’їхалися служниці та прислужники з інших місцевих церков та монастирів.

Раптово я відчула, що хтось хапає мене за лікоть і тягне в бік від натовпу. Вже хотіла обуритися і сказати все, що думаю про порушника моїх особистих кордонів і спокою, але як тільки зустрічаюся поглядом з очима пастора Кирила мій жар невдоволення миттю згасає. Ми відходимо подалі від натовпу під ґанок церкви.

- То ти сьогодні допомагаєш батькам, як слухняна дівчинка? – голос чоловіка був тихим, щоб його слова були чутні лише мені.

- А Ви думали, що я тільки грішити вмію?

Пастор широко посміхається і відводить погляд на шумний натовп людей.

- Ну для мене, поки що ти - єдине джерело гріха.

Закочую очі на його слова. Хоч мене і дратували подібні випади, але я любила його невимушені чіпкі жарти.

- То ви витягли мене з натовпу і перервали прогулянку лише для того, щоб сказати це, Отче?

Обличчя пастора відразу стає серйознішим, він прочищає горло і тепер його голос не настільки грайливий.

- Так, вибач, я щось заговорився. Мені потрібна допомога з певним підготуваннями до служби перед ярмарком. Нічого складного – просто принести деякі речі на вівтар і зробити, щоб це все гарно виглядало, – пастор переминався з ноги на ногу, було видно, що він не звик просити допомоги у інших.

- Чому ви не попросите когось із тих, хто приїхав з сусідніх церков чи храмів? Вони точно знають про це більше ніж я

- Бо це інше. Я тебе вже знаю і можу більш-менш довіряти, тому…

- Добре, добре, я зрозуміла, то куди йти?

В наві (основній частині храму) було також доволі людяно. Хтось молився, хтось вів світську бесіду з сусідами по лавці. Жваві жіночки енергійно прибирали приміщення церкви: мили вікна, підмітали підлогу, протирали підсвічники та ікони. Одна з них відразу підбігла до Кирила, коли той зайшов до церкви.

- Отче, ми майже прибрали тут, можливо, Вам потрібна ще якась допомога? – вона дивилася на чоловіка майже з благоговінням, але коли її погляд впав на мене уся м’якість кудись зникла.

- Дякую, ви всі зробили багато хороших справ для нашої церкви, я впевнений, що за ваші благі діяння милостивий Господь точно не лишить вас у скрутні часи. Наразі мені не треба ніякої допомоги, я вже знайшов собі помічника для облаштування вівтаря, тому не переймайтеся, - пастор натягнуто посміхається і краєм ока дивиться на мене.

- Ох, добре, але якщо у Вас будуть якісь труднощі, то звертайтеся, – жіночка востаннє окинула мене поглядом і рушила до компанії своїх подруг.

Вівтар гордо височів в глибині сцени, важкі ікони тяжко нависали з обох його боків. Зліва за завісою сховалися скромні двері, які вели до ризниці .Я миттєво зупиняюся на краю сцени, згадуючи усі повчання матінки про те, що до вівтаря і ризниці можуть ходити лише священнослужителі.

- Ви впевнені, що мені можна туди? – я невпевнено дивлюся на Кирила.

- Так, звісно, ти ж допомагаєш мені з підготуваннями, то чому ні?

Я невпевнено заходжу у двері слідом за пастором. З’ясувалося, що ризницею виявилася невеличка відділена тонкою, як картон, стінкою частина від нави. Тут пахло пилом і старим папером, світло від вузьких високих вікон ледь-ледь освітлювало простір навколо. Морщу носа в бажанні чхнути і проходжу далі в кімнату.

- То з чим тут треба допомога? – я повертаюся обличчям до пастора.

Не встигла я і оком змигнути, як мене притиснули до стінки. Тихо зойкаю від несподіванки та раптового удару спиною об шершаву холодну поверхню. Біля вуха чується гаряче важке дихання пастора.

- Бачила, як та жіночка дивилася на тебе? Вони вже заздрять тому, що не вони зараз допомагають мені з приготуванням вівтаря до служби, - густий і низький голос лунав, ніби з-під товщі води. – А знали б вони, що ще я з тобою робив, то чи були б вони такі милостиві до тебе? Спокушаєш священнослужителя грішити.

Після цих слів послідував короткий смішок і я відчуваю, як мої стегна підхоплюють з обох боків. Злякано хапаюся за плечі Кирила і несвідомо змикаю свої ноги довкола його талії. Це вийшло настільки раптово, що я навіть не звернула на це уваги.

- Та тобі навіть говорити нічого не треба, ти все сама чудово знаєш. Уже спланувала, як будеш на цей раз сквернити душу цього нещасного пастора? – слова звучали гостро і з насмішкою.

- О, то це я винна, що пастор не може тримати руки при собі? – моя відповідь була така ж гостра і насмішкувата.

З горла чоловіка долинулося тихе, гортанне гарчання.

- Як добре, що ти сьогодні прийшла в спідниці.

Враз подол моєї спідниці задирається до самого поясу, а спідня білизна летить кудись вбік. І знову це пекуче відчуття його члена, що розтягує мене. Я хапаю ротом повітря і вигинаюся, спираючись спиною на холодну стіну.

- А тепер, будь хорошою дівчинкою і поводь себе тихо. Ця стінка настільки тонка, що якщо зараз хтось стоїть біля вівтаря, то він з легкістю почує навіть наш шепіт.

От чорт, я зовсім забула, що прямо там, за цією картонною стінкою, зараз метушиться ледь не вся наша церковна громада. Як тільки це усвідомлення вистрілило в моїй голові поштовхи в мені стали глибшими і я ледь не пищала від обурення. Якого чорта від робить і чому мені це подобається? Закушую губу, закидую голову назад і враз - до моєї шиї припадають гарячі губи пастора. Хотілося просто кінчити від того, як вони рухалися по моїй шкірі і так солодко дражнили дріботливий пульс під щелепою. Сильніше закушую губу і стискаю пальці на тканині його сутани. Якби під нігтями була шкіра, а не тканина, то всі його плечі були б уже в ранах та подряпинах. Я готова була уже кінчити, коли з іншої сторони стіни почулися приглушені голоси.

- Ви не бачили пастора Кирила? Ми закінчили ставити ятки, тепер потрібна тканина, щоб зробити навіси, - грубий, хрипкий чоловічий голос долинув звідкись із рядів лав.

- Ні, можливо, він в кабінеті. Тканина для навіс має бути біля чорного входу в церкву, підіть перевірте, - це вже був жвавий жіночий голос, який пролунав зовсім близько біля сцени.

- Погода сьогодні гарна, добре, що вибрали саме цей день для ярмарку.

Схоже, ці двоє вирішили влаштувати тут одну зі своїх світських бесід. Важка рука Кирила приземляється на мої губи і я опускаю погляд на нього.

- А зараз будь тихо, - це були останні його слова перед тим, як його поштовхи в мене стали майже болючими.

Якби не долоня пастора на моїх губах, гадаю, нас уже давно спіймали б. Мої ноги сильно тремтять після такого потужного оргазму і я не впевнена чи зможу нормально стояти.

- Я знав, що ти молодчинка, - скромний поцілунок лягає на моє чоло.

Насправді все, що треба було зробити для підготовки вівтаря до служби - це винести з ризниці кілька підсвічників та посудин. Насправді мене не сильно здивувало, що так звана допомога була лише приводом для чогось іншого.

Решту дня я провела за прилавком нашої з батьками ятки. Час від часу на горизонті з’являвся Кирило, але лише для того щоб кинути в мій бік насмішкуватий погляд чи недоречний жарт, який можу почути лише я.

- А з чим ваші булочки? – він підходить до ятки з самозакоханим виглядом і широкою посмішкою.

- А хіба Ви не знаєте, Отче? – я закочую очі і посміхаюся йому у відповідь.

- Ох, а дійсно, з чим ваші булочки, мені це дійсно цікаво.

Раптом, до нашої з пастором розмови доєднується незнайомий для мене парубок. Його волосся було яскраво-рудим, на обличчі виднілося багато веснянок та і сам він виглядав як втілення сонечка.

- Оу, ну це церковна випічка, в ній немає начинки…

Я починаю розповідати юнаку про випічку і краєм ока помічаю, як Кирило досить швидко зникає в натовпі.

- Ти так цікаво розповідаєш, я, до речі Владислав, приємно познайомитися, - хлопець енергійно тягне руку до мене.

Здивовано дивлюся на простягнуту долоню і невпевнено подаю йому свою для рукостискання, але він відразу тягне її до себе та легко торкається губами тильного боку. В голові відразу зародилося питання «Якого хуя?». Відтягую подалі від нього руку і нервово посміхаюся.

- Навзаєм, вибач, але я трохи зайнята, не можу зараз з тобою просто поговорити.

На щастя, саме в цей момент до моєї ятки підійшли інші люди тому миттєво перемикаю свою увагу на них. Більше за сьогодні я не бачила ні Кирила, ні Владислава (останнього на мою превелику радість).

Вже вдома я дійсно зрозуміла, наскільки сильно втомилася за цей день. Знімаю з шиї фартух, в якому проходила весь день поки стояла за ятками і відкидаю його кудись вбік, краєм ока помічаю, що щось випадає із його кишені. Піднімаю з підлоги незнайомий папірець та розгортаю його. Що це в біса таке? І як воно сюди потрапило?

«Хочу, щоб ти дивилася на мене так, як дивишся на пастора»