ДОЛЯ МОЯ ДОЛЯ

Андрій...

 Повернувшись додому, після зустрічі в крамниці з Поліною, Андрій не знаходив собі місця. Йому здавалося, що він все лишив позаду, що у нього є дружина: вродлива, ніжна, лагідна. Що та єдина ніч з Поліною – то лише був потік одноразових емоцій. Але зустрівши її знову, він зрозумів, що це – та єдина і неповторна жінка, яку він буде кохати до самої смерті.

Його почуття до Наталки враз змарніли. Він розумів, що не має права ображати ту, яка його врятувала від самогубства, яка весь час була біля нього поруч, яка заради нього піде в вогонь та воду. Але він не може впоратися зі своїми почуттями.

"Який я стерво, – подумав про себе Андрій. – Я не пішов за коханою дівчиною, я не зміг протистояти матері. Моя мила, кохана Полінка живе з дурнуватим чоловіком, за якого її насильно видали заміж. Вона носить його дитину...

 Ні!.. Але ж та дитина може бути моєю, а я нічого не зробив для того, щоб наша дитина народилася у щасливій сім'ї. Як мене тільки земля носить? Покидьок, негідник, боягуз..."

 Андрію знову хотілося взяти налигач і піти до гілки.

– Андрієчку, милий! Ходімо вечеряти, – погукала чоловіка Наталка.

Андрій мовчки пішов до столу. Його дружина метушилася навколо нього, намагаючись догодити й привернути до себе увагу.

– Чого це ти чоловіку на шию чіпляєшся? Як муха прилипла до нього. Чи що трапилося? – гримнула на невістку Параска.

– Ні, мамо, у нас все гаразд, – злякано відповіла Наталка.

– А ти чого, як у воду опущений сидиш? – звернулася вона до сина.

– У нас все гаразд, мамо. Вам же Наталка відповіла, – злісно крізь зуби процідив Андрій.

 Вечеряли мовчки.

 Ніч для Андрія здалася нескінченно довгою. Він лежав не в змозі заплющити очі. Здавалося, що він поглядом просвердлив дірку у стелі й з тієї дірки тягне холодом.

 Наталка теж не спала. Їй так хотілося обійняти свого чоловіка, але вона боялася навіть доторкнутися до нього. Серце у дівчини щеміло, а сльози рясно змочили її подушку.

 Між чоловіком та жінкою наче чорна кішка пробігла. Наталка почала згасати на очах. Все у неї з рук падало, вона бралася то за одну роботу, то за іншу, забуваючи про те, що вона тільки що робила. Голова йшла обертом.

 Одного дня, вона діставала з печі борщ. Очі дівчини були повні сліз, руки тремтіли. Вона не втримала рогач і казан з борщем впав на підлогу. В цю мить до хати зайшла Параска.

– Ти що це наробила? Щоб тебе трясця взяла! Ти всю долівку у хаті перепаскудила. Щоб тобі руки відсохли...

 Параска ще багато всіляких огидних слів наговорила невістці. Та Наталка вже їх не чула. Вона вибігла з хати й кинулася до повітки. На стіні висіла мотузка, з якої Андрій хотів зробити новий налигач для корови. Наталка вхопила її й хотіла вибігти з приміщення. На порозі стояв Андрій.

– Повісь на місце. Не роби дурниць. Ходімо поговоримо. 

Наталка тремтіла від холоду. Андрій зняв старого батьківського кожуха з гвіздка й накинув його на дружину.

 Лише вони вийшли за двір, як на порозі хати з'явилася Параска.

– Долівку хто мазати буде? – процідила крізь зуби вона.

– Мамо, відчепіться, будь ласка, – кинув через плече Андрій.

Вони з Наталкою пішли через садок до річки.

– Ти навіщо мене сюди привів? – запитала чоловіка Наталка.

Андрій сам не знав навіщо він привів дружину на те місце, де однієї ночі він кохав іншу. Що він може зараз сказати цій маленькій зневіреній дівчинці? Він її зрадив... В чому вона винна? За що вона так страждає? Вона тривалий час для нього була єдиною втіхою й порадницею в усіх його проблемах. А він? Він знову став причиною болю, тільки вже іншої жінки. Ні! Він не може більше бути боягузом, він вже дорослий чоловік і він повинен сказати правду Наталці.

 Андрій подивився на тремтячу дружину. Колись радісні, осяяні щастям очі, зараз були червоні й сповнені сліз.

– Наталко, пробач мені, але я досі кохаю Поліну. Я гадав, що я її забув. Та виходить, що ні. Не забув.

Від холоду, недоспаних ночей і від почутих слів, Наталка втратила свідомість... Андрій приніс дружину на руках. Поклавши її у ліжко, він повернувся до матері.

– Якщо я почую, що ви, мамо, ще хоч раз підвищите голос на неї... Мамо, я за себе не ручаюсь. 

 Наталка прийшла до тями, але розплющувати очі вона боялася. Вона ще не розуміла про кого йде мова. Та їй будо байдуже. Вона не хотіла повертатися у реальне життя.

 На дворі вже смерклося. Андрій сів на ліжко біля дружини, взяв її маленьку руку. Вона була холодна, мов лід. Він схилився над Наталкою й приклав руку до своїх губ. Поволі рука зігрілася. Дівчина ворухнула пальцями.

– Пробач мені, Наталочко. Пробач...

  Початок літа.

Андрій повернувся з роботи. Наталка закінчила полоти грядку й вийшла назустріч чоловіку.

– Андрієчку, рідненький, ходімо до річки. На дворі так спекотно, хочу покупатися, та без тебе йти не хотіла.

– Привіт, люба. А матір де? Вона знову на тебе за щось лаялась?

– Ходімо до річки. Прошу тебе.

Наталка подивилася на чоловіка. В її очах сиділи якісь бісики й лукаво посміхалися.

– Ого! Що це з тобою? Ти якась цікава, – весело запитав Андрій. 

– Ну ходімо вже скоріше, – просила Наталка і тягла чоловіка за собою.

 Вони швидко спустилися до річки. Наталка йшла все далі й далі в хащі очерету. Нарешті вона зупинилася, взяла велику руку Андрія й поклала собі на живіт. 

– Що таке, люба? – запитав Андрій, дивлячись в очі Наталки.

В цю мить він відчув, що в його руку щось легенько стукнуло.

– Що це?

Наталка радісно посміхнулася. 

– Це наш малюк, любий.