ДОЛЯ МОЯ ДОЛЯ

– Давно це було, – сказала Горпина й замислилася. – Ти пам'ятаєш мою сестру Одарку? Вона живе у Заліссі. До них кілометрів з п'ятнадцять буде. Село мальовниче, попід лісом тягнеться, озерце там гарне є, лебеді на тім озері плавають...

– Щось я думку загубила.

– Ви про дівчину розповісти хотіли.

– Ага, згадала. Так от, у тім селі, де живе моя сестра, жила жінка з дочкою. Сусідка моєї сестри. Звали її Оришка. А замолоду всі звали її Орисею. Гарною дівчиною була та Орися. Коса довга, чорна. Брови, як намальовані, очі сині, мов озера. Хто подивиться у ті очі, то там і втопиться. Усміхнена та радісна. Залицявся до неї парубок один. Така гарна пара була. Діло йшло до весілля, вже і сватів заслали. Та раптом той парубок передумав одружуватися з Орисею. Покинув він дівчину і сам десь зник. А згодом з'ясувалося, що Орися на дитя чекає. 

Засудили її люди, насміхатися з неї почали. Плювали їй в слід. Плакала дівчина, але пожалітися нікому вона не могла. Сирота вона була.

 Народилася у неї дівчинка. Хворою та дитина народилася, і з голівонькою у неї погано було, і ходити вона ледь навчилася. Ніхто дівчині помагати не хотів. Лише моя сестра чим могла, тим і допомагала. Бо теж синочка сама ростила. У Одарочки чоловіка вовки в лісі задавили. 

 Коли Надійці, Орисиній доні, виповнилося п'ятнадцять, захворіла тяжко Орися, а потім за два роки й померла. Залишилася Надійка одна однісінька. Одарка хотіла залишити її у себе, та їй не дозволили, бо вона має свою дитину, а чоловіка у неї немає. Забрали ми Надійку до себе. Ми з Федором так подумали: "Де одне дитя, там і другому місце знайдеться. Та й Івану не так нудно буде." А коли папери на дитину оформляли, то лікарка сказала, що Надійка дуже слаба і довго не проживе. Але ми все одно забрали її.

 Три роки вона у нас прожила. Гарною стала, справною, бо у нас і молочко, і мед, і в саду є, і в городі є. А потім стала в'януть наша дівчинка, мов квіточка в засуху. Померла вона влітку, як і її мама.

 Горпина опустила голову й крадькома витерла сльозу. Полінка сиділа притихша. У неї в голові були свої думки, яких вона дуже боялася. "Чому люди такі злі? Чому вони так з Орисею?..."

 Поліна підігнула ноги, обняла коліна і якось дивно дивилася на підлогу. Декілька сльозинок упали з її очей, та по ній видно було, що вона зараз думає зовсім не про Надійку. 

 Дівчина раптом встала й швидко вийшла з прибудови. Федір в цей час сидів га ґанку й докурював цигарку. Побачивши Поліну, яка поводилася дивно, Федір підвівся і тихо пішов слідом за нею.

Дівчина підійшла до колодязя. Відкрила дверцята зрубу й нахилилася.

– Темно...Темно, Іваночку, у колодязі... Не світять тут зорі... Холодно, як у могилі, – шепотіла вона.

Поліна хотіла перехилитися й пірнути у глибокий колодязь. Сильні руки, вже немолодого чоловіка, схопили дівчину.

– Стій, дурепо! Що ти робиш? Що трапилося?

Федір поставив Поліну перед собою, міцно тримаючи її за передпліччя, щоб та не змогла втекти. Декілька хвилин Поліна стояла з заплющеними очима, відкинувши голову назад.

До саду прибігла Горпина.

– Федоре, що з нею?

– Здається вона хотіла втопитися у колодязі.

– Та що ж це за день такий важкий сьогодні? Що тій Веклі потрібно? Все життя вона нас колотить. Силоньки в мене вже немає. Вона всю душу з мене випила, – ледь чутно промовила жінка й присіла на лавку, що була поруч з колодязем.

– Федю, посади її біля мене та замкни дверцята на зрубі.

 Ранок наступного дня.

Горпина подоїла корову й вивела її до череди. Коли вона поверталася у двір, то побачила стару Веклу, яка кинула їм щось у двір і швидко подріботіла до себе додому.

Горпина підійшла до того місця. На траві виднілася розкидана земля. Горпина пішла до повітки, де в цей час порався її чоловік. Федір зібрав крашанки й чистив курник. 

– Федю. Ця стара знову землі з цвинтаря принесла і нам у двір накидала. Що вона від нас хоче?

– Нічого вона не хоче. Ти ж знаєш, що вона хвора головою. Люди казали, що її мати травницею була, добра людина. А Векла злою, мабуть, народилася.

– Та мені все одно, хто вона і якою народилася, аби нас не чіпала.

– Люба моя, пам'ятаєш Одарка казала, що у них в селі хтось хату продає?

– Так, пам'ятаю. Хата під самим лісом, Миколи Підопригори, продається.

– А давай-но до Одарочки ближче перейдемо. І їй веселіше буде, і ми Векли позбавимося.

У Горпини відлягло на душі. У неділю вони зібралися з Федором подивитися хату Миколи. 

– Федю, ти не бачив, Полінка встала вже?

– Двері замкнені, мабуть, ще спить.

– Піду подивлюся на неї, щось душа моя не на місці.

 Горпина увійшла до приміщення. Поліна не спала. Вона знову сиділа, підібгавши під себе ноги, й дивилась на підлогу.

– Доброго ранку, Полінко.

Дівчина мовчала. Здавалося, що вона зовсім не чує того привітання.

– Полінко, що з тобою? – запитала Горпина й хотіла погладити дівчину по голові. Поліна здригнулася й відсахнулася від жінки.

– Що з тобою, Полю?

– Вони й мене проклянуть. Вони й мені у слід плювати будуть...

Поліна дивилася на підлогу зляканими очима, наче вона там бачила щось, що її дуже лякає.

Горпина підійшла впритул до дівчини й міцно, та водночас ніжно обняла її.

– Що з тобою, дівчинко?

Розмова була довга: з сумом, сльозами й страхом перед майбутнім.

– У мене є знайома лікарка. Вона тебе огляне. Якщо ти вагітна, ти народиш цю дитину. Дітки не винні в тому, що у батьків не складається доля. А всім іншим не потрібно знати чия це дитина.

 Прийшла зима.

– Поліночко, ми з батьком до райцентру будемо їхати у неділю. Поїдеш з нами? Для дитини колиску купити треба, тканини на пелюшки та ще багато чого. Поїдеш? Як ти себе почуваєш?

– Добре, мамо, я себе почуваю. А з Іванком хто посидить?

– Одарочка прийде. Вона обіцяла.

Іван останнім часом був не такий веселий. Іграшки його не цікавили. Він більше сидів долі у своїй кімнаті й весь час колисав свою ляльку. Іван дуже схуд, їв він погано, навіть льодяники його не вабили. 

Лікарка нічого виявити в Івана не змогла.

– Івана треба везти у лікарню, щоб його обстежили досвідчені спеціалісти, – сказала Петрівна і виписала направлення.

 У понеділок батько повезе сина у районну лікарню.

 А сьогодні неділя.

Добре вдягнені, та закутані у ковдри Горпина з Поліною сиділи на бричці. Федір правив коником. Дорога видалася легкою й недовгою. Першим ділом жінки вирішили зайти до крамниці й купити тканину на пелюшки. У Поліни розбіглися очі. Голубенька, рожева, жовта, біла байка, скручена у сувої, лежала на прилавку.

– Поліночко, яку будемо брати тканину? – запитала Горпина.

– Мамо, кожної потрішки, – відповіла дівчина й озирнулася. Біля дверей у крамниці стояв Андрій і дивився на кругленький живіт Поліни.

– Андрієчку, ходімо. Я хустину вже собі придивилася, – заговорила Наталка до чоловіка.

Раптом вона спіймала його погляд і повернулася в той бік, куди він дивився.

– Полінкаааа? – вимовила Наталка.