ДОЛЯ МОЯ ДОЛЯ

Бричка зупинилася біля гарної сільської хати, що потопала у зелені саду. Біля двору росли мальви. Вони наче казкові істоти, вбрані у яскраві сукні, кольору від бежевого до яскраво червоного, охороняли спокій мешканців цього дому.

"Яка гарна хата", – подумала Поліна. І серце її знову защеміло. На очі навернулися сльози.

 Батько допоміг матері злізти з брички й підійшов до Поліни.

– Давай руку. Приїхали, – тихо промовив чоловік.

 Ворота відкрив рудоволосий високий парубок. Він завів коня у двір, відчепив бричку і повів коня до колодязя напувати. 

Батько першим зайшов до хати, за ним пішов Іван, мати мовчки вказала Поліні, щоб вона йшла до хати слідом за Іваном. Останньою зайшла мати.

Хата була простора, охайна. По всіх стінах були розвішені портрети, прикрашені рушниками. У кутку висіли образи, на підвіконні красувалася герань. Посеред великої кімнати стояв стіл, на якому було повно смачної їжі.

– Сідайте до столу, – запросила матір і вказала де повинні сісти Іван та Поліна.

Іван... Чи то хлопець, чи то чоловік, був невисокого зросту, повний, схожий на дозрілого гарбуза. Світле кучеряве волосся стирчало в усі боки. Сині, мов волошки очі, посміхалися. Рожеві щоки були схожі на поросячі, ніс картоплинкою. Долоні маленькі, пальці товсті. Він ще дома у Поліни викликав огиду у дівчини.

 Матір Івана, Горпина, була худорлявою з витонченими рисами. Мабуть, вона була дуже красивою, коли була молодою. Голос у неї був лагідний, м'який. Коли вона заговорила до Поліни, то дівчині на душі відлягло. Вона відчула, що від жінки йде щось добре й тепле. 

"Але може це мені тільки здається?" – подумала Поліна і знову її тіло вкрилося мурашками від страху.

 Федір – батько Івана. Високий сивий чоловік, з красивими вусами, що теж почали вкриватися сивиною. В очах його виднівся сум. Мабуть, важко йому все життя дивитися на те, що єдиний син ніколи не стане для них опорою.

 До хати зайшла літня жінка. Звали її Одарка. Разом з нею зайшов рудий парубок, якого звали Степаном. Всі сіли за стіл. Гостей більше не було.

Федір налив собі й Степану горілки, жінкам налив наливки з вишні, а Івану узвару. 

– Вип'ємо, мої любі, за молодих, – сказав невесело Федір і підняв чарку.

Всі випили, крім Поліни. Вона сиділа й не ворушилася. Та дівчину ніхто й не чіпав. Після третьої чарки всі трішки розслабилися і почали розмовляти між собою, як наче нічого особливого в їх сім'ї не відбулося.

З розмови Поліна зрозуміла, що Одарка – це сестра Горпини, а ще вона хрещена матір Івана. А рудий парубок – то її єдиний син Степан.

Святкування закінчилося, як тільки на дворі смерклося. Одарка зі Степаном пішли додому, а Горпина заходилася прибирати зі столу.

– Допоможи матері, – звернувся Федір до Поліни.

Дівчина підвела злякані очі. В них блищали сльози.

– Ходімо, Іване, до коника. Зерна йому покладемо, – сказав Федір, і вийшов разом із сином на двір.

Горпина підійшла до столу.

– Поїж, голубонько, хоч щось. Ти так з голоду охлянеш. Не бійся, ми тебе нічим не образимо.

Вона поклала картоплю на тарілку, кільце ковбаси, солоний огірок і підсунула тарілку до Поліни.

– Їж, дитино. Їж, не соромся.

Дівчина подзьобала, як курча, і встала з-за столу. Вона в душі повірила жінці, що її тут не ображатимуть. Іти їй немає куди, накласти руки на себе вона не змогла. 

Поліна мовчки почала допомагати прибирати зі столу.

Коли все було прибрано, до хати зайшли Федір з Іваном.

– Ходімо, діти, я вам постелюся, – тихо вимовила Горпина, і перша пішла до спальні.

 У просторій кімнаті стояло велике ліжко, на якому височили одна на одній дві великі подушки. На білосніжному простирадлі, отороченому ніжним мереживом, красувалися вишиті волошки. Ковдра була зроблена з красивих клаптиків дорогої тканини. Поруч з ліжком стояв великий гардероб із дзеркалом. У кімнаті було два вікна, які були закриті з вулиці віконницями. Горпина дістала з гардероба сорочку, поклала її перед Поліною.

– Добраніч, синку! Добраніч, Полінко! – сказала Горпина й вийшла з кімнати.

Поліна стояла, як вкопана. Вона дивилася на Івана і її нудило. Вона уявляла, як ці товсті бридкі пальці будуть торкатися її тіла, як оце товсте незграбне опудало буде її обіймати. Поліну підвернуло і вона вибігла на двір. Слідом за нею вийшли Горпина та Федір.

– Що з тобою, дівчинко? – запитала жінка.

– Не знаю, мені дуже погано.

– Федю, принеси їй квасу. Це, мабуть, від того, що вона не їла цілий день, – схвильовано говорила Горпина, тримаючи дівчину під руку.

Через деякий час всі троє повернулися до хати. Поліна знову зайшла до спальні. Іван лежав на ліжку, відвернувшись до вікон.

Горпина зачинила двері й вони з Федором пішли до своєї кімнати.

– Федю, що будемо робити? Нас Параска обдурила. Дівчина, виявляється, нормальна – не хвора.

– Бачу, що не хвора. Я ще дома у них це зрозумів. Але ж ти бачила, як Параска до дівчини ставиться. В неї аж іскри з очей сипалися, коли Поліна на неї дивилася.

– Шкода дівчину. І у нас вона буде почувати себе не добре, і додому їй дороги вже немає, – крізь сльози промовила Горпина.

– Лягаймо спати. Час все поставить на свої місця.

– Полько, а ти зі мною у квача грати будеш? – прошепотів Іван.

Поліна аж здригнулася від несподіванки.

– Що?

– Мама казали, що ми з тобою у квача грати будемо. А ще у мене є лялька.

Іван дістав з-під ліжка маленьку ляльку мотанку і глиняну іграшку-свистульку.

– Я завтра тобі свистка дам. Знаєш, який він голосний. Мама ввечері не дозволяють в нього свистіти.

Поліна стояла, широко розкривши очі. Вона навіть не уявляла, що доросла людина може мати такий розум.

– Полько, ти любиш льодяники? У мами у шафці заховані півники, рибки й ведмедики. Вона мені дає по одному. А я колись знайшов ключика, відімкнув шафку і з'їв усі цукерки. Мама сварили мене дуже. А ти мені відімкнеш шафку?

Поліна дивилася на Івана і в душі посміхалася. Він зовні такий неприємний, а в душі він зовсім мале дитя. Страх поволі почав відступати.

Іван ще трішки пробурмотів про щось і заснув, міцно тримаючи в руках ляльку і свисток. Поліна взяла подушку і теж лягла на підлогу біля ліжка.