ДОЛЯ МОЯ ДОЛЯ

 З того часу Параска й прикусила-таки своє жало. Як же їй важко було мовчати, коли вона бачила, що Наталка не встигла помити посуд, або не витягла вчасно з печі хліб. Скрегочучи зубами, свекруха все доробляла після невістки, кидаючи в бік молодої жінки погляд сповнений злістю.

Вже й весна прийшла.

Сніг розтав та збіг струмочками до озера. Проліски відцвіли й на їх місці вже красувалися пахучі конвалії, нагадуючи, що ось-ось прийде тепле літечко.

 Малюки Павлуша та Іллюша росли, як з води. Хлопчики були схожі на маму: чубчики біляві, оченята сірі-сірі, мов хмаринки на небі, але вії та брови були батькові – чорні, як намальовані. Диво та й годі. 

 Андрій милувався дітьми й забував про все на світі. А ті двоє хапали батька то за чуба, то за вуса, та заливалися веселим дитячим сміхом.

 За чотири місяці мовчання у Параски накипіло на душі. Їй було страшно від слів жебрачки, та мовчання для неї було гіршим за смерть.

 Одного дня, Параска прийшла з роботи додому на обід. Наталка присипляла малих й сама заснула біля дітей. Свекруха вирішила перевірити чи всю домашню роботу поробила її лінива невістка: грядка з огірками була не прополена, у свині не було їжі й вона верещала, як скажена, крашанка лежала у гнізді й не важливо було, що її курка тільки-но знесла.

– Мамо, а що це ви по сараях вештаєтеся? Чи шукаєте що? – запитав Андрій. Він теж прийшов додому на обід.

– Та ось дивлюся, що твоя жінка зовсім совість загубила. Цілими днями тільки й знає, що спить. 

– Мамо, Наталка вночі майже не спала, у малих зуби почали лізти. То оди плаче, то другий.

– А то я не знаю, що таке малі діти. Ти, як був малим, так я все на світечку встигала зробити, а в мене ще Полька мала була.

– Мамо, не заводьтеся. Що вам знову не так?

– Он, дивись, грядки не полені, бур'ян у пояс стоїть.

– Я прийду і ввечері виполю вам той бур'ян.

– Свиня кричить, як навіжена. Голодна, мабуть.

Андрій зазирнув у казан зі свинячою їжею.

– Мамо, казан пустий. Наталка годувала ту ненажерливу тварину. Ви що, забули, як самі на неї кричали: "Щоб ти здохла, ненажеро!?"

 З хати вийшла Наталка з дітьми на руках. Павлуша плакав, Іллюша схлипував і смоктав свого кулачка.

– Ви чого сваритеся? – запитала молода матуся. – Дітей розбудили своїми криками. Тепер вони мені знову не дадуть нічого зробити.

– А ти їх панькай більше. Вони виростуть і на голову тобі...

Андрій не дав матері договорити.

– Все, мамо, годі! Я більше так не можу. Скільки ви будете гризти Наталку. Вам скільки не годи, все одно буде не так. Завтра неділя. І завтра ми переходимо жити до Наталчиних батьків. Вони давно казали, щоб ми переїжджали до них.

– Ой, Боже! Моя дитина у прийми піде, коли хата пуста пустісінька стоїть. Вам, що місця не вистачає? Сорому мені наробити хочете? Ой, Боже мій Боже, – заголосила матір.

 Обід закінчився.

Параска та Андрій пішли на роботи так і не пообідавши. Андрію кусок хліба в рота не поліз після сварки. А Параска всім своїм видом хотіла показати, що гіршої невістки немає в усьому селі.

 Параска працювала дояркою на колгоспній фермі. Працівниця вона була добра, та її язик доводив всіх до сказу.

 Прийшовши з обіду на роботу вона встигла посваритися з завферми. Дем'ян саме організовував людей на пошуки племінного бика. Грім, так звали бика, розбив ворота у загорожі, де його влітку держали, й втік.

– Параско, після роботи додому лісом не повертайся, поки ми не спіймаємо Грома. Щоб не дай Боже нічого не трапилося, – звернувся до доярки Дем'ян Сидорович.

– Як хочу, так і буду ходити. Грім зовсім не агресивний, чого його боятися?

– Був не агресивний, але сьогодні чомусь поламав ворота і втік. Так що, лісом не ходи.

– Як схочу, так і піду. Ти мені, Дем'яне, в цьому не указ.

  Після вечірнього доїння Параска поверталася додому лісом. Вона знала тут кожну деревину, кожен кущик. Жінка майже вийшла з лісу, як позаду почувся хрускіт гілок. Вона озирнулася. Грім летів прямо на неї. Його очі були налиті кров'ю, роги виставлені вперед, і якби це була зима, то з носа пара вилітала б, як дим з димаря. Параска скрикнула і почала бігти. За декілька стрибків тварина наздогнала бідну жінку. Параска відчула сильний удар у спину і впала. Бик її вдарив ще раз так, що вона відлетіла зі стежки в кущі. Від болю Параска не могла навіть кричати. Вона чула, що ця гора м'язів знову суне до неї. І раптом пролунав постріл. Грім звалився на землю майже поруч з Параскою.

 Коли жінка розплющила очі, біля неї сиділа фельдшерка й Андрій. Багато односельців, що шукали Грома, стояли поруч. Всі чекали приїзду лікаря.

Фельдшерка надала першу медичну допомогу. Параска лежала у великій калюжі крові.

– Мамо...мамо...

Андрій не міг говорити.

– Синку, пробач мені. Я на тебе так довго чекала. А коли дочекалась, я не змогла тебе поділити ні з ким. Я тебе люблю, сину.

Це були її останні слова.