І вона каже...

І вона каже раптом: треба — то буду псом,

Сивим оскаленим звіром, кошмарним чиїмось сном,

Тим, хто на запах крові, на порох, на біль і страх,

Тим, хто конає тихо в траншеях і бліндажах.

І вона каже: віриш, хотілось колись не так —

Голубом на карнизі, тремтливим чижем в руках,

Не рахувати мертвих, не торувати мап —

Слідом багряним ляжуть протектори збитих лап.

І вона каже: знаєш, там, де нема війни,

Там за оскал вбивають зазвичай таких, як ми,

Дикі і проти шерсті, світу, либонь, не в масть

Там, де забуті сенси пса, що усе віддасть.

Там, де забуті сенси пса, що усе візьме…

Хай опускають очі — лиш не лишай мене.

Хай відвертають лиця, зводять на ешафот…

Знаєш, хотілось птахом — тільки не той акорд,

Тільки не та тональність, ноти і голоси:

Хай ти хотіла в небо, але тобі повзти

Там, де багно, і гільзи сіються як зерно.

Знаєш, не наша пісня — прощення і добро.

Знаєш, не нам молитись янголам і богам.

Тільки усі молитви я за твою віддам.

Тільки усі молитви я вознесу тобі,

Як відгуркочуть битви в цій навісній війні.

Як відгуркочуть битви. Вляжуться всі дими.

В тому новому світі будемо вже не ми,

В тому новому світі буде вже все не нам:

Іншим вклонятись стануть ідолам та богам.

Інших любити стануть. Інших на п'єдестал,

Певно у цьому світі просто такий устав.

Скажуть: заради блага. Скажуть: що менше зло.

Що нам того боятись? Все це уже було.

Все це ще буде знову з іншими на землі,

Як загуркочуть битви в їхній новій війні.

І вона каже: треба, сама і ступлю за край —

Тільки їм, мертвооким, на суд мене не віддай.

20.01.2025 р.