Метаморфози

Спускаючись по теплому піску,

не роздивитись камінців і мушель,

захованих у темряву тісну.

Обм'якле сонце жар у морі тушить,

стікають долу краплі бурштину,

приречені прибитися до суші.

Роз'єднані з осяяним творцем,

ввібравши пломінь у смолистий спокій,

блукатимуть, допоки не торкне

чиясь стопа необережним кроком

тендітний світ, невидимий для ока,

збудивши іскру пам'яті від сну.

Різьбяр шліфує гострі грані тонко,

із-під руки виводячи у світ

застиглі оберемки жовтих копій —

вервечкою медових намистин,

однаково скалічених у формах.

Поглянувши востаннє вслід потомкам,

світанок, розуміючи, змовчить.