В ніч на Івана Купала

Йдучи по магазинам, Неоніла тісно зв'язались з мамою. Вони розмовляли про різні речі і після деякого магазину, бо вони ходили не тільки по одяг собі, але і їжу, купували відбувся такого образу діалог.

- Можеш мене називати мама, щоб тобі було зручніше, якщо хочеш, авжеш... - каже мама.

- Ма...ма-ма? Тобто, тепер я можу Вас називати мама? - очі наповнились сльозами.

- Ну так. Ти ж дуже любиш мого сину, і він теж тебе, тож навіщо розділятись між вами, якщо ви нам з моїм чоловіком як діти! - сказала мама.

Неоніла не могла стримувати своїх сліз, і почала голосно плакати. Мама притулила її голову до своїх плечей і з словами "Тихо, тихо. Не плач, донечко" почала гладити її по голові.

Через декількох хвилин Неонілу попустило, то вони по тихому почали йти далі.

- Можна питаннячко одне? - спитала Неоніла.

- Ну, задавай! - відповіла мама.

- Ви знаєте розміри вашого чоловіка і сина? Сина я приблизно сама знаю, але не точно. - спитала Неоніла.

- А як же мені не знати?! - відповідає мама, - А що ти задумала?

- Просто хочеться і їхній гардероб хоч трохи оновити.

- Не потрібно! Ти і так так багато скупила!

- Мамо! Ми гроші тільки почали тратити, а не використали їх, тож, можна і їм одежу купити.

- Ну...але...

- Все! Я вирішила! Йдемо купимо їм якісь речі.

І пішли вони далі по закупах.

Прийшовши до дому їх чоловіки не впізнали. Не тільки через те, що вони мали нову одежу, але і через їхні щасливі лиця.

- Ось тобі, любий мій! - дає в руки мені нову одежу, - А ось це Вам, батьку! Якщо можна так сказати... - з неяковівши сказала Неоніла.

- Батько... Ех, доченько... Як же ти знаєш, як потрібно довести до сліз старого. Я давно хотів щоб в Наума появилась молодша сестричка, але не складається...а тут ти. Авжеш можеш мене так називати, донечко! Бо ти робиш нашого з мамою сина щасливішим!

З часом, Неоніла часто ходила в ліс, і брала мене з собою. Там вона мене вчила знаходити лікарські трави, і збирати гриби та ягоди. Татусь казав, що це не для нього, бо город сам не зробиться, а зима довга. Мама у вільний час і так ходила туди, але тепер дізналась більше грибів їстівних.

Через трохи більше місяця, після свята Івана Купала, Зореслава з Власієм побрались. А ще через місяць Неоніла була попросила своїх родичів щоб могла взяти в оренду якийсь будинок для магазину лікарських трав. Голова села подивився, що вона знущається з нього, і подарував їй, а не здав в оренду.

Ми в тому магазинчику продавали сушені фрукти, сушені гриби і сушені цілющі трави, тож, до нас приїжджали з сусідніх сіл за багато верст від нас, а ми потиху помалу і самі почали відкладати на весілля.

Зореслава, як коли була приходила по лікувальні трави, дивилась на мене так хтиво, що я просив Неонілу, щоб обслужила її, бо мене лякали її погляди.

Через рік ми зібрали кошти для весілля, то були і запрошували і голову села з родиною, і друзів, з якими були спілкувались, і Зореславу з Власієм.

Зореслава відмовилась йти, бо вона повинна була десь в період нашого весілля родити, що ми тяжко, але сприйняли. Власій пійшов, і відгуляв по повній, після чого Зореслава з ним сварилась і довго йому це згадувала. В самої родився син, якого вона хотіла назвати моїм ім'ям, але Власій був проти, і назвав малого своїм іменем. А через декількох років і сам загинув, залишивши дружину і сина в самі важкі часи, коли пійшов сам в одиночку п'яний полювати кабана, але йому зустрівся не кабан, а ведмідь, який його і вбив.

Моя сім'я з періоду, коли нам подарували магазин, почали нормально жити, і в мене появилась сестричка, яку так бажав батько. А через пів року, після весілля Неоніла привітала мене з тим, що в нас скоро появиться ще один член сім'ї. Через дев'ять місяців в мене родився син Антип, а згодом і ще двійня Анісія і Кузьма.