Просто дихай

Сьогодні я всміхаюсь, як завжди.

Кажуть: очі — дзеркало душі.

Та в моїх ніколи не побачать,

Дикий втоми крик.

Звичні жести стали ритуалом.

Сила, жвавість — зламу місця немає.

Намагалась сказати...

Хоч трохи завісу над серцем підняти.

Та погляди порожні, сліпі,

Слухали... Але не мене...

Вже не чекаю розуміння:

Вікно без світла — пусте.

Я сміюсь, та всередині скло на друзки,

Мов дзеркало без відбитку.

І лише ніч мене вислухає щиро,

Коли тиша говорить без слів.

Вдень — усмішка, щит і броня.

Вночі, як попіл, збираюсь до купи.

Живу між світами двома,

Та щоразу триматись все важче.

І живуть в мені два "я".

Одна — усмішку носить як зброю.

Інша — в темряві рве себе знову.

Ведуть вони війну таємну,

І я — їх поле бою.

Коли стихає увесь цей театр,

Я пишу і знову стаю собою.

Лиш слова бачать мене справжню,

І не лякає їх темрява моя.

Та діалог цей вічний і глухий:

— Стомилась... Не можу вже більше.

— Продовжуй. Впадеш, ніхто не підніме.

— Розбита... Маски всі тріщать.

— Тримайся. Інакше зникнеш.

— Може... Вже досить?..

Досить бути сильною — просто дихай...