Глава 2: Підводний дім
Коли вчений прокинувся, вода вже піднялася до даху лабораторії. Його нове тіло — двометровий із половиною гігант — повільно пробуджувалося. Каркас з надміцного титаново-керамічного сплаву, який забезпечував виняткову міцність — критично важлива якість для виживання в умовах небеспечного середовища.
Вага конструкції не перевищувала півтори тонни, і це при тому, що всередині містився не тільки силовий блок, а й контейнери з нейронною матрицею — цифровим аналогом свідомості вченого.
Він був збудований так, аби витримати тиск підводних глибин, корозію, перепади температур, і навіть можливі удари уламків. Живлення забезпечували резервні акумулятори, а зовнішня поверхня була вкрита панелями, що поглинали світло.
Системи самокорекції активувались одразу. Переналаштував чутливість сенсорів, щоб уникати перевантаження від тиску, та змінив кут руху колінних шарнірів — для кращого зчеплення з нестійкою поверхнею. Оптика перемкнулася на інфрачервоний режим, крізь замулену темряву води він бачив лише контури. Але цього вистачило, щоб почати шукати вихід, аби вибратися із бетонного саркофагу назовні.
Спершу ходив дном, впевнено, ніби це був каламутний пляж. Коли рівень води досяг десятків метрів і під її тиском почали тріскатися бетонні конструкції й руйнуватись металеві каркаси, він зрозумів, що не все прорахував.
Його тіло, хоч і водонепроникне, але все одно було надто важке, щоб триматися на поверхні. Механічні кінцівки безнадійно ковзали вгору й вниз. Відчайдушні спроби обертати потужними сервоприводами не давали результату. Сканери показували, що відстань до поверхні океану невпинно збільшується. Вода навколо, наповнена мікрочастинками й залишками людського світу, перекривала сонячні промені та ставала дедалі темнішою.
Спершу йому вдалося протиснутися у вікно, дрібні уламки якого вже встигли розчинитися у воді. Міцні маніпулятори впиралися в кам’яні стіни, двигуни ревіли, як реактивні, але зрушити з місця так і не вдалося.
Тіло, спроєктоване як досконала машина, виявилося пасткою. Вентилі та мотори працювали бездоганно, але титанова вага перетворювала будь-які зусилля на марну витрату енергії.
Сергію Едуардовичу згадалося, як плавав у Середземному морі, відчуваючи, коли тіло тримається на поверхні завдяки легеням, наповненим повітрям. А Нексус не має легень. Він досконалий, але, на відміну від людського тіла, не здатен винирнути на поверхню.
«Людське тіло — крихке, жалюгідне, але здатне на більше, ніж те, в якому я зараз. Так, можливо людині й під силу виплисти, але точно загине без їжі та води на поверхні, на якій навіть нема куди податися. Мені зрештою теж скоро настане кінець, якщо залишатимусь без освітлення. Акумуляторні батареї розрядяться, і я просто вимкнусь.
Я обрав вічність, але ніколи не думав, як це буде – жити під водою», — думав, намагаючись змиритися з жахливим парадоксом: тіло, що створене рятувати, а насправді робить в’язнем.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!