Глава 3: Смерть у безсмерті
Вода навколо темнішала. Глибоководні течії ковзали повз, мовби нашіптуючи свої погрози. Тиск був жахливим, але корпус Нексуса витримував. Усередині тишу порушувало механічне дзижчання систем.
Коли вода почала охолоджуватись, тіло робота все ще стирчало з вікна затопленої лабораторії. Тепер він перестав боротися. Сенсори показували лише цифри: глибину, температуру, рівень освітлення. Він намагався аналізувати, тримати свідомість активною. Але навіть у механічному мозку є межі витривалості.
Спершу сенсори ще працювали, показуючи, як вода густішає, як температура падає. Вода кристалізувалася, перетворюючись на міцну, непробивну оболонку. Титанове тіло повільно ставало частиною безмовного, застиглого світу. Лід проникав у кожну щілину, стискав корпус і немовби нашіптував Сергію Едуардовичу: «Тепер ти мій».
Та вчений намагався думати. Намагався, бо батарея вже майже виснажена, і думки в голові плутаються, стаючи хаотичними та нерозбірливими, як у п’яного. Сергій Едуардович знав, що це не смерть, а просто перерва. «Я засну… на хвилину, на рік, на тисячу років…» Тільки й встиг подумати і його свідомість пірнула в порожнечу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!