Титанова примара

Дівчина почала приходити кожного дня. Вона з’являлася на горизонті, наче привид, і, не звертаючи уваги на його відчайдушні спроби комунікувати, просто сідала поруч. Приносила дивні предмети — шматки матеріалів, які нагадували сплави, незнайомі йому або вироби, схожі на іграшки, чи то інструменти.

Одного разу вона дістала круглий предмет, схожий на прозору кулю, і натиснула на нього. Всередині кулі спалахнули різнокольорові вогні, що виводили на поверхню дивні схеми та символи. Сергій Едуардович спробував їх розпізнати, але база даних не містила нічого схожого. Це було поза його знанням, поза межами відомої науки.

Вона сиділа тихо. Але в цей раз він не міг просто спостерігати. Відчув, як у серці щось прокидається. Чи було це почуття? Бажання? Тягар, що відчувався в самій її присутності? Не міг собі відповісти, не знав. Це було щось більше за спостереження. Її очі — такі спокійні й одночасно проникливі, мовби чітка опора в цьому порожньому світі. А рухи та погляди — ніби розігривали титановий корпус зсередини.

Він вмить забув про все. Батареї, системи. Дівчина поряд — і все, що він міг робити, це дивитися. Чи збій програми, чи, можливо, свідомість загубила певний зв’язок із реальністю… але припинив розбиратися.

І з кожним наступним візитом щось людське, сховане глибоко в механічному тілі, почало повертатися. Цікавість? Захоплення?

Фігура гнучка й тоненька, як лінії малюнка. Термокостюм, що міцно охоплює й затягує тілесні контури, обрис її стегон, вигини, що просвічували через тканину, немов шкіра під сонячним промінням.

Його фантазії не мали меж. Став уявляти, як би було, якби він був людиною. Якби зміг доторкнутися до неї, провести пальцем шкірою, відчути теплоту її тіла, запах, навіть якщо це лише на кілька секунд.

Від подібних думок, програми давали збій. Адже перебуваючи у тілі машини, він не мав права хотіти. Але цього було достатньо, щоб розбурхати тягу, потребу, бажання.

У такі миті він хотів лише одного: бути з нею. Можливо, залишки чогось людського в її зовнішності викликали потребу в дотику. Не вірив у те, що таке можливо, але й не міг перестати фантазувати про це. Коли споглядав лише тінь того, що могло б бути реальною жінкою.

Кожен її візит став святом. Тепер він щодня чекав, що вона прийде й сидітиме поруч. І щоразу більше почувався залежним від цих миттєвостей. І неважливо, скільки часу залишалася незнайомка — години чи хвилини, її прихід дарував впевненість, що справжній світ існує. Але лише в тих коротких моментах, коли дівчина була поряд.

«Хто вона? Людина? Чи залишок якоїсь іншої цивілізації, яка прийшла після нашої?» Як же йому хотілось запитати про все це та отримати відповідь.

Її мовчання почало дратувати вченого. Він не міг зрозуміти, незнайомка глуха, чи просто не розуміла його. Він питав, благав, навіть кричав механічним голосом, але та тільки посміхалася. Саме так — посміхалася, проте одними очима.

— Ти знущаєшся з мене? — одного разу вибухнув, іскри гніву пробивалися крізь логічні шари його мислення. — Ти тут, ти дивишся, ти чуєш мене, але не відповідаєш! Якщо ти людина, то допоможи. Приведи інших. Розбий цей лід. Зроби що-небудь!

Але вона різко відсахнулася.

— Пробач. Просто… мені потрібна допомога.

Дівчина на мить застигла на місці, а потім ступила кілька кроків назад і пішла геть. Він не чув звуку її кроків, тільки вітер, що шурхотів по кризі.

«Я налякав її», — промайнуло в думках і знову залишився на самоті.