Небилиці.

Небилиці.

Я родився сьогодні рано – вранці,

Мати захотіла раків у сметанці,

Поки годувала мене на лежанці,

Я — ж — смалив у пологовім танці.

Ранок усміхався мені сонячний,

З перлинами роси, він — чарівний.

Вітерець літав лише боязний,

Та досить міцний, та — гнівний.

Чим нам до річки добратись?

За який потяг ми б заціпились,

І по дорозі нам не заплутатись,

Та на возі з мамою розмістились.

Що мугикав я тоді, то хіба я, знаю.

І упряжі на коней я – ж, не маю.

Мати слухає — я пісню нову співаю,

Та з воза наші коні поганяю.

Де ті коні були й куди скакали?

Ми були слабі, та сили не мали,

Я, й мати, тоді їх і не запрягали,

Щоб не коні, довго б ми чвалали.

Ми, через поле й березовий гай,

Добре, що ті коні спіткались,

З вітром летіли, нас не чіпай,

Та до річки не швидко дібрались.

Неня на підводі лежить, засмагає,

А ні маски, а ні зябер, я — пірнаю,

Мати діло своє, добре собі знає,

А в річку я ще і не потрапляю.

Планерую я тоді, з берега, з краю,

Течія струмка, що робить не знаю.

Ось карась, я за хвіст його хапаю,

І на дно річки, зразу ж попадаю.

Ходжу я тоді сухий по дну,

Ні, міркую, мабуть, що лажу.

Я раків ніде на дні не найду,

Думаю собі: як нести поклажу.

Що це диво видно тут таке?

Я такий малий, що не зміркую,

Бо то диво вусате, панцирне -

Морських крабів носом чую.

І поява крабів — Бог би їх знає.

Руку під берег суну, а за неї віть,

Ще якась істота за ноги хапає.

Чур, хижаки, ви ж мене не рвіть.

Я ж здоровий був тоді козак,

І згадав тоді: - Граблі ж маю!

Тож нагріб собі я цілий сак,

Інші краби — просто розкидаю.

По драбині лізу я і знемагаю.

Як мені підняти крабів всіх?

Але крабів тих, якось я тримаю,

І сопів, мов — ковальський міх.

Мати дума:- Де це її мала дитина?

І чисту сльозу з очей пустила.

А з води стирчить лише — драбина,

Неня мить, як я зник, пропустила.

Я весь мокрий і в зеленім тинні…

Бути таким, не бажав би я дитині!

Тягну крабів повний сак на спині,

І очі від радості не червоні — сині.

Глядь:- Щодуху по драбині лізу я,

То кидає мені гарбузове бадилля,

А воно таке міцне, як то заліззя,

Що заміни з кишені - дубове гілля.

Ну, а течія така струмка, несе,

Що тягне вже ж нашу підводу.

Лишенько, нас обох же знесе!

Немає бажання попасти у воду.

Нас і так ці мандри зморили,

То клишоногих додому відвезли,

І в великім казані, їх зварили,

Та й далі панцирників повезли,

Я в лікарню, а мама в село,

Цих варених крабів роздали.

І від цього стало нам весело!

Чого ж люди їх зразу не брали?

А люди крабів, довго жують,

Неня дуже рада, і я теж,

Бо вони їх миттю з’їдають.

Фантазія в нас не має меж.

Чи ж то було, чи ж то ні,

Чи повірять, всій оцій брехні,

Розбиратись з цим, не нині,

І не мені, цій малій дитині…

Литва. 2009. 07. 07.