Давай будем мовчати

"Давай виключим світло і будем мовчати…» — так співалося в старій популярній пісні. Пам'ятаю, як мама шаленіла від неї, від слів та викононавців. Вона кинула мене вісім років тому заради коханця. І померла. Одразу. Начебто Бог, наславши всі напасті світу, на місці її і покарав. Або вроки та прокльони бабусі подіяли.

Мама загадково всміхається мені зі старих пожовклих фото у важкому альбомі в коричневій дерматиновій палітурці. Хоча ні, це неправда. Від пісні я шаленію і сьогодні. Я слухаю часом цей хіт у навушниках, коли вигулюю собаку чи крокую на біговій доріжці, або в динаміках своєї красунечки «ауді», їдучи до універу. Але ніколи при татові: цей мотив шкодить його нервовій системі, підірваній після того маминого вчинку. І фото насправді зовсім не пожовклі, вони звичайні, у форматі 9×12, з матовою поверхнею і абсолютно яскраві. Їх робили всього якихось сімнадцять років тому. Мене тоді вже народили, але я була ще зовсім крихіткою з двома зубчиками в безглуздо роззявленому ротику.

Відтоді я дещо змінилася. Якщо вірити татові й бабці, я дуже схожа на маму. В мене те саме мідно-каштанове волосся з багряним полиском, що нагадує страшенно модний свого часу відтінок махагон. Щоправда, зараз воно шоколадне з пурпуровими пасмами, але це тимчасово — Алексу не спо- добалося. І я вже записана до салону на перефарбування. Ще в мене такі самі по-котячому високі вилиці, тож очі здаються вужчими й меншими. Але ми — і мама в альбомі, і я віднедавна в реалі — навчилися вдало приховувати цей недолік тінями від Nyx і світлим олівцем на нижню повіку. І навіть райдужки очей у нас дуже схожі: по краю сині, в середині світло-зелені, а коло самої зіниці — жовті. Мені вони здаються невиразними та змазаними, як добре поюзана палітра художника-мариніста, а комусь нагадують неспокійні води Босфору, дзеркальні озера Онтаріо чи аметистові намиста на Одеському ярмарку — кого куди занесуть лірика та GPS.

Так, я дуже схожа на маму, судячи з тих фото, але нижча на зріст і в мене менші груди. Тато каже — знову тато! — що все ще прийде. Але... Якби він хоч трохи частіше бував тверезим, і я могла розібрати, що дійсно було правдою, а що — маренням під дією неймовірної суміші дванадцятирічного віскі, теплого роганського пива з припасів нашого водія Артюхи та першокласного кокаїну Максима Олеговича з Амстердама... Чи там курять гашиш, а кокаїн з Венесуели? Максим Олегович багато подорожує, він адвокат і порадник тата, тому поганого йому ніколи не підкидає, ні зі своїх закордонних турне, ні взагалі по життю. Крім того випадку, коли — трапилося й таке! — хотів поріднитися з нами, спробувавши прилаштувати мене під свого синка. Але тут би забракло жодних амстердамських подарунків (а втім, венесуельських теж).

До того ж таким не бавлюсь. Я не наркоманка. Мені потрібні завжди ясна голова та бездоганна репутація — для головної Мети! Як у віндзорської принцеси.

Хоча в тата всі його рослинні та хімічні забавки лежать на кухні, в шафці на верхній полиці. Я дістануся до них, тільки якщо залізу на жахливий барний табурет, обшитий шкірою ігуани. Терпіти його не можу! Здається, що він ось-ось оживе, зашипить, а коли стану на нього — ще й побіжить. Табурет мерзенний на дотик, ніби під візерунчастою рельєфною шкірою все ще тремтять кишки й пульсує жива, тепла кров. Хоча цього точно не може бути, вони ж холоднокровні потвори, чи не так?

А от Олесі подобається. Вона й видивилася це збочення в якомусь модному каталозі — барні табурети, обшиті шкірою рептилії. І це вона зі своїми гордими чорнобильськими метр вісімдесят один зросту плюс п’ятнадцять сантиметрів лабутенів легко, навіть не дивлячись, однією рукою відкриває заповітну шафку й дістає вазу з білим порошком… Їй, до речі, двадцять сім, а не двадцять два, як вона всім каже та пише в інсті. А втім, хіба не все одно, якщо вона гарна? Тупа. Але гарна. Ще й, напевне, в ліжку богиня, раз тато вже третій рік божеволіє від її чудернацьких примх та ідіотського підхихикування.

Білий пил невагомо осідає на її бездоганних тонких ніздрях, які вона так красиво притискає довгим пальцем з таким же бездоганним манікюром — завжди золотим. Притискає середнім, бо на вказівному фаланги в неї немає. Не за борги відрізали чи якесь там звірство. Олеся просто прищемила руку дверцятами татового «хаммера». А він вирішив: це так пікантно, коли вона показує і натискає не вказівним, а середнім пальцем. І не став робити їй новий, як приробив нові груди, вії, губи, волосся й заразом модний блог з півсотнею тисяч підписників, щоб було де й кому показати всі зовнішні поліпшайзинги на тлі найвизначніших світових брендів одягу та косметики. Внутрішніми поки що похвалитися складно.

Але мої особисті досягнення тато теж не надто хвалить. Та що там. Інколи я в нього — безумовний ідеал і королева одразу тисячі всесвітів, але частіше невдалисько, нахаба й дурко. Через те що я схожа на маму й настирливо прагну розгадати її таємницю, тато мене любить і ненавидить. Більше любить, звісно. Але інколи стає мов стіна, білий і закамʼянілий, довго незмигно дивиться мені в очі, майже не дихає і лише міцно стискає вуста в один кривий шрам. А потім гарикає: «Йди геть! Пощезни, чортяко! Йди з очей моїх! Не дивись, як вона, замовкни, не смійся, не труси так волоссям, бо підеш із лисою головою!». І краще тоді дійсно піти й сховатися, поки він не знайде та не покличе сам, приготувавши чергового золотого даруночка в червоному оксамиті. Як вибачення. Бо він мене все ж таки любить.

Інакше я не жила б так, як живу. Там, де живе він. Не користувалась би всіма благами й почестями видатного супертатка-прокурора. І не вчилася б там, де навчаюсь, адже він хотів зробити мене міжнародною дипломаткою. Тому, крім англійської, введеної в загальноосвітню програму молодшої дитсадкової групи, з ранніх шкільних років я стала також посилено вивчати німецьку, а з п'ятого класу — французьку. В жодній не досягла успіху вище середнього та вперто продовжувала говорити, читати й писати своєю рідною. А коли настав час заповнювати вступні анкети до вишу, обрала журналістику й соціологію. Бо моя мама завжди мріяла бути журналісткою.

ʼВона залишила по собі стоси різномастих аркушів з нотатками, які я так мрію колись розібрати й прочитати, але поки що мені забороняє тато. Він читає їх сам потай, коли не зовсім у мотлох напивається, а Олесечка відмокає в молочній ванні перед кокосово-цукровим пілінгом і не може йому перешкодити нетактовним вторгненням у грайливому платтячку косплейної медсестри.

Потім він ридає. На пошарпані зошити крапають горілчані сльози, змішані з кокаїновими шмарклями. Відплакавши та вилаявшись, як затятий зек після виходу на волю, він завжди збирає геть усі аркуші в нерівний стос і прибирає до свого сейфа, навіщось схованого в моїй кімнаті. ЯКИЙ Я НІЯК НЕ ВІДКРИЮ! Як і таємницю зникнення мами.Точніше, офіційно вона померла від інсульту, коли мені було дванадцять. Сіла в літак, кинувши мене серед літа в бабусі, щоб возз'єднатися з іноземним коханцем десь серед мечетей Стамбула чи костелів Праги… Але не встигла, бо під час зльоту, при першому тріумфальному ковтку шампанського в салоні бізнес-класу, в її мозку розірвалася якась невдала судина — і вона померла на місці. Принаймні так зазначено в офіційному рапорті та висновку судмедекспертизи.

«Перепаскудила життя ще двом сотням пасажирів! — як прокоментував мій тато одного разу. — Вона завжди вміла гидити конкретно й навіть здохла так: наробила хрінову купу лайна ні в чому не винним людям, адже рейс через неї скасували! А вони, може, летіли у відпустку... Збирали на неї весь рік... Не могла вже після посадки своє шампанське хльоснути й подохнути там, а не тут?!» Він був переконаний, що мама все й завжди робила йому на зло, і тільки так. Мабуть, навіть народилася йому на зло. А я знала, що річ тут зовсім в іншому, однак поки що не розібралася, в чому саме. Але збиралася — це було записано як велика Мета на кожній сторінці мого щоденника в «айфоні» на два роки наперед. Саме тому я і вступила на журналістський факультет: щоб самостійно розслідувати цю заплутану історію з моїми батьками й потім написати книжку, доповнивши маминими нотатками.

Чому я вчилась не на адвокатку чи хоча б на слідчу, резонно запитаєте ви? Та тому що слідаком якраз і був мій ТАТО, і він нічого не тямив у психології злочинів, а тим паче в написанні книг, я знала це точно! А тепер він прокурор, виявляти винних та оголошувати вироки за заданим зверху шаблоном навчився досконало, але писати хоч якось за покликом душі чи хоча б зі штучним інтелектом — ні. Тому я можу поки що тільки здогадуватися, чому нещасний випадок моєї мами так ніхто до ладу й не розслідував і хто ще до цього причетний, окрім мого найближчого і єдиного родича, не рахуючи бабусі.

Про всяк випадок (якщо на моєму шляху стануть міжнародна мафія, наркоділки, сутенери або навіть мольфари): я тренуюся та загартовуюся, як агентка «Янголи Чарлі», плюс ще трохи езотерики. Щотижня стріляю в тирі, як Лара Крофт, воджу навіть механіку не гірше за героя «Перевізника» та знаю, як відправити на той світ супротивника простим столовим ножем чи завалити лабутеном проміж ніг. Умію медитувати й поринати в самогіпноз. А ще я дуже розумна — ай-к'ю за останнім тестом, як у Тарантіно. Навчив мене цього всього (окрім гіпнозу) Алекс — мій найвірніший, найкращий, найкоханіший товариш, тренер... І взагалі мій най-най-най… Нам варто познайомитися ближче із самого початку!