***

Затужило-загуло, як набатом,

Посивілі розтріпує коси,

По собі залишає лиш попіл,

Що не змиють вранішні роси.

Тягне, крутить, згинає додолу,

На колінах молитви просить,

До пустого запрошує столу,

Щоб останній зламати спротив.

Йому раз лише варто торкнутись —

І ніколи вже не відпустить,

І ніколи не стати нам тими,

Ким були до цієї отрути.

Подих вітру шипоче тихо:

"Ти воліла б мене не знати?

Та ім'я вже дали мені люди.

Ми ж знайомі вже! Як мене звати?"

І доноситься з кожної хати:

Горе... Горе... Горе...

21.08.25