Жовтизна

Жовтизна

Для вечору - ми сонця жовтизна

відбиток тіней - стінам і перилам

я сотні слів крізь косність літ пізнав

та жодне з них мені не говорило,

шо так безслідно ввійду в рубіжі

де креслено нулями нас як ями

як збіжжя в терні жорнов чи ножів

падемо і прооремо низами

ті тропи, де і люта борозда

лиш відблиск неживого більше серпа

і серце перекопаний плацдарм

працюючи натужно та інертно

Для вечору - ми сонця апокриф

відбиток тіней зморщених без маси

нас відтиск своїм маревом покрив

і в цьому обезболенні гримаси

злітають і ми знов живі, живі..

лиш стіни в кут біліють і перила

пусті слова..маленькі і німі,

так ніби перша смерть лише заговорила

а ми за нею повторили, та й пусте..

мов брижі час розстелений на пульсі

лякають лампи з кріпленням у стель

лякають звуки згущені у русі

бо в тому всьому - сонця жовтизна,

відбиток часу котрий вік не змити..

а може я і слухати не знав

за смужку, а не тільки говорити?

тому і стінам вірив, шо рвались

тому й перилам руки в ніч залишив

шоб повернутись! Хоча б раз, колись!

хоч раз прошу, лише хвилину, лише

секунду, коли сонця жовтизна

вмалює коло кинуте на тіні

то буде порух, ледь помітний знак

і в тій холодній, вибіленій зміні

відбиток тіней рухне і пройде

зітреться шар і в землю попрямує

прощай навіки непрожитий день

прощай від того, хто тебе не чує

і тінь від стін і марево перил

застигли у крові вогнем мозаїк

бери цю фарбу, всю її бери

розлий на сонці, он у тому залі

де світло тіней боре самоту

де вечору росте німе забрало

де тіней скону гибіє мотуз

де всього так багато, шо аж мало

там жовтизна пʼянить, жива, жива!

І тіні стін говорять про відбитки..

прощання серця - розуму жнива

нанизані на край сліпої нитки

шо зшила землю і людське - в одно.

17.8.25