Вогонь Аденіума

На ранок Вугіль вже порався у королівському саду виконуючи роль помічника садівника. У бежевій конопляній сорочці, таких самих штанах, дерев’яних сандалях і в солом’яній шляпі він рихлив суху жовтувату землю кам’яною мотикою навколо кущів. Усім, хто його зустрічав, представлявся Базальтом – нешкідливою гірською породою, від якої не варто чекати жодного підступу.

Один ряд кущів, другий, третій… Королівський сад був дійсно обширним. Із вимощеними камінням доріжками, стінами зелених кущів та інших рослин, яким підливали горнятка води прямо під корінь. Сонце в небі стояло нещадне – смажило так, що навіть Вугілю ставало по-рідному спекотно. Одна іскра і в ньому прокинеться вогонь, бажаючий поглинути все на своєму шляху.

У палаці він провів доволі мало часу, перед роботою в саду, але те, що Вугіль побачив – інтригувало. Сухі дерев’яні сходи, двері, меблі, предмети інтер’єру, в яких не прослідковувалась навіть крапля вологи. Весь палац виглядав одним великим закрученим стовпом у формі конуса, чиї сухі жили виступали до сонця.

І при погляді на все це знову скручувало живіт, як вночі до листя. Чого не можна було сказати про місцевих жителів. Усі вони були якимись дивними, не такими, як розповідали на інструктажі перед місією. Якісь м’ясисті, чи не поголовно із колючками вздовж тіла. Нехай із зеленою шкірою, чого Вугіль і очікував, однак без того тонкого листя, яке в надлишку лежало на дорогах. А в декого навіть сама шкіра виглядала чи то сизою, чи то фіолетовою, із дивним білуватим напиленням зверху.

Дивно все це було. Неочікувано. І що з цим робити Вугіль не сильно розумів. Його інструктували щодо звичайних рослинних громадян, схожих на ті самі рослини з якими він зараз порався. Що мають тонкі гілки, листя, потребують багато води… А про що говорити з цим диваками? Як підібратися до них і видати себе за місцевого? Як втертися в довіру, не задаючи елементарних питань щодо їхнього життя, через які буде виглядати підозріло?

Вугіль видихнув, бажаючи деякий час приділити спостеріганню. Можливо, всі звичні громадяни виїхали кудись та скоро повернуться? А разом з ними і принц, якого треба вбити. Вугіль закотив очі. Він навіть не знав, чи взагалі знаходиться той принц зараз у палаці. Йому його описували, як звичайного рослинного – з гілками та листям. А тут одні тільки колючки навколо. І ґрунтові по типу Піску, Глини чи якогось іншого каміння. Але ж їх йому не наказували вбивати.

«І скільки часу я витрачу на все це? – копав він ямку навколо куща. – Мені треба виконати завдання в найшвидші строки, а не затягувати на невідомо скільки.»

Десь до середини дня Вугіль спушував ґрунт за наказом садівника, до поки сонце не піднялося над горизонтом так високо, що всіх рослинних закликали сховатися в тіні. За ними пішли і всі ґрунтові, до яких тепер відносився Вугіль. Назвався Базальтом – то і ходити йому тепер з усілякими Пісковиками.

- Ваша високість! Ваша високість! – почулося метушливе зі сторони саду.

Вугіль пригальмував, покосившись у сторону звуку, глянув на садівників, що прямували до палацу, і відстав від їх компанії. Пішов в напрямку тих криків, бажаючи підслухати розмови. Присів десь неподалік до куща та почав рихлити землю навколо, роблячи вигляд, що працює.

- Вже середина дня! – схвильовано заявляв той самий чоловічий голос. – Випийте води!

Вугіль спрямував погляд між листя. Побачив королівський почет, одягнений в шовк, який згрупувався навколо незвичайного високого парубка. Він був підтягнутий, міцний. Із широкими плечами та міцною шиєю, що разом з головою були глибокого зеленого кольору і просвічувалися подібно до воску. Погруддя всіяне нечисленними листочками витягнутої краплеподібної форми. А на голові, трохи ближче до лівої скроні, височів щільно закритий бутон.

Одягнутий в шовк, бавовну, з блискучими прикрасами та пряжками на туфлях. Принц створював враження дійсно багатої і впливової рослини. Окрім того, Вугіль міг відмітити і його природну красу – пропорційні риси обличчя, яскраві рожеві очі, м’язисту статуру та вміння триматися по-королівські. Навіть здалеку неважко було зрозуміти, що цього принца мучили етикетом чи не з самого народження.

- Я пив учора, - змучено видихнув принц, відвернувши обличчя у сторону.

- Але надворі така спека! – вражено заявляв чоловічок із купою зелених ліан схожих на зелені намиста, які покривали половину його тіла, починаючи з голови. – Вам необхідно підтримувати свій каудекс!

Принц зморщився.

- Нужбо! Принце Аденіуму! Ми турбуємося про ваше здоров’я! – протягнув йому склянку води, на дні якої був чорний осад.

[Аденіум – невелике пустельне дерево.]

[Каудекс в аденіума – потовщення задерев’янілої частини стовбуру, де аденіуми роблять запаси води на сезони довгої посухи.]

«Скло? – насупився Вугіль. – Це вогняна технологія. Звідки вона в них?»

Аденіум через небажання взяв воду, подивився в неї, сколихнув, підіймаючи осад до поверхні і вже підніс склянку до губ, як той чоловік зупинив його.

- Стривайте, ваша високосте! Зараз прибіжать Тріходерма! Допоможуть вам всотати всі елементи!

Принц безсило підняв погляд до сонця, опускаючи плечі.

[Тріходерма – маленькі гриби, які можуть вступати в симбіоз з аденіумами та допомагати їм всотувати поживні елементи.]

До почту швидко підскочила ціла купка маленьких худих створінь, які не дотягувались навіть до колін Аденіума. Обступили його ноги і приклали долоні до голеней. Принц знову зітхнув та зробив маленький ковток. Після чого повернув склянку придворному.

- Я попив, Хрестовнику, тепер мені можна піти? – запитав принц того чоловічка.

[Хрестовник роулі – сукулентна ліана, чиє листя має форму кульок.]

- Ви так мало п’єте… - покачав Хрестовник головою, поки маленькі створіння відстали від Аденіума та втекли до палацу. – Як би ваш каудекс не пересохнув під таким сонцем.

Принц відвів втомлений погляд на кущі, пройшовся очима по рослинах та застиг, помітивши серед гілок чорну шкіру Вугля. Шпигун заціпенів.

«Дідько, він мене побачив.»

- Ваша високосте, - піднявся Вугіль і вклонився йому.

Весь почет із принцом на чолі спантеличено оглянули цього незнайомця.

- Ти хто? – насупився Аденіум, не пригадуючи такого парубка серед своїх підлеглих.

- Помічник садівника, - кивнув той, надаючи собі наївного вигляду. – Мене тільки нещодавно найняли. Ви могли не помічати мене, мій принце, - вклонився, скромно взявшись за руків’я мотики.

Придворні перезирнулися.

- Нещодавно найняли? – знову глянув Аденіум на нього. – І звідки ж ти до нас прибув такий незвичний? – попрямував до Вугля.

- Ваша величносте, - схвильовано притримав його Хрестовник. – Це може бути небезпечно.

- Як тебе звуть? – вивільнився принц, не звертаючи уваги на те, що його намагалися зупинити. – М? – підійшов до шпигуна.

- Я - Базальт, - кивнув Вугіль.

- Хм, Базальт? – пройшовся Аденіум поглядом по всьому його тілу і відчув поряд якийсь запах.

Непомітно принюхався. Від цього «Базальта» дійсно ширився якийсь приємний знайомий аромат і разом з тим чужий, від якого листя з насторогою завмирало. Принц насупився, намагаючись зрозуміти чим же саме від нього пахне. Чимось невловимим, що вже майже вивітрилось. Одночасно солодким, пряним та гірким. Перед очами поставали образи квітів.

- Нещодавно прибув до нас? – подивився Аденіум в його чорні очі та обійшов збоку, оглядаючи тіло.

Вугіль напружено слідкував. Але щойно принц поклав долоню йому на плече, то вмить відскочив, почавши трусити рукою:

- Щоб тебе…!

- Вибачте, ваша високосте! – перелякано кинув Вугіль мотику і метушливо пристав до хлопця, бажаючи допомогти, але не знаючи з чого почати. – Певно під сонцем нагрівся!

Аденіум недовірливо зморщився йому, відступаючи назад.

- Ваша високосте! – вмить підбіг почет з різних придворних.

- Ваш опік треба охолодити! – підліз Хрестовник зі склянкою води в руці. – Дайте свою долоню!

- Вибачте, ваша високостее! – побивався Вугіль, притискаючи долоні до грудей. – Я так не хотів! Так не хотів! То все моя провина! Ваша високосте!

- Треба облити опік! Ваша високосте! – не заспокоювався почет.

- Візьміть води! Ваша високосте!

Однак Аденіум взяв ту склянку і приснув її в прямо обличчя Вугля. Всі застигли, затамувавши подих.

Вугіль стояв у шоці і жаху, відчуваючи, як краплі стікають по його щоках. Почет дивився на все широкими очима, розуміючи, що їм треба бігти за новою склянкою. А принц насторожено насупився, спостерігаючи за цим «Базальтом».

Краплі стікали обличчям, вбиралися в одяг. Але щойно самі важкі впали на землю, Аденіум власними очами побачив, як швидко вода всоталася в чорну шкіру і утворила на ній ще темнішу пляму.

Вугіль подивився йому в очі, самим поглядом питаючи за що з ним так. А принц, зустрівшись з ним очами, скептично підняв одну брову, так і кажучи, що він розгадав елементарну загадку. Підняв руку та помацав мокру шкіру Вугля. Пошкрябав нігтем, збираючи під ним чорний пил. Глянув на все це і промовисто подивився парубку в очі.

- Отже Базальт? – запитав Аденіум із таким виразом обличчя, ніби він вже знав всю правду.

- Так, нетипова порода, - кивнув той, витер долонею залишки води та струснув зайві краплі у сторону.

- Хм. А я тоді король Нового світу, - викинув принц залишки вугілля з-під нігтя і подивився на свій почет: - Я оголошую сьогодні початок кінця.

«Що? – напружився Вугіль. – Мене викрили у перший же день?»

- Вже? – занепокоївся почет. – Так швидко? – подивилися вони на Вугля.

- Так, вже, - відповів принц. - Він буде ходити зі мною, - повернувся до «Базальта», склавши руки за спиною. – Розважати королівських осіб вмієш?

- Ем… - якось розгубився Вугіль і стиснувся.

Він зовсім не очікував зараз таких перемін. Він всього лиш перший день при дворі. Треба було витратити час на збір інформації, спостереження, а не…

- Ходімо, - пішов Аденіум однією доріжкою вглиб саду, до самої сонячної частини. – Розкажеш якихось історій, - закликав за собою долонею.

Вугіль занепокоєно перезирнувся із почтом, схвильовано кивнув та поспішив за величною особою.

Вони сіли на лавку в світлі сонця. Аденіум одразу розвалився на ній, витягнувши руки по спинці, і протяжно видихнув, відчуваючи на собі пекучі промені. Вуглю стало навіть якось ніяково. Він скоромно стиснувся, поклавши долоні на коліна, притиснуті одне до одного. Принц оглянув все це, схопив його капелюх та викинув за кущ за спиною:

- Сумніваюся, що ти боїшся сонця.

- Ваша високосте, ви змушуєте мене ніяковіти… - вразливо заховав обличчя.

- Так? – завзято вирівнявся і наблизився впритул до щоки.

- Хах, так… - покосився на нього, блиснув оченятами та знову відвернувся, ніби соромився.

- Який ти цікавий… - з посмішкою примружився Аденіум. – Звідки ти?

- З півдня. Добирався до вас цілу вічність, - загадково поглянув на парубка.

- Хм, - посміхнувся той, слухаючи цю відверту брехню. – І що ж тебе сюди привело?

- Багато чув про ваші землі, - повністю повернувся до принца. – Так зацікавився, що тут та як, і вирішив подивитися на все власними очима, - зачаровано озирнувся.

- То як тобі? Чи не розчарований?

- Все… Дещо інакше, аніж я уявляв.

Аденіум щиро розсміявся, відхиляючись назад. Вугіль покосився на все це і опустив погляд, почавши малювати пальцем кола на коліні:

- Ви такі загадкові, ваша високосте…

- Хто? Я? – не міг заспокоїтися принц.

- Іноді кажете суцільними загадками, - заінтриговано визирнув на нього з-під чола. – От скажіть, що сьогодні за день? Ваші придворні так занепокоїлися, коли ви сказали, що сьогодні настав початок кінця.

- Хм, - розтягнув він задоволену посмішку, від чого примружилися очі.

Дивився він Вуглю в самісіньку душу, не приховуючи того, що бачить його наскрізь.

- Це якось пов’язано зі мною? – показово занепокоївся Вугіль. – Можливо ваша високість переплутала мене з кимось? Я всього лиш садівник.

- Хм, - слухав той все це, ніби не вірив жодному слову. – Сумніваюся… Такого як ти переплутати важко… Чи ти думаєш, що тільки у вас є розвідники на нашій землі? – наблизився до його обличчя.

У Вугля душа охолола та пішла в п’ятки.

- Що? – спустошено і нашорошено перепитав він.

- Говорю, що дам відповіді на твої запитання, коли ти мені брехати перестанеш, - мило усміхнувся. – Ти тут один? – відсторонився, дивлячись на нього з більш спокійної відстані.

- Ви про що? – дивився на принца круглими очима.

- Ти один «приїхав з півдня»?

- Ем… Так.

- Добре для тебе. Зі мною тепер ходити будеш. Посмієш напасти на моїх людей – втоплю, - сказав із сяючою посмішкою. – Для такого ми знайдемо достатньо водички у нашій пустелі.

- Може не треба? – відсунувся Вугіль.

«Невже моя легенда настільки недопрацьована?» - не міг зрозуміти шпигун.

- А ти не нападай на моїх людей і все буде добре, - продовжив Аденіум.

- Я і не збирався.

- Хм, який молодець, - посміхнувся, заплющивши очі. – Бо в разі чого - посадимо в бочку і відправимо морем. Хахаха! – схопився за живіт, відхилившись назад.

- Хах… - лячно вичавив Вугіль, дивлячись на все це.

- Хах, та не бійся! Нічого ми тобі не зробимо! – вирівнявся принц, подивившись в очі. – Якщо ти сам не попросиш, - стрімко наблизився до обличчя.

Вугіль заціпенів, переставши дихати. І все ж таки гарні очі були в Аденіума. Але використовував він їх більше для залякування, а не заспокоєння.