Вогонь Аденіума

Щойно сонце зайшло, забираючи із собою сьогоднішній день, принц Аденіум піднявся, дав придворним знак розходитися та пішов. Присутні встали і вклонилися. Вже одягнений Вугіль поспішив за ним. Ззаду прилаштувалися два ґрунтових охоронця в кам’яних латах, що створювали відчуття, ніби «Базальта» взяли під варту, як бранця. Той з насторогою покосився на обох. Глянув на принца, з яким вони вже налагодили контакт, що було особливо помітно після танцю. Та підскочив до нього, бажаючи продовжити грати роль зачарованого хлопця, від якого не варто чекати жодної загрози.

- Ваша високосте! – грайливо заглянув він Аденіуму в очі.

- Так? – зацікавлено покосився принц на нього, не припиняючи йти.

- А чому всі ваші танцівниці дівчата, якщо ви любите хлопців?

- Не всі… - загадково оглянув «Базальта». – Але відповідаючи на твоє питання: між дівчатами та хлопцями взагалі немає якоїсь різниці, - спрямував погляд до сходів, якими почав підійматися. – В них однакові тіла, однакове листя… Відрізняється тільки квітка. Але якщо говорити суто про неї – я все одно двостатевий. В мене є як тичинки, так і маточки. Тож мені немає жодної різниці якої статі квітка того, хто танцює переді мною.

- Але кажуть, що хлопців ви полюбляєте більше, - зазирав він в обличчя.

- Хто каже? – поглянув на нього.

- Ну… - задумливо відвернувся Вугіль.

- Хах, я надаю перевагу хлопцям тому, що хочу розмножуватися насінням, а не живцями. В іншому мені все одно, - знизав плечима.

Вугіль покосився на принца:

«То з цим завданням могла впоратися і дівчина?»

- Але коли для вас танцював я – ви помітно пожвавилися, що не можна сказати про час, коли вам танцювали ваші дівчата.

- Хах! – склав Аденіум руки за спиною, подивившись вперед. – Підловив мене.

- Хм, - задоволено примружився Вугіль.

Сходинка за сходинкою вони піднялися на найвищий поверх, який все ще був заповнений помаранчевими променями сонця, яке знову заходило за обрій. Вугіль озирнувся.

Тут були просторі затишні кімнати із різьбленими дерев’яними меблями, килимами, картинами та зовсім без дверей, які замінили арки, завішані прозорими фіранками. Приміщенням ходив легкий теплий протяг, що підіймав легкі тканини в повітря. Розносився запах деревини, сухого піску та глини.

- Це мої покої, - махнув Аденіум долонею, наказуючи охоронцям залишатися біля вхідних дверей – єдиних, що тут були. – Будеш ночувати зі мною, - пішов він вглиб кімнат.

- В одній постілі? – ошелешено глянув Вугіль йому в спину.

Нехай його завдання по звабленню залишалося актуальним, але чи не надто стрімко воно прогресує?

- Хах, ні, - відповів Аденіум. - Спати ти будеш окремо, але поряд зі мною, - зупинився у проході та загадково обернувся: - Хочу контролювати кожен твій крок, Базальте, - усміхнувся і пройшов далі в кімнату.

Парубок напружено озирнувся. Роздивився інтер’єр, наповнення інших кімнат. Увагу привернув кабінет зі столом та книжковою шафою, де точно мали знаходитися якісь данні.

«Треба якось непомітно пробратися туди і вивідати, що в нього є,» - покосився вслід принцу.

Однак це було проблематично робити навіть вночі – між кімнатами не було жодних перепон, які могли б заглушити перегортання сторінок, розгортання сувоїв чи відкривання шухляд. А якщо деякі з них виявляться зачиненні на ключ – тим паче він до них не добереться в такій обстановці.

«Не проблема зламати замок – проблема зробити це беззвучно.»

Ще і фіранки нічого не прикривали – побачити якийсь рух навіть в темряві було цілком можливо.

«В світлі місяця мене нічого не сховає, - пройшов Вугіль в центр кімнати, оглядаючи місцевість. – І як мені виконувати своє завдання далі, якщо він мене ані на крок від себе не відпускає?» – глянув на Аденіума та побачив, як той роздягається, стоячи спиною до нього.

- Хм, - зацікавлено відкинув парубок зайві думки.

«Завдання по звабленню все ще треба виконати… - не відводив він погляду від м’ясистої спини. – А я і не проти…» - задумливо взявся за підборіддя, розглядаючи форми.

Принц роздягався у звичайному темпі – ані швидко, ані повільно. Але якась його королівська грація робила ці дії по-особливому привабливими, заманливими, спокусливими. Він спокійно зняв верхній шар одягу, жилет, сорочку і відкрив усьому світу свої глибоко-зелені плечі, спину, яка ближче до попереку ставала білішою. З нижньої частини тіла підіймалася хвиля одерев’яніння, як в молодих дерев – сіро-біла тонка кора, вкрита маленькими тріщинками і зморшками. Зняв взуття, даючи побачити його темно-бежеві стопи, вкриті корою. Оголив довгі м’язисті ноги, від яких не хотілося відводити погляду.

- Ох… - ледь чутно вдихнув Вугіль, напитуючись теплом.

Принц був рослиною. Справжнім молодим деревом із душею та закритим бутоном на голові. Зверху - із глибоко-зеленим стовбуром, що у променях сонця просвічувався подібно до воску, що був вкритий довгими краплеподібними листочками. Знизу – весь у світло-сірій корі, яка темнішала ближче до стоп.

Вугіль розглядав його, не відриваючи погляду. Так хотілося роздивитися кожен листочок з його жилками, кору з її візерунками, напівпрозорий стовбур шиї. А можливо навіть пригорнутися до неї. Відчути власними руками яка вона на дотик.

Аденіум обернувся та зустрівся з ним поглядом. Вугіль заціпенів від шоку. Щоки спалахнули червоним. Очі розширилися, забувши, як кліпати. Він швидко відвернувся, роблячи вигляд ніби розглядає меблі. Погляд метався по інтер’єру, наче скажений.

- Роздягайся і ти, - спокійно сказав йому принц. – Чи ви в одязі спите?

- Кхм, що? – розгублено глянув Вугіль на нього. – А, ні, - відвів погляд у сторону. – Добре… - попрямував до хлопця.

Став поряд, потай поглядуючи на його тіло. Взявся за поділ сорочки та скуто зняв її. Аденіум побачив Вугля зблизька.

В помаранчевих променях сонця, які поволі зникали внизу, чорна шкіра заблищала матовим блиском, даючи роздивитися кожну деталь. Дрібні тріщини великими плямами розкидані тілом. Повздовжні, поперечні, вони ніби вказували на якусь структуру, фактуру, волокна, з яких складалася шкіра. Принц побачив ледь помітний закручений малюнок на плечі. Відколи, подряпини, згладжені грані і гострі кути. Але сама структура поверхні – ті самі волокна, до яких принц наблизився, аби роздивитися ближче. Вони не давали спокою. Й пахло від них чимось солодким.

Вугіль ніяково зняв штани, та поклав їх до решти свого одягу – так само забрудненого зсередини чорними слідами золи.

- Хто ти? – підняв Аденіум погляд до його очей і зробив крок ближче, ставши ледь не впритул.

- Га…? – тихо й розсіяно подивився Вугіль в його рожеві очі, самим нутром відчуваючи, як вони з принцом близько один до одного, як відчувають дихання, як ледь не торкаються носами.

- Я знаю звідки ти… - підняв він долоню й обережно наблизився до грудей. – Я бачу, що ти не «Базальт»… Але хто ти? – посунувся ще ближче, поклавши руку на тіло.

У Вугля перехопило дихання. В грудях стало тепліше, гарячіше. А в голові утворився хаос. Думки розлетілися ніби шматочки попелу на вітру.

Губи самі відкрилися. Не бажаючи щось сказати, а просто від шоку, від погляду. Від тихого спокою, в який його схопили настільки зненацька.

- Не бреши мені, - прошепотів Аденіум та злегка штовхнув зап’ястком у груди. – Скажи мені правду про те хто ти є…

Але слова… Вони не виходили з роту. Тільки думка промайнула:

«Я не можу розкритися. Ставки надто високі.»

Вугіль стиснув кулаки і губи, забороняючи собі говорити. Опустив погляд.

Не було сил зараз збрехати, наговорити хоч щось. Тільки мовчати. І чекати.

Принц очікував відповіді. Але пройшла одна секунда, дві, три…

- Не скажеш? – відняв він руку від «Базальта» й відступив.

Не було в його голосі погрози чи зла. Тільки спокій, змішаний з сумом.

Вугіль мовчав. Аденіум відвів погляд до сонця.

- Вже вечір, - тихо сказав він, поки фіранки злітали в повітря. – Рослини засинають разом з останніми променями сонця, - покосився на хлопця, сподіваючись на відповідь, але той все ще мовчав.

Принц далі чекати не став. Опустив очі, розвернувся та покрокував у спальню. Вугіль покосився на його спину, не в силах зрушити з місця.