Трунар

Родина Тейкерів за своїм складом не поступається іншим шляхетним родам. Так чи інакше більшість трунарів поєднані родинними зв’язками – юним донькам і синам складно знайти пару не зі свого кола. Ми мешкаємо в різних містах і навіть країнах, не заважаючи одне одному в роботі, а от тринадцятого листопада неодмінно збираємося разом, це наша традиція.

Познайомити одне одного з новими членами родини, обговорити професійні проблеми та досягнення, дізнатися, хто помер, а хто заробив мільйон на похованні герцога – от лише незначна частина того, задля чого відбувається ця зустріч.

Чудова нагода для танців, якої з нетерпінням очікують усі Тейкери, окрім хіба що наших родичів з Ірландії – у них що не день, то забави. Цього року мені та батькові випала така честь – провести бал у нашому маєтку. Треба наготувати багато страв, привести до ладу дім, підготувати бальну залу та… Адріану.

***

– З’явитися на цьому балу – велика честь. Ми не можемо дозволити якійсь самозванці нас зганьбити. Леоне, Адріано, я звільняю вас від роботи, навчи її всьому, як годиться, у нас не так багато на  те часу.

– Як скажеш, батьку.

Від самого початку життя в маєтку було подібне до тортур. Пасинок прийшов лише раз, а от чоловік навідувався частенько, особливо перші днів із  десять. Він нічого не казав, тільки стояв, спираючись на ціпок, стежачи за нею.

 Якось слуга приніс нових квітів, коли дівчина розкладала їх на столі, то на руку їй залізла сороконіжка, яка заховалася між стеблами. Адріана миттю скинула її з себе та зайшлася криком, чим змусила наглядача зареготати. Він став навколішки, скинув рукавичку, узяв ту мерзенну потвору голою рукою, а тоді, тримаючи двома пальцями, заніс над дружиною.

«І ти ось її злякалася, от дурепа!» – промовляючи це, він розчавив комашку, а тоді жбурнув на неї. У бідолаху наче біс уселився – почало здаватися, що всім тілом повзають крихітні ніжки, у паніці вона обтрусила сукню тремтячими руками, а коли нарешті заспокоїлася, то наважилася глянути на чоловіка. Він усе ще посміхався та мовив наостанок: «Ти що, жартів не розумієш?». Відтоді, на щастя, більше не приходив.

За місяць, змарнований тут, місіс Тейкер дещо збавила оберти. Вона бачила господаря маєтку лише за столом, отримувала розпорядження та йшла працювати. І ось варто було всьому заспокоїтися, як нова хвиля проблем накрила дівчину з головою. Вийшовши в коридор і переконавшись, що містер Тейкер пішов до кабінету, Адріана схопила Леона, який уже планував утекти від неї.

– Відповіді на листа ще не було?

– Якби отримав, то відразу віддав би його вам. Можливо, ваш союзник не має часу або бажання вам писати, це вже не моя провина.

– Я потроху з’їжджаю з глузду, і він, переконана, хвилюється за мене. А тепер ще цей бал, хто взагалі вигадав таку традицію?

– Мій пра-пра-пра-прадід Філіп Тейкер, якщо хочете поскаржитися, то можу провести вас до його могили.

– Фу, та ні за що! Я маю намір зробити все можливе й неможливе, аби втекти звідси за ці сім днів, а тоді танцюйте на кістках до нестями, це не моя проблема!

Гордовито задравши голову, Адріана рушила до виходу, цього разу Леонові довелося її спинити.

– Та все ж, якщо ви не встигнете спланувати втечу за тиждень? Одна з дружин мого батька вже мала нагоду спіткнутися та зіштовхнуться з дядьком Люцианом. Відтоді Бенджамін не випускав її з кімнати, поки вона з горя не отруїлася.

– Мені вже доводилося бувати на балах. Батьків запрошували, а я ходила разом із ними. Тобі нема чому мене навчати.

– У нас існують особливі традиції, їхнє незнання зведе вас у могилу.

Губи скривилися в гримасі невдоволення, щоки розпашілися від люті. Леон уже був готовий до чергового ляпаса, крику та іншим несподіванкам, однак його мачуха приборкала власний гнів.

– Дай мені зо два дні, якщо не надійде жодних новин, то я погоджуся.

– Гаразд. – Усе ж поступка була ліпшою, ніж сварка. – Проте ні на мить більше. Вас гнів батька згубить, а мені з цим далі жити.

Облишивши молодшого Тейкера, Адріана пішла на старий цвинтар – той, що був тут ще до вдалого шлюбу її чоловіка. Тіла тут давно зотліли, квітів ніхто не приносив, епітафії стерлися. Залишилися лише статуї, чарівні статуї з білого мармуру, здебільшого янголів або ж тих, хто тут колись був похований.

Воно заспокоювало, наводило лад у думках. Відпочиваючи тут, Адріана уявляла, як гулятиме зі своїм коханим у їхньому власному саду, де статуї зберігатимуть лише легенди, а не рештки чиїхось кісток.

Найприємнішими були три скульптури – святої діви Марії з немовлям на руках, старого філософа, що сидів на камені, читаючи манускрипт, та близнюків, навічно застиглих в обіймах. Вона тривалий час споглядала на ці постаті, пригадуючи давні казки та вигадуючи нові. Ким вони були за життя? Чому замовили саме такі статуї? Хто той скульптор, який так реалістично зобразив їхні обличчя…

– Казки, як же мені бракує казок, та й батьківської оселі так само, – мовила вона задумливо і, всупереч приказці, спіймала власні слова за хвоста.

Уже під час обіду Адріана знову зустріла чоловіка. Певно, він намагався причепуритися до зустрічі з родичами, бо його шкіра з блідо-білої перетворилася на воскову, жовтаву. Пообідавши запеченою куркою, Бенджамін устав з-за столу, тієї ж миті в полі його зору з’явилася дружина.

– Якщо ви вже зібралися зустрітися зі своєю родиною, дозвольте й мені побачити батьків. Чи не могли би ми навідати їх усі разом?

– Навідати? Ще й пів року навіть не минуло, до Різдва ще далеко,  з якого це дива?

– Я сумую, містере Тейкер, хоча би один візит.

Це був другий раз, коли кістляві пальці доторкнулися її щоки, потім – пасма волосся. Не було вже жодних сцен, лише опущені додолу очі та похнюплена голівка. Трунаря задовольнив такий стан справ: нарешті ця мала капосниця почала поважати власного чоловіка.

– Гаразд, навідаємо, твій батько мені ще грошей винен за квіти на могилі.

– Але ж я сама туди їх поклала, то було моє бажання!

– Ти працюєш на цьому цвинтарі, працюєш на мене. Твоя робота грошей варта, і кому, як не мені знати всьому ціну? Я відправлю слугу до містера Розенблюма, завтра в полудень і тоді поїдемо.

Не здіймаючи погляду, вона повернулася до своєї кімнати, а вже там усміхнулася та мало не застрибала від радості. Огидні думки лізли до голови: «А що це змінить?», «Я ж не залишуся там назавжди», «Це вже не мій дім і не моя родина», проте дівчина проганяла їх геть. Юна леді вибила собі промінчик світла в цій могильній пітьмі й тепер має насолоджуватися ним, ковтнути свіжого повітря перед тим, як знову поринути в темряву, бо коли її врятують –  невідомо.

Хвилини здавалися годинами в цьому похмурому склепі, що був їй кімнатою. Адріана сама не помітила, як почала засинати, сидячи на підвіконні та спостерігаючи за цвинтарем із вікна. Вона хотіла побачити пташок – безглуздий план, сюди вони ніколи не прилітали, хіба що круки.

– Улаштувати мені шлюб, от уже вигадав! – почулося з глибин сну.

Пані Тейкер опинилася у своїй дівочій кімнаті перед дзеркалом, по той бік – леді Розенблюм у блакитній сукні. Скорчивши гримасу невдоволення, дівчина дивилася на нову себе.

– Серед рівних мені лишень потвори та зануди, якщо хтось із них потягне мене під вінець – задушу власноруч! – волала вона не своїм голосом.

Адріані зробилося соромно за власне відображення, навіть уві сні, де ніхто не міг ні побачити, ні почути.

– А щоб вони всі згинули, ці трунарі! Невже я не можу знайти когось ліпшого?!

– Тихіше, тихіше, – рукою, яка дрижала, панна потяглася до маленької себе. Вона доторкнулася дзеркала, леді Розенблюм приклала власну руку до руки Адріани й подивилася на неї заплаканими очима. Дівчина знову заговорила, тепер уже теплим і знайомим голосом.

– Я не хочу, не хочу… Бути зачиненій у клітці –  жахливо!

– Не хвилюйся, Райдо врятує нас, уже незабаром, залишилося лише ще трохи потерпіти.

– Я вам не йму віри. – Леді Розенблюм відсахнулася від дзеркала, неначе вхопилася за гарячу пательню. – Ви з ними заодно, пані Тейкер, ви –  трунарка.

   Останнє слово ще довго крутилося в голові дівчини. За вечерею її поведінку чоловік сприйняв, як результат Леонових уроків, зауваживши, що спокій – найліпша риса характеру для дружини.

Як і пообіцяв Бенджамін, точно в полудень вони були на порозі її батьківської оселі. Добре знайомі двері відчинилися, за ними стояли пан і пані Розенблюми у своєму повсякденному вбранні.

– Матусю, тату! – радісно закричала дівчина. Вона підійшла до них та обійняла. Очікувала, що вони притиснуть її до серця та розсміються, як у старі добрі часи, проте батьки хутко відсахнулися від неї. Батько підійшов до її  чоловіка.

– Дякуємо, що завчасно попередили нас про візит, містере Тейкер. – Чоловіки потисли одне одному руки, Леон усе ще сидів у кареті. Схоже, до її батька він відчував таку ж відразу, як і вона до його.

– Пунктуальність, то моє друге ім’я, панове. У нас буде не вельми приємна розмова, моїй дружині ліпше побути деінде.

Батько помітно нервував, мати тримала себе в руках, зберігаючи обличчя.

– Мірандо, супроводь Адріану в західну гостьову кімнату, певно, твоє товариство буде їй до душі.

Невідомо звідки з’явилася стара служниця та відвела дівчину туди, куди їй наказали. Хутко слуги принесли чай, старенька сіла навпроти своєї пані та заходилася його розливати. Наразі Адріана зрозуміла, що ніколи не бачила, як Міранда відпочивала.

– Розкажи мені, моя любо няню, що нового сталося в нашій оселі?

Тремтячою рукою жінка простягнула місіс Тейкер горнятко чаю, сама ж дивилася у своє, остерігаючись навіть зробити ковток. Після внутрішньої боротьби, що тривала пів хвилини, жінка відвела погляд, поставила горнятко й лише тоді заговорила.

– Нічого нового, усе як і зазвичай, лише роботи в мене поменшало.

– А що ж батьки? Вони хіба не сумують за мною?

– Вони не виказують своїх почуттів. Ви ж знаєте, так ведеться. До того ж яким би гірким не було розставання, а господарі тішаться, що їхня єдина донька вийшла заміж.

– Якщо ти кажеш правду й нічого не змінилося, то я би воліла побачити свою кімнату.

– Не хвилюйтеся, усі ваші речі було відправлено до маєтку.

– Ні, ні, тут справа не у речах. Я сумую за краєвидом із вікна, за батьківською оселею. Будь ласка, ходімо зі мною.

– Панно, не поспішайте. Упевнена, що незабаром містер Тейкер уладнає свої справи та поїде додому. Він гніватиметься, якщо доведеться вас шукати.

– Усього кілька хвилин, Мірандо,  більше я й не прошу.

Ігноруючи схвильований погляд служниці, дівчина зірвалася з місця та рушила знайомими коридорами. Вона легко перескакувала через сходинки й рухалася так швидко, наче летіла над підлогою. Нянька побігла за нею, як колись у дитинстві, коридор залило сонячне світло, наче надворі стояла погожа літня днина.

Проте щойно Адріана взялася за дверну ручку, то згадала, що гувернантка завжди зачиняла двері на замок.

– Мірандо, відчини двері.

– Даруйте, панно, це більше не ваша кімната, я не маю права…

– Мірандо! Це наказ.

– Мем, ваші родичі гніватимуться, якщо про це дізнаються. Будь ласка, погуляйте в іншому місці.

– Відчини двері негайно або я закричу на весь дім!

І нянька знала, що це не порожні погрози. Ще змалку Адріана завдавала їй багато проблем, здіймаючи галас із приводом та без. Служницю постійно за те сварили, читали нотації, казали, що вона не може нормально бавити дитину. Ніхто не вірив, що дівчинка робила це навмисно.

– Гаразд, я відчиню, – покірно відповіла її колишня гувернантка. Ключ повернувся в замковій шпарині й двері відчинилися.

Емоції юної леді тієї миті було неможливо відтворити. Ні вона, ні її колишня нянька не могли достеменно знати, що саме пані відчула. Персикові тони з кімнати зникли, перетворившись на мерзенні коричневі, покої заповнив запах, порівняно з яким ладан здавався парфумом – документів, чорнил для друку та нудних нотаріальних книжок. Журнали, списані банківськими рахунками, заполонили книжкові полиці, а вікно…

– Господи, що ж ви накоїли?! Затулити таку красу сірими фіранками, яке жахіття!

Адріана кинулася до них і впала навколішки. Її рука потяглася до шнурів, що відкривали фіранки, але так і не дотяглася – служниця підхопила юну леді та повела геть від кімнати. Зрозумівши, що відбувається, дівчина почала вириватися, та старенька міцно її тримала.

– Це була моя кімната. Що ви з нею зробили, навіщо? – Не могла вгамуватися юна леді. Перед очима усе пливло. Вони вийшли до коридору, а тоді в проході з’явилася пляма, того ж кольору, що й нові стіни.

– Тепер ця кімната належить мені, кузино, а ти повертайся до обійстя трунаря й там фарбуй, що тобі заманеться в той мерзенний персиковий колір.

– Яке право ти маєш… Мірандо, відпусти мене! – Неочікувано Адріана вкусила няню та накинулася на кузена. Той, не втрачаючи нагоди, вчепився в її зачіску, відкидаючи надокучливу родичку до стіни.

– Як ти смієш сюди соватися, мої батьки проживуть ще багато років!

Ускочивши, дівчина захотіла вліпити йому ляпаса, проте юнак хутко відреагував, упіймавши її руку, тоді Адріана з усієї сили вдарила його коліном.

– Нікчемна потворо, тебе справи нашої родини більше не обходять! – Заливаючись слиною від болю та люті кузен учепився в горло дівчини. Перелякана Міранда стовбичила в кутку, бо єдиний вихід був закритий цими двома.

– Одначе її проблеми обходять мене, бо я її родина!

Позаду кузена, неначе грім серед ясного неба, з’явився Леон. Він схопив мерзотника за комір, заштовхав до кімнати й похапцем зачинив двері.

– Панно Адріано, ходімо до карети. Батько скоро закінчить, не варто, аби він про це дізнався.

Він узяв її за руку, і вона рушила слідом. Це була зовсім не та напівпрозора леді, яка приречено йшла на роботу. Її очі палали ненавистю, образою, відчаєм. На шиї розквітали синці, проте вона й не збиралася скиглити від болю.

Але щойно вони зайшли в карету, як іскри полум’я перетворилися на пекучі сльози. Леон підозрював, що вона час від часу плаче, проте ніколи цього не бачив.

– Моя кімната, там були моє дитинство, спогади, усе там було… Вони так просто віддали її кузенові, цьому мерзенному нотаріусові.

– Заспокойтеся, леді Адріано, він ще отримає своє.

– Яким чином? Він – єдиний спадкоємець цього обійстя, до того ж найліпший юрист у місті.

– Та хай навіть клерк у Всевишнього на небесах, у труні вони всі мають однаковий вигляд. – Потік сліз зупинився, помітивши це, Леон посміхнувся. – До того ж нотаріуси, як мені практика підказує, живуть набагато менше від решти людей і навіть загнаних мулів. Постійно хтось намагається увігнати перо їм під ребра або задушити власними паперами. Навіщо бруднити руки, нащо платити бандитам? Вони самі зроблять справу задарма.

– А ти певен?

– Я знаю це з колиски, мачухо.

– Задушити власними паперами… – Уже посміхаючись, повторила вона. – Та він сам ними вдавиться, стільки там пилу та чорнил. Схоже, ти маєш рацію, це станеться дуже скоро, навіть раніше, ніж я… Полишу ваш дім.

Секунда тиші, а тоді обидвоє зареготали так, що карета затремтіла. Адріана та Леон одночасно приклали долоні до вуст одне одного, і від цього загиготіли ще дужче.

На щастя, коли Бенджамін повернувся ніхто вже не реготав. Кучер ударив батогом коней, аж раптом навздогін кареті, що вже рушила, вибіг кузен. Його піджак був залитий чорнилами, а в краватці заплуталося перо.

– Нумо вертайся, відьмо, ти мені заплатиш за костюм, за мій змарнований час, за все заплатиш…

– Це ти мені платитимеш за місце на цвинтарі, – гукнула йому дівчина.

– Адріано! Тримай себе в руках. – пробуркотів чоловік.

– Перепрошую, містере Тейкер.

– Так йому й треба, – прошепотів Леон.

І на обличчі знову засяяла легка посмішка.

Того ж дня пасинок із мачухою вирішили, що їй необхідно розпочати навчання негайно. Урешті –  решт дівчина не вперше грала на публіку, та й ганьбити Леонову родину після того, що він для неї зробив, не хотілося.

– Отже, перше, що вам варто запам’ятати – не називайте мого батька містер Тейкер, сер, пан, або ще якимось офіційними звертаннями. Кажіть «мій чоловік» або звертайтеся на ім’я. Якщо хочете справити гарне враження на нашу родину, то ви не маєте демонструвати, що очікуєте на їхнє схвалення, натомість відкрито заявіть, що вже маєте його.

Друге – руки тримати на рівні живота разом. Не по швах, не врізнобіч, не на грудях. Коли вітаєте родичів, то нахиляєте голову, але не присідайте – на похороні ноги не згинають, на святах тим паче.

У родинні розмови ліпше не втручатися – ви ж не знаєте нічого ні про нашу роботу, ні  про традиції, та й затримуватися надовго тут не збираєтеся. Чемно відповідайте, що в темі ваш співрозмовник орієнтується ліпше та переходьте на повсякденні бесіди. Якщо запитають про причину укладання шлюбу, а вони це зроблять, бо нечасто хтось не з нашого роду звертає увагу на Тейкерів, то скажіть, що були зацікавлені в статках, нічого ганебного в цьому немає. Про власну родину особливо не розповідайте, усіляке можуть подумати.

І ще одне – прошу нікого не називати копачами, хробаками, некрофілами, могильними крадіями, упирями та іншими люб’язностями. Або Тейкери, або трунарі – це два синоніми, іншого не дозволено.

– Як скажеш, Леоне, сподіваюся, твої родичі перемкнуть увагу на когось іншого.

За три дні до свята Бенджамін запросив кравця, аби той пошив нове вбрання для всієї родини. Леон зголосився допомогти Адріані з вибором сукні, аби вона не порушувала традицій.

Вони тривалий час обговорювали, яким має бути одяг дружини Тейкера, господині балу, і Леону, знаючи характер своєї мачухи, довелося піти на компроміси.

– Я хочу рукави-ліхтарики, тільки з відкритими плечима, якщо пошиють із чорного оксамиту, то вони додадуть статусу цьому вбранню. Також нехай сукня відкриває шию, і верхня її частина має бути вкрита візерунками. Не знаю, чому їх так часто додають до гербів і гобеленів, але якщо додають, то й мені варто це зробити.

– А це не занадто відверте вбрання?

– Для родинного кола – ні. Чи ти волієш, аби я вбралася як черниця на похорон? Тоді дозволь мені вдягти буденну сукню, а кравця жени геть.

– Що ви, решта членів родини не мають плутати вас зі служницями!

– Та хто ж я твоєму батькові, як не служниця?

– Гаразд, домовилися, залишимо відкриті рукави, закриймо цю тему.

– Чудово! Спідниці того ж кольору, а над ними – сіра тканина.

– Воля ваша, проте більше жодних деталей.

– То я господиня балу, чи куховарка?

– Ви… не маєте привертати до себе зайвої уваги.

Адріана занесла руку над Леоном і спритно вхопила його власну.

– Хай тобі грець, умовив.

Шокованому кравцеві довелося розбити парі. Леон пішов звідти, найманий працівник, занотувавши все, теж збирався піти, проте господиня його затримала.

– Стривайте, маєте додати ще одну деталь, скажете, так було треба.

– Міледі, я не можу…

– Зможете. Ось, візьміть. – Зі скриньки вона дістала намисто з перлів – єдине, що мала зі старого життя. Одяг слуги викинули майже відразу, розплачуватися прикрасами їй доводилося не вперше. – Невеличка доплата за ваші старання.

– Як забажаєте, пані.

День балу наближався. Родичі почали прибувати з усіх куточків світу. Поки що вони зупинялися в заїжджих дворах. Лише з пліток та розмов відвідувачів цвинтаря дівчина дізнавалася, хто саме приїхав.

Одного ранку до їхнього обійстя завітала пухкенька пані в бузковій сукні та капелюшку подібного до того, що мав Леон, лише меншому та з пір’ям.

– Бенджаміне! Бенджаміне, мій любий небоже!

– Тітонько Амарі, як і завжди завчасно, – вигукнув він, на диво, радісним голосом. Адріана стояла за дверима та підглядала.

– І це при тому, що в мене повний вагон справ. Сьогодні ж бо сороковий день від смерті мого сорокового чоловіка.

– Ах, це був Міртел, або Флістен… Не пригадую.

– Та ні, не тридцять другий і тридцять третій, а сороковий. Ой, та не знаєш ти його, не забивай голову, у моєму мавзолеї всім місця вистачить.

Розцілувавши небожа, вона насамперед вирушила до кухні. Другий гість прибув із заходом сонця. Він мав скуйовджене руде волосся, був схожим на сажотруса і, здавалося, що комини чистив своєю зачіскою.

– Фероне, копчена твоя пико, тут як уродився!

– І вам добрий вечір, містере Тейкер. А ви й досі копаєте ями? Ховаєте себе в минулому сторіччі. Кажу вам, майбутнє за спаленням тіл, так дешевше й ефективніше.

– Формальності… Не будемо про це не в робочий час.

– Як скажеш, кузене, той, хто програє, поразки не визнає.

Уже через пів години  натовп таких людей заповнив кухню. Адріана продовжувала спостерігати за цим видовищем, допоки Леон не відвів її до кімнати.

– Пані, вам час перевдягатися, бал от-от розпочнеться.

– Як скажеш, Леоне, поклич, будь ласка, служниць.

– Чекайте. Я бачив, як ви віддали намисто кравцеві, у вас зовсім немає прикрас.

– А тобі що до того?

– Господиня балу має сяяти, не забувайте про це.

Перед тим, як вийти, пасинок залишив невеличку скриньку. Прийшла Мелінда та почала перевдягати Адріану, затягуючи корсети, натягаючи спідниці та інші дрібнички. Тим часом вона відкрила подарунок. Усередині було намисто, зроблене з рідкісних чорних перлин, кульчики того ж стилю та незрозумілий обруч із міді, прикрашений оніксом. Він був замалим для корони, відклавши його, місіс Тейкер почала готуватися, як її навчали.

Обличчя потрібно було відбілити пудрою, не наносячи зайвого макіяжу. Ледь підкреслити губи червоним – цього достатньо. Сукню поправити, позбавити нерівностей і фалд. Далі зачіска – якщо дівчина не збиралася вкрити її чорним серпанком, то найліпшим варіантом було зав'язати високий хвіст, саме так вона й зробила. І тут з'ясувалося, що обруч був шпилькою, яка ідеально обхопила зачіску.

– Точнісінько все, як і годиться… Ну, дякую.

Щойно місіс Тейкер закінчила з приготуваннями, як до кімнати увійшов її чоловік, позаду нього стояв Леон у чорному смокінгу, біла сорочка під яким, була прикрашена мереживом, на циліндрі – велетенський червоний камінь, на шиї – краватка-метелик, борода та волосся, як завжди акуратно зачесані.

– Маєш чудовий вигляд, пасинку.

– Навзаєм, мачухо.

Бенджамін узяв її під руку та разом вони вирушили до бальної зали. Там уже  гомоніли родичі, проте варто було з’явитися хазяїнові, як балаган ущух.

Тейкер стояв у центрі, праворуч – дружина, ліворуч – син.

– Леді та джентльмени, хвилинку уваги! Цей рік видався тяжким для всіх нас – викрадачі трупів знову взялися за старе. Звісно, до цього долучилися й студенти-медики, більше ніхто тіл не купує, проте на цей раз не все так просто. Наче їм якась невидима сила допомагає… Та все ж, моя родино, вони зазналися. Ці жалюгідні шмаркачі в біленьких халатиках гадають, що можуть тягатися з нами, спадковими трунарями, так ось лежати їм усім у могилах, поруч із пацієнтами, хрест даю!

Натовп завирував, хтось почав підкидати віяла та капелюхи, проте один порух руки Бенджаміна й усі знову позамовкали.

– Тепер перейдемо до решти новин. Усього пару місяців тому я знайшов собі нову дружину. Вона – родичка головного радника королеви, а тепер ще й наша кров. Прошу привітати, Адріана Тейкер.

Дівчина зробила глибокий вдих, гордо підняла голову та пішла в натовп незнайомих їй людей. Краєм ока вона помітила, як кілька родичів підійшли до чоловіка й полишили бал, до неї тим часом підбігла зграя зацікавлених.

– А вона гарніша, ніж його колишня, – заявила Амарі.

– Мамуню, а можна її в нашому склепі поховати? – завищала семирічна дівчинка з-за спини.

– Але ж там уже місця для жінок не залишилося, – байдуже відповіла та. – Іди, бався з іншими дітьми. Б’юся об заклад, ви не знайдете на цвинтарі чоловіка сорока восьми років із датою смерті 1444 року.

– Знайдемо, уже не малюки.

Дівчина побігла до могил, разом із нею інші діти.

– Пані Тейкер, дозвольте відрекомендуватися, я – Макдермотт, головний заводій усієї Ірландії, – посміхаючись до новенької, вистрибнув огрядний дядько з конюшиною на лацкані. – До шлюбу з чарівною Елеонорою Квіхер був звичайнісіньким чоботарем, проте тепер… Скажіть, а ким ви були до шлюбу?

– Єдиною донькою своїх батьків. На жаль, вони збанкрутували й не мали іншого виходу.

– Сумно…

– Романтично.

– Безглуздо!

– А ця троянда на вашій сукні така екстравагантна, навіщо ви прикрасили нею свій одяг?

– Моє дівоче прізвище Розенблюм приховано в цій квітці. Це зроблено на знак пошани до моїх предків.

– О, моя люба, то будь мені названою сестрою! Я –  Лоуренс, Лоуренс Гребер, і в мене на цвинтарі було кілька могил із прізвищем Розенблюм.

Ще багато хто хотів із нею познайомитися, здебільшого знайомство обмежувалося інформацією про родичів і місця роботи. Як з'ясувалося, прізвище Тейкер мало кілька аналогів, що так само вважалися синонімами. Гребер, Еквадор, Тейка, Ф'юнебрес, Гробар та багато-багато інших. Половина родичів ще й до того ж не розуміли її мови, що скоротило час їхнього знайомства.

Урешті-решт усі відчепилися від новенької та перейшли до наїдків. Слуги приготували популярні, за словами родичів, страви, яких Адріана, однак, ніколи не куштувала. Містер Гребер погодився ознайомити нову рідню з цією смакотою.

– У цього смаколика немає назви, хоча діти називають «солодкими рештками», звичайнісіньке імбирне печиво незвичної форми всього, що є в тілі. Його вигадав мій дід, який патологоанатомом працював. А кажуть, що на трунарях лише трунарі одружуються… А ось там торт вічного спокою – чорний ззовні, білий усередині, з усілякими сюрпризами.

– Якими сюрпризами?

– А як із покійниками. От може бути курага, або ананаси з оливками, а щоб їх, тих серів… Іноді повидло – занадто солодке, може взагалі нічого не бути. А ось там рис – Тейка приніс, усередині цукерки закопано, та щоб до них дістатися, треба з’їсти корисну їжу, ось так. – Він подивився на двох дітей, які наминали рис за обидві щоки.

– А як же решта страв?

– На жаль, не можу розкрити вам усіх рецептів. Вони записані в родинних книгах, коли отримаєте від чоловіка ключі, тоді й прочитати зможете.

– Ключі?

– Від родинного склепу. Зазвичай дітям вручають їх у чотирнадцять років, після їхнього першого похорону. Це означає, що вони вже готові виконувати роботу.

– Дожити би ще до того дня, – із легким сарказмом зауважила дівчина.

– Не переживайте, якщо не доживете, то поховаємо вас безкоштовно.

– Зі знижкою! – виправила Амарі.

Після вечері настав час для танців. Поки що танцювали пари, що багато років прожили в шлюбі, молодь готувалася, бо на всіх місця бракувало. Саме тоді на Адріану наштовхнувся Леон, і вигляд у нього був такий собі.

– Що сталося, невже когось живого побачив на святі?

– Ще гірше. Тітоньки мені наречену шукають, а кузини – що близькі, що далекі, такі потворні, що жах! Пропаду я тут, пропаду…

– Рано чи пізно все одно доведеться одружитися, нікуди не подінешся.

– Краще тоді пізно, може, вони всі заміж повиходять, а хто ж іще, як не Тейкери…

– Леоне, ах, Леоне, чи подаруєш мені танець?

До них підійшла дівчина років п’ятнадцяти з рудим волоссям, що було заплетено в косу. Вона чимось нагадала місіс Тейкер відьму й пасинок, схоже, поділяв її почуття.

– Я… ем… ну… може…

– Він не може танцювати з вами, бо вже пообіцяв танець мені.

– А я дивлюся, що ти вже знайшов собі дружину.

– Та що ти таке верзеш?!

– Тоді хто ж вона?

– Я Адріана Розен… Тейкер. Адріана Тейкер, його мачуха, а Леон хоче бути ґречним пасинком і не відмовить мені, чи не так?

– Оце я й намагався сказати. Якщо Адріана так хоче, мушу слухатися, усе ж таки вона мені мати, хоч і не рідна.

– Так і є. – Мачуха взяла його за руку й повела до центру зали. – Панове Кавадоре, зіграйте нам так, аби навіть Смерті закортіло танцювати!

Заграла весела, чарівна мелодія. Адріана вхопила свого пасинка й закружляла з ним у танці. Здивовані родичі розступалися, дозволяючи їм вальсувати, а пара знай собі набирала швидкість, міцно тримаючи одне одного.

– Ти знай, що Смерть забере нас усіх, нам марно від неї тікати! – завела Адріана під куплет мелодії.

– Тому зустрінемо гідно її та запросимо потанцювати! – підхопив Леон.

Ще мить, і циліндр із юнака злетів, упавши прямісінько на батька.

***

Пізно вночі трунарі роз’їхалися по заїжджих дворах. Тітонька хотіла познайомити мене з кузиною, але не встигла – батько виштовхав її за двері. Він довго кричав на мене, сварив за негідну поведінку, навіть на Адріану сил уже бракувало. Повірити не можу: мене за негідну поведінку!

Та все ж обирати між цим та шлюбом із кузиною, то ліпше вже крики. Я вже бачив наслідки цих «щасливих союзів» і те, як складно їх зруйнувати.

До речі лист, той самий, на який так очікувала мачуха, написав за день до балу. Не хотів, аби вона втекла та зганьбила нас раніше, улаштую їй утечу взимку. Батько збреше, що пішла з дорученням у місто й загубилася в завірюсі.

Про брата він теж збрехав. Я певен, що Мікі народився живим, пригадую, як він кричав. Якби матінка не померла відразу після пологів… Йому ж бо було потрібно вести справи, а не няньчитися з малою дитиною, челядь він не вважав гідною того, аби виховувати його сина.

Багато хто вважає мого батька скупердяєм, мерзенним дідуганом, потворою. Однак вони ніколи, ніколи не побачать того, що довелося мені. Є в пана Бенджаміна одне чудове прислів’я, його він почепив у себе над ліжком, його ж хоче бачити як епітафію.

Якщо клієнти трунаря не знайдуть, трунар знайде клієнтів.