Трунар

Навесні у нас забагато роботи. Трупи від зими потрібно поховати, давні могили привести до ладу, бо як щойно розтане сніг, то родичі почнуть їх навідувати. Ще квіти – багато свіжих квітів, чим швидше, тим краще. Адріані це сподобається: більше жодних трун, лише вінки з чорними стрічками.

Однак не буває гарних новин без кепських. У місті з’являється все більше мисливців. Тепер чутки про розкрадачів могил змінилися байками про чужинців. У  брудному одязі, озброєні до зубів, сварливі та жорстокі – вони набагато більше схожі на звірів, ніж заможний рід Вольферів.

Ще мене непокоїть Бенджамін. Останнім часом він так дивно поглядає на мене, кілька разів розповідав про честь роду, про славетних родичів. Зазвичай батько увесь час присвячує роботі, навіть привітатися зранку забуває, а тут розговорився, як давній товариш. Він справді щось замислив, знаючи минуле містера Тейкера, не здивуюся, якщо він копає могилу власному синові.

Я не знаю, що мені з цим удіяти, не розумію, як чинити опір батькові. Схожий на старого лютого привида – на вигляд, слабкий і немічній, а насправді древній і могутній. У цьому світі є багато речей, окрім сили, які вирішують, хто саме головний. Розум, зв’язки, гроші, навички – усього цього в нього хоч греблю гати. Я ж просто син, у мене немає союзників, лише мачуха, з якою стоїмо на краєчку однієї прірви, а Вольфери… Ні, з ними вже покінчено!

Можливо, мені поталанить пережити батька. Буду сподіватися на те, як Адріана тієї ночі біля моргу. Можливо, у нього станеться якийсь напад ще до того, як мене задушать власні слуги. Відбити атаку Бенджаміна непросто, проте шанс є. Маленький, як промінчик сонячного світла в склепі. А якщо супроти нас підуть мисливці та ще половина клану перевертнів, то джерело світла приб’є камінь, а надія згасне.

***

– Не надто зручно копати ями в сукні, панно, – зауважив Леон, коли мачуха до нього приєдналася.

Після чергової розмови з батьком юнак миттю гайнув на цвинтар, навіть слуг із собою не взяв. Здається, що він щось хотів сказати сину, Леонові навіть подумати було лячно, що ж там у старого в голові.

Дівчина нічого не відповіла. Вона мовчки взяла інструмент і стала до праці. Звісно, низ сукні забруднився, мачуха постійно плуталася в ньому, тож від неї було більше проблем, ніж роботи. Тому яму Тейкери викопали вдвічі повільніше, а до заходу сонця потрібно було завершити ще три замовлення.

– Захотіли попросити в Бенджаміна інакшу роботу, і це перше, що він вам доручив? – запитав трунар, здогадуючись, у чому справа.

– Троє людей…

– Клієнтів.

– Так, клієнтів, які мають бути поховані цими днями. Хоча відспівали їх ще тиждень тому, родичі хотіли би прийти власне на поховання, аби попрощатися.

– За додаткову платню.

– Звісно! Їх потрібно привести до ладу, щоб виставити в залі для прощання, і він хотів, аби я…

– Можете не продовжувати. Знаю, що вам не подобається працювати з тілами. І що, у батька не було іншого доручення?

– Мабуть, було, проте він хотів доручити мені саме це.

– Що ж, мачухо, вам не варто нервувати. Я все самотужки зроблю, мені це не вперше, а ви посидите поруч, відпочиньте. Не знаю, до якого роду ви себе зараховуєте, проте на відпочинок ви заслужили.

Наступну яму він копав у повній тиші. Адріана сиділа поруч на одній із могильних плит (родичам небіжчика це би не сподобалося, проте Тейкер нікому про це не розповість), спостерігаючи. Здається, вона повністю поринула в роздуми, а тоді відповіла:

– Добре, що я змінила прізвище після заміжжя. Хочеться мені чи ні, проте це місце – моя домівка. Я, як молоде деревце, яке пересадили. Можливо, земля тут кам’яниста, однак якщо дерево з неї викорчувати, то воно загине. А якщо Бенджамін чи навіть хтось із тих нелюдів забажає стати на моєму шляху, то вони про це пошкодують.

Така відповідь здивувала Леона. Раніше мачуха видавалася йому наївною дитиною, а тепер щось змінилося. Він би сприйняв це як жарт або черговий вияв нахабства, та одного разу вона вже змогла вбити! Ця впевненість лякала й   недарма. Коли пасинок поцікавився, що мачуха робила у вільний час, то вона відповіла:

– Стежила за своїм кузеном, а що ще мені було робити? Він витратив статки, що батьки накопичували впродовж життя, на захист клієнтів, уже готує дім до продажу, попри живих власників! Довелося дещо поміркувати, аби зрозуміти, як його спекатися. Той нотаріус, який мешкає окремо від Вольферів, чи знаєш, хто він?

– Перевертень, як і решта.

– Ні. Я мала з ним розмову та з'ясувала, що батько того чоловіка був людиною. Його вбив вожак зграї, коли дізнався про роман доньки. Він – мертва кров – не може перевтілюватися. Поділившись власними проблемами з ним, я отримала нотаріальну допомогу. Негідника кинули до буцегарні за махінації, а там один із Вольферів дізнався, що його засудив родич і вирішив, що то ворог родини, і всьому край.

– Жорстоко. Навіть гадки не мав, що ви на таке здатні, – засмучено зауважив пасинок.

Мачуха застрибнула до нього в яму. Вона суворо поглянула на Тейкера так, наче він і справді був її сином, хоча різниця між ними двома всього кілька років. На її обличчі вбачалася втома – не та, що буває від недосипу або важкого робочого дня, а та, з якою живуть.

– У мене немає вибору. Іноді, щоб захистити своїх, треба зробити боляче чужим. Неможливо жити, як принцеса в казці й бути доброю до всіх, навіть якщо підступні вчинки роздирають тобі серце. Ліпше бути пораненою, ніж убитою.

– Ось тому ми й копаємо могили, у той час, як негідники, на кшталт мого батька, правлять світом.

– І що ж, – запитала Адріана, схрестивши руки на грудях, – хіба ми не можемо кинути виклик долі?

– НІ! Просто копаємо ями, а хто до них потрапить, то вирішує життя.

– Життя… – У задумі мовила мачуха та пішла геть.

Після того випадку вони не бачилися три дні, навіть за столом. На вечір четвертого дня пасинок помітив її з вікна своєї кімнати (таки спромігся на прибирання). Вона стояла в саду, поміж статуй, про щось розмовляючи сама із собою.

– Пане, дозвольте мені забрати брудні речі, уже час прання.

– Меліндо, віддана служнице всього нашого роду. Скажи, ти ж і з Адріаною також спілкуєшся?

– Пані дуже добра до мене, навідувала, коли я хворіла, нікому не дозволяє готувати її до сну, окрім мене.

– Тоді поясни мені, у чому причина  її поведінки? Чому ж вона стала такою холодною?

– Вам це здається, містере Тейкер. Адріана весела й життєрадісна, просто приховує власні почуття. Цей холод, то насправді – застиглий страх. Страх зіштовхнутися з новим ворогом або ж отримати ніж у спину від давнього.  Що з нею трапилося? Вона подорослішала. Можливо, пізніше, ніж очікували батьки, проте час настав.

Юнак узяв слова служниці до уваги. Йому складно було в це повірити та прийняти. Після всього того божевілля з мисливцями й перевертнями дівчина сказала йому, що розуміє, як це – бути промінчиком сонця в повній пітьмі.  Схоже, то був останній проблиск, а тоді крижаний Бенджамінів погляд каменем упав на джерело світла, згасивши його раз і назавжди. Треба було наздогнати її тоді, сказати щось натомість, а не просто дивитися вслід!

Цей момент постав перед очима й не хотів зникати. Вона стояла перед ним, відкриваючи душу й зникала, варто було лишень простягти руку, а тоді все розпочиналося знову. На додачу до цього жахіття додалося ще одне – де батько з надприродною швидкістю ганявся за ним, розмахуючи лопатою.

– Ти моє творіння, Леоне, як та труна з коштовним камінням. Це я вирішую, коли тобі піти під землю!

Лопата різко перетворюється на косу, обличчя старого висихає, шкіра злущується, очі витікають. Залишається лише череп – пожовклий, укритий землею, кров’ю та смердючим бальзамом. Він простягує свою руку до сина, хапаючи його, та жбурляє на землю. Переступає, прямуючи до воріт цвинтаря, тим часом земля перетворюється на трясовину, чується крик матері, і юнак потопає.

– Леоне!

Перелякана Адріана сидить перед ним. Її обличчя – живе, від холоду не залишилося й сліду.

– Ти своїм галасом збудив слуг, Бенджамін мало не прокинувся.

Світ повертається на своє місце. Вогонь потріскує на краєчку свічки, за вікном завиває вітер, а з боку батькової кімнати – тиша. Не варто будити лихо, допоки воно спить.

– Це був сон, мачухо, просто сон…

– Розкажи мені, що тебе хвилює. Чому таке наснилося?

Сумніви все ще з’їдають душу та слабшають з кожною секундою. Вона притискає його до себе, гладить по голові, намагається заспокоїти. Мелінда мала рацію – та ж Адріана, яка колись переступила поріг його оселі, та ж дівчина, яка відкривала йому душу, коли вони врятувалися від рушниць мисливців і вовчих пазурів. Її сонце все ще сяяло, намагаючись розігнати хмари над маєтком Тейкерів. Її надія ніколи не згасне, так само як і посмішка на вустах його матері.

І він розповів їй про все. Відкрився так само як і вона відкривалася йому. Адріані полегшало, коли вона висловилася, тепер і Леон відчув полегшення. Вона не назвала його сни маячнею, не покликала слуг, не дала снодійного. Порівняння Бенджаміна зі Смертю спричинило лише посмішку. Приховуючи її рукою, дівчина заспокоїла пасинка.

– Дивна поведінка твого батька має на те причини, проте не такі зловісні, як тобі здається. Він убачає в тобі єдиного спадкоємця власної справи, до того ж гідного спадкоємця.

– Тоді чому його погляд такий…

– Бо він боїться. Остерігається, що ти загинеш від якоїсь випадковості, а цвинтар тоді перейде бозна-кому. Він хоче одружити тебе, здається, з донькою якогось Фунебре.

– То наш родич із Румунії. Одруження…

– Знаю, звучить так само лячно, як і смерть. Не переймайся, це просто угода, ти вже неодноразово бачив, як воно буває, еге ж?

– Мабуть, – намагаючись заспокоїтися, мовив Тейкер. – Я навіть із дому нікуди не поїду. О, панно, як же мені цього не хочеться! Я навіть не знаю як це – покохати.

– Це на краще, Леоне. Ти починаєш відчувати прихильність до когось не тому, що це твій родич і ти йому винен, а тому, що сам того хочеш. Такі відчуття засуджуються суспільством, пристрастю вистелена дорога до пекла. Кохання – божественне почуття, а наше життя минає на брудній землі.

– Тоді чому ви так сильно хотіли кохати когось?

– Якщо вірити казкам, коли закохуєшся, то все, що було до того, зникає, тобі здається, інакше й бути не може. Однак казки ніколи не заходять далі, а от твій батько зайшов.

Помітивши, що Леонові вже ліпше, мачуха поквапилася вийти з його кімнати, але пасинок зупинив її.

– Прошу, зробіть так, аби цього разу він не перетнув межу. Мені бракує сил, аби виступити супроти рідного батька!

Адріана знала, що він каже правду. Вона й сама поняття не мала, звідки в неї беруться сили на боротьбу з чоловіком, однак була певна, що зробить усе можливе, щоб не дати Леонові відчути цей біль. Усе те, що відчуваєш, коли тебе силоміць прив’язують до чужої людини.

– Я спробую, лишень не кричи так більше.

На ранок усе, що сталося, здавалося сном. Бенджамін покликав сина до свого кабінету. Не скидалося на те, що мачуха з ним мала розмову або взагалі щось удіяла. Він просто поставив спадкоємця перед фактом, що через три дні до них прибуде Марішка Фунебре, вони познайомляться й заручаться. Восени, коли всі зберуться на балу, то вона вже буде Марішкою Тейкер.

Далі все було ще гірше. Наречена приїхала не через три дні, а через два. Чорнява дівчина з двома косами, карими очима, носом картоплею, дещо огрядна, поверх сірої сукні вбрала яскраво-червоне намисто. Разом із дівчиною прибули служниці, родичі не приїхали – у них була купа роботи.

– Ви мій чоловік? – запитала вона, подивившись на Леона.

– Ще не чоловік, ми лише плануємо весілля, – кожне слово давалося йому зі значним зусиллям.

– У Румунії стверджують, що подружжя одне одному долею призначено, – спокійно зауважила вона. – У колі нашої родини це має куди більше сенсу, ніж у містечку. То наказати слугам нести речі до нашої кімнати?

– Знаєте, мем, я би не став…

– Панно Марішко, тримайте себе в руках! – згори почувся гучний і водночас спокійний голос Адріани. – До весілля ви – чужі люди. Вам не те що до його помешкання, навіть до дверей наближатися неможна. Ми розмістимо вас у гостьовій кімнаті, там умови не гірші.

– А ви, власне кажучи, хто? – насупивши брови спитала майбутня наречена. Очевидно, вона не була на минулорічному балу, а залишилася вдома, доглядати за цвинтарем.

– Я Бенджамінова дружина, Леонова мачуха. – повільно спускаючись сходами, зауважила вона. – І оскільки мій чоловік має забагато роботи, то вашими заручинами опікуватимуся я. Через три дні в церкві ви складете одне одному обітниці, та якщо щось піде не так, то я скасую домовленість.

Незадоволена дівчина пішла слідом за Меліндою до своїх нових покоїв, Леон же впав перед мачухою навколішки, завдячуючи їй до глибини душі.

– Тихіше! Я нічого навіть не вигадувала – твій батько справді доручив цю справу мені, і якщо я просто так розірву заручини, то навіть Вольфери не врятують.

– То що, тепер мою долю вирішує випадок?

– Це вже не вперше, Леоне, тобі до того не звикати. Почекаймо ще трохи, мабуть, усе якось залагодиться.

Майбутній дружині за вечерею потрібно було познайомитися з тестем. Вона, як на лихо, показала себе тихою та роботящою. Молодший Тейкер подумав, що була би чудова пара для батька, проте він брав шлюби лише з жінками чужих родів, аби отримувати гроші та спадок.

Упродовж подальших трьох днів Марішка не виказувала непокори. До того ж вона залюбки бралася за традиційно чоловічу роботу, майстерно розмовляла з клієнтами, не влаштовувала скандалів. У очах Бенджаміна дівчина була просто ідеальною партією, він навіть дав їй ключі від цвинтаря, у той час, як Адріана власних досі ще не отримала.

Дізнавшись, що майбутній чоловік захоплюється виготовленням прикрас, Фунебре вимагала, аби він створив для неї унікальні речі. Тейкерові довелося погодитися, інакше вона би розбовкала батькові про його хобі. Погрози робили далеку родичку ще більш схожою на старого трунаря. Усвідомлення того, що вона канючитиме нові та нові речі до кінця життя, доводило його до нестями.

– Тобі не шкода для неї каміння? – поцікавилася мачуха, помітивши, з яким небажанням він віддає Марішці кольє.

– Я вкладаю душу в ці роботи та передаю ювелірові, аби він знайшов їм гарних господарів. Це моє захоплення, а так виходить, що я не відпочиваю, а працюю на цю… на цю…

– Гаразд, я тебе зрозуміла, повертайся до роботи.

Краєчком ока він помітив, як місіс Тейкер увійшла до кімнати Марішки, звідки згодом почулися крики. Так, майже як ті, що чулися, коли мачуха щойно прибула сюди. Леон укотре пересвідчився, що її норов нікуди не зник, лишень господиня зробилася мудрішою і тепер завдавала ще більше проблем. Хоч би що там було, проте після цієї розмови вимоги щодо нових прикрас припинилися.

І ось настав день весілля. Сіра сукня змінилася на білу, вишиту червоними візерунками. Родина Тейкерів разом зі слугами попрямували до міської церкви, бо їхня була переважно для поховань. Родичі нареченої так і не приїхали.

– Місіс Тейкер, місіс Тейкер, він уже тут, – прошепотіла Мелінда, відриваючи пані від процесії.

Леон помітив, що вони відійшли про щось перемовитися, а згодом Адріана повернулася, Мелінда ж кудись дременула, як ошпарена. Він і сам із задоволенням би втік, якби не був головним учасником події.

Поступово натовп почав зменшуватися – слуги розсілися вздовж лав, для них це була перерва від їхньої праці. Біля вівтаря на них уже очікував священник, не той лагідний, який розповідав про грішників-перевертнів. Цей був низеньким і гладким, його свинячі очі майже зникли на тлі обличчя, а Біблія здавалася дитячою книжечкою в його руках.  Він уже роззявив рота, збираючись розпочати вінчання, аж раптом до церкви забіг худий чоловік, від якого за кілометр смерділо паленим.

– Бенджаміне! Бенджаміне, ти, проклятий змію!

– Прошу не блюзнірствувати в цьому святому місці, – відкашлявшись, зауважив священник.

Непроханий гість кинув розлючений погляд на панотця, до того теж дійшов сморід підкопченого трупа. Він прикрив носа рукою та відсахнувся.

– Фероне, що ти тут забув?! – не менше розгніваний Тейкер вийшов йому назустріч. Адріана ледь утримала його, аби бійка не розпочалася.

– Мерзенний псе, ти зовсім знахабнів! Я тут працюю до сьомого поту, займаюся кремацією, не покладаючи рук, працював утричі більше, ніж оці Фунербе й ти разом узяті, а ви вирішили змовитися в мене поза спиною!

– Ти про що? – трохи охолонувши, трунар припинив вириватися з рук дружини. Бійка могла зіпсувати йому репутацію та парадний костюм.

– Не клей із себе дурня! Марішка має вийти за мого онука Рудольфа, про це ми ще взимку домовлялися. А ти хіба забула, підла зміюко?

Обличчя дівчини зблідло. І куди поділося її бажання потрапити до Леонової кімнати? Куди ж вона простягнула свої загребущі руки? До глави родини крематорів!

– Цієї зими, коли ваша родина вмирала з голоду, я заробляв гроші. Бо кремація, на відміну від традиційних поховань, доступна впродовж року. В обмін на допомогу мені тоді пообіцяли твою руку, пригадуєш?

– Батько вже розплатився з вами, гроші є, весна прийшла, – ридаючи, пояснювала дівчина.

– Гроші мені не так і потрібні, моя люба. Наш рід, на відміну від решти трунарів, злиднів не знає. А от мій онук, гадаєш, просто знайти йому гідну дружину?

– З такими грошима навіть принцеса за нього піде.

– Не бажаю нічого чути, ти поїдеш зі мною та до наступної зустрічі родини з дому не вийдеш! Палати вам у крематорії, бісові Тейкери!

Розлючений Ферон потягнув Марішку геть, ніхто його не спинив. Бенджамін хотів наздогнати, аби щось сказати, проте Адріана стримала чоловіка вдруге. Зганьбившись перед священником, Тейкери повернулися додому, де чоловік збирався вихлюпнути власну лють на дружину.

– Як ти могла допомагати цьому мерзотникові? Ферон забрав наречену з-під носа в мого сина, певен, що це ти його покликала! – він схопив її за зап’ясток, але дівчина не втрачала сміливості.

– Так, я, – спокійно відповіла дружина, – у них уже існувала домовленість ще задовго до того, як ви почали задивлятися на Марішку. Якби Леон обручився з нею, то на честь Фунербе впала би тінь, а вони все ще залишаються предками вашої любої невісточки, тому й нас заляпало би брудом.

– Забруднитися цим Фероном…

– Боронь Боже! Чи це не ви казали мені, що честь родини стоїть вище від особистих бажань?!

– Це мої слова, – скрегочучи зубами, просичав трунар.

Його хватка ослабла, скориставшись цим, Адріана вирвалася та схрестила руки, на  її обличчі спалахнули тріумф правоти з легкою посмішкою.

– Тоді будьте ласкаві, відповідайте за них.

Ковтаючи образу, Бенджамін пішов геть, ще зо два тижні він не турбував родину, навіть їхню роботу не перевіряв. Та й пошуки нареченої припинилися – старий відклав ідею до ліпших часів.

І ось одного похмурого березневого вечора, коли рештки зими знесло весняне тепло, Леон знову помітив мачуху серед могильних статуй. Надягнувши свій чорний піджак і капелюха, він спустився до неї. Чи то весна на те вплинула, чи то нарешті відійшов від історії з заручинами, проте чомусь саме тієї ночі, коли на небі засяяв повний місяць, він наважився на цю розмову.

– Мачухо, як ви тут опинилися посеред ночі?

– Не стану брехати, коли Мелінда хворіла, то я замовила дублікат ключів у коваля.

Зовсім не здивована реакцією юнака, вона відійшла від статуй і тепер зосередилася на ньому.

– То розповіси батькові й забереш їх, аби я не втекла?

– Не втечете, я знаю. Та й ключі вже давно потрібно вам вручити – навіть Бенджамін не зробив для цієї родини стільки, скільки ви.

У смужці червоних губ сяйнули білі зуби, від усієї душі Адріана посміхнулася й мало не зареготала, проте вчасно прикрила рота рукою.

– Не я будувала цей цвинтар, створювала династію, навіть кревно до вас не належу.

– Та все ж ви спіймали викрадача трупів, урятували честь моєї родини і…

Леон замовк. Хмари сховали місяць і рішучість його кудись геть поділася.  Цвинтар накрила пітьма – неначе батько прикрив небо своїм капелюхом. Ось він знову змінив подобу – перетворився на древнього кістяка,  який споглядав на нього порожніми очницями. Під цим моторошним поглядом молодший Тейкер не наважився навіть рипнутися.

– Куди ти дивишся? – Адріана поглянула на маєток, на кімнату свого чоловіка, – Боїшся, що нас Бенджамін побачить? Дай мені руку, ходімо.

Юнак із недовірою подивився на її тендітну ручку. Місяць знову визирнув з-поза хмарин, у його світлі шкіра здавалася сяйливо-білою, як у привида, янгола, або мармурової статуї, що їх наразі оточували. З живих людей вони самі перетворилися на духів – основних мешканців цього цвинтаря, і тепер наче знаходилися в іншому світі, де не існувало ні обійстя, ні родини, ні інших людей – лише дві постаті духів і німі статуї. Білосніжний диск сяяв над головою трунарки, неначе той німб над святими.

Зробивши глибокий вдих, а він дався непросто, бо незримий погляд батька все ще бентежив – юнак узяв її за руку. Легкими кроками, майже злітаючи над землею, Адріана відвела його до статуї двох діточок, які спали під деревом. Це в маєтку місіс Тейкер була скутою, а сад, то її світ – тут вона володарка та королева. І він, ховаючись серед цих статуй, знаходився теж  під її прихистком. Усвідомлюючи це, Леон позбавився тіні нічних жахіть – більше вони його не турбували.

– Я хотів сказати, леді Адріано, що ви вдихнули в мене нове життя. У вас палає маленький вогник, і ви несете його крізь морок. Я тішусь, що саме ви переступили поріг нашого дому, і що залишилися тут. Для мене було честю пережити з вами всі ті події. Я би не переймався так  ніким у світі, навіть собою! Ви сказали правду, що цей світ не для таких, як я, проте поруч із вами у гробниці знову сяє сонце.

– Леоне, ти розумієш, що…

– Так, розумію. Ви чистісіньку правду говорили про кохання – на смак воно, як заборонений плід, і чим більше ти закохуєшся, тим сильніше відриваєшся від усього світу, летиш біс його знає куди. Можливо, ліпше мені було взяти в дружини Марішку та вижбурнути з голови ті думки.

Жбурнувши капелюха до її ніг, пасинок уже збирався повертатися, менш за все він хотів, аби вона помітила рум’янець на його щоках. Одначе щось його спинило. Що би там місіс Тейкер не вирішила, він мав усе з'ясувати, аби все не повторилося, як у тому сні. Більше ніхто не мовчатиме, ніхто не втече та не урветься на півслові. Треба було поставити крапку в цій історії,  раз і назавжди.

– Послухай мене дуже уважно. Відтоді, як ти почав мені допомагати, я те саме робила й для тебе.  І так само. як я не розуміла, чому ти допоміг Бенджамінові сховати тіло Райдо, тобі не завжди було зрозуміло, що я роблю. Мої вчинки ніколи не були спрямовані супроти тебе – часом мені навіть хотілося, аби ти був володарем обійстя, щоб цей маленький світ за могильною огорожею належав лише нам. Я полюбила тебе всім серцем, як кревно рідного, наче ти був моїм сином або… – Дівчина урвалася, опустивши погляд до землі.

– Або що? Чому ви боїтеся це вимовити?

– А чому ти боїшся?

Розвернувшись, вони пильно подивилися одне на одного. Холодний вітер промайнув повз них, неначе підганяючи з відповіддю.

– Бенджамін, – водночас вигукнули Тейкери.

– Я не боюся його, Леоне, я боюся за тебе, що він учинить, якщо про все дізнається.

– А я… Що він усе, що я люблю забере з мого життя, як учинив це, коли я був дитиною.

І тут він чекав від неї підтримки. Мати би його втішила, запевняючи, що жодна сила у світі їх не розлучить. Однак Адріана більше не жила казками, не вірила в дива. Принаймні в такі банальні.

– Він і так забере. Я чула його розмови. Бенджамін хоче позбутися мене, тільки Вольфери його стримують. Проте рано чи пізно він заведе розмову про це з главою клану й тоді всі дізнаються, що Герман ховав мене від родини, яка до мого захисту не має жодного стосунку. Тоді він отримає таку можливість і зітре мене на порох.

Леон підозрював, що батько точить зуб на мачуху. Та й узагалі йому здавалося, що більшість мешканців міста містер Тейкер волів би побачити в труні. Однак це вже була не просто підозра – Бенджамін мав намір убити ще одну дружину, а перепона, що його стримувала, була надто примарною. Щойно він це зрозуміє, а дівчина залишиться з ним сам на сам, то нікому буде стати на її захист.

– Навіть думати про таке не варто! Батько вам не нашкодить, я не дозволю, – ще остаточно не розуміючи, як він це зробить, вигукнув трунар. Якщо вже підготував собі домовину, то буде ласкавий сам і лягти до неї.

– А знаєш, що буде, якщо ти дозволиш? Від мене не лише могили, навіть попелу не залишиться. Ти залишишся,  бо єдиний його спадкоємець, це тебе вбереже, а я… Пробач, не можу дозволити собі більше, ніж дружбу.

– Невже ви дозволите йому зруйнувати власні мрії? Коли це Адріана, яку я знаю, перетворилася на слухняну служницю?!

Вона не відповіла. Так і стояли одне навпроти одного, допоки місяць не сховався поза хмарами. Тіні знову накрили їх, однак Леон і не збирався ховатися. Навіть у мороці він бачив її світлу постать і червоні вуста. За ті кілька секунд він устиг доторкнутися їх, а коли світло знову повернулося, то трунар уже стояв за крок від мачухи, як справжній джентльмен.

– О, святі хрести та могили! – прикладаючи руку до чола вигукнула вона. – Ти зовсім, зовсім не годен цілуватися!

І, не чекаючи на хмари, вона підійшла до нього під пильним поглядом місяця й поцілувала по-справжньому, вклавши всю свою пристрасть у цей поцілунок. Дівчина не відчувала сорому або страху – холодне біле світло заглушило їх. Залишилося тільки щастя – воно було нетривалим, тож варто було насолоджуватися кожною миттю.

– Панно, ми щойно підписали собі смертний вирок. Батько зариє нас у вигрібній ямі, якщо про все дізнається.

– Він не дізнається. Навіть перевертні не знають усіх моїх таємниць, а він тим паче.

Коли місяць знову сховався, Адріана повернулася до маєтку, пасинок наодинці залишився стояти посеред статуй. Це було схоже на марення, і лише солодкий слід поцілунку нагадував, що насправді трапилося. Тейкер не став довго чекати й теж повернувся додому – милуватися могилами він ще встигне.

***

Сталися жахливі речі. Жахливі, та разом із тим прекрасні! Мені снилися всілякі сни, і хороші, і погані. Хороші стали реальністю, а от чи справдяться погані, залежить від нас. Тепер Рубікон перейдено, неможливо вже повернутися. Я не дозволю Бенджамінові відібрати моє світло, мою надію. Годі вже батькові кермувати моїм життям! Він завжди пишався тим, що був частиною роду трунарів, наче йому єдиному належить влада над Смертю та світом. Якщо це неправда, то мені нема чого боятися, а якщо правда, то я теж частина цього роду.

Адріана має рацію. Ми разом здолали мисливця, родину перевертнів, і навіть моїх далеких родичів. Якщо будемо боротися сам-на-сам, то він нас знищить, але супроти двох –  сил у Бенджаміна бракуватиме.

Та сказати, що ми маємо працювати разом тільки, щоб урятуватися, означає збрехати. Для кохання не потрібно вагомих причин, не обов’язково бути на порозі  смерті чи жебракувати. Немає сенсу заперечувати, коли живеш із коханою людиною під одним дахом, допомагаючи щодня. Я можу закопати багато людей, зарити невдоволення та підозри. Лишень не її. Адріана є наче продовженням власне мене.

Схвалення когось іншого – наймізерніше, про що я наразі розмірковую. За трунарями й так лиха слава, ми століттями працюємо з трупами, що може бути гіршим? Лишень би Бенджамін десь зник – тоді й межі також зникнуть. Більше не буде страху, затягнутого зашморгу на шиї, кинджалу над її головою також не буде.