Трунар

За останні місяці батько геть збожеволів. Більшість слуг тепер працює над мармуровою статуєю, де він сидить у кріслі, споглядаючи на кишеньковий годинник. Він сподівається впихнути її до крихітної усипальниці біля захоронень матері, брата та кількох мачух.

Ті ж слуги, які залишилися працювати, мають роботи по горло. Прибирання, готування, догляд за цвинтарем – за все це тепер відповідають двійко слуг і ми з Адріаною. Учора вона наполягла, щоб і я від роботи відірвався та сходив до родинного склепу. Але не до матері, а до родичів батька – моїм тіткам і дядькам, дідусям і бабусям.

Місце їхнього спочинку схоже на коридор. Так багато трун, більшість із них дитячі. Так, усі довкола вважають Тейкерів посібниками Смерті, проте навіть нас вона не обходить боком. Я пробув там годину. Ходив між епітафій, читав імена, роздивлявся дати. Не розумів, що від мене хоче мачуха, допоки вона сама не прийшла та не поговорила зі мною.

– Ти бачиш їх, Леоне? Кожен, хто похований тут, міг би стати господарем цвинтаря, головним трунарем, але так і не став. Твій батько єдиний отримав це місце і, будьмо відвертими, відмінно виконує свої обов’язки. Я тривалий час розмірковувала над цим і зрозуміла, що окрім роботи в житті Бенджаміна нічого немає. Він ніколи не відпочивав зі своєю дружиною, був жахливим батьком, не покидав обійстя, хіба тільки в справах… Окрім прізвища Тейкер у нього нічого немає, чи не так?

Я не відразу зрозумів. Складно було, попри свою ненависть, визнати правду. Останній тиждень Адріана постійно над цим розмірковувала. Якщо вже й розпочала цю розмову, то їй було, що сказати. Я попросив її продовжувати.

– Я в жодному разі не виправдовую твого батька, просто шукаю причини такої поведінки. Його обов’язок зробився єдиною метою в житті, а що станеться з тобою, коли ти отримаєш цю посаду?

– У мене буде власна доля. Не та, якої хотів батько, і не та, про яку мріяла мати. І якщо те, про що ти кажеш, є істиною, то я ніколи не побачу шляху, яким прямуватиму. Однак у мене буде помічник, спостерігач збоку. Ти підкажеш мені шлях і вбережеш від лиха.

Слуги наче не помічають, що я почав називати свою мачуху на «ти», а от вона відразу помітила.  Спочатку переживала через це, потім звикла. Навіть, якби й хотів, то не зміг би знову сказати їй «ви», не тому, що не поважаю, просто вона мені стала занадто близькою.

***

– Бенджаміне! Бенджаміне! – На крики з іншого боку цвинтаря вибігло кілька слуг, але не той, кого саме й кликав незнайомець.

До світанку залишалося десь години зо дві, не менше, найпізніші сови та найраніші жайворонки ще спали, а комусь заманулося горлати, неначе в місті пожежа розпочалася.

– Хто ви є і за яким правом тут галасуєте? – наказавши слугам повернутися додому, запитав Леон.

– Ти не пам’ятаєш мене? Не дивно! Коли ми востаннє бачилися, то ти ще на ногах ледь тримався. Я твій троюрідний дядечко Джерет, чоловік тітоньки Гленди, пригадав?

– Трунар?

– Ні.

– Патологоанатом?

– Навіть і не збирався там працювати.

– Я вже й не знаю хто, священник?

– Аж ні! Моя діяльність, вона…  Дещо нетрадиційна. Та взагалі ми з Глендою - чудова пара, душа в душу живемо.

Підійшовши до воріт, Тейкер краще роздивився гостя. Він був убраний у дещо зношені чорні штани, синій піджак і спирався на ціпок із черепом.

– І ким же ви працюєте, якщо одружилися з моєю троюрідною тіткою?

– Люди по-різному це називають, проте я не люблю деяких епітетів, як ви не сприймаєте хробаків або ж копачів. Займаюся магічними практиками.

– Некромант, чи що?

– Це занадто гучно сказано. Спілкування з небіжчиками, то мізерна частина моєї роботи. Я тут був проїздом, зупинився в таверні, а хтось узяв та й поцупив мою книжку. Тепер усьому місту відомо, хто я такий, тому вирішили мені лінчування влаштувати. Можна, я перечекаю у вас?

– Та ви нам тут усі могили перериєте!

– Нічого не чіпатиму без вашого дозволу, довірся мені. Ти ж не дозволиш убити власного дядька?

– Гаразд, перечекайте в родинному склепі, та щоб без мого відому звідти ні кроку! – відчиняючи ворота, зауважив трунар.

– О, красно дякую, мій любий небоже! Ми в боргу перед тобою – я та три мої доньки. Тільки скажи, усе зробимо.

– Зробіть так, аби нас разом із вами не лінчували, – пробуркотів напівсонний юнак, показуючи дорогу.

Зачинивши родича в склепі, Тейкер повернувся до спальні, проте заснути вже не поталанило. У жахливому настрої він спустився на сніданок, слуги вже поїли, у кімнаті були тільки він, батько та мачуха.

– Маєш кепський вигляд, Леоне, чи не захворів? – запитала Адріана.

– Та не захворів, від роботи ухиляється мерзотник, – зауважив Бенджамін. – Учора я блукав склепом і виявив, що епітафії чотирнадцятого сторіччя не начищені. А це, між іншим, твої предки, яким ти зобов’язаний життям.

– Гаразд, я відполірую їх, батьку.

– Дивись мені, увечері перевірю, і моли Бога, щоб я не знайшов там бруду.

Від цих слів у юнака пропав апетит. Заштовхавши в себе курячу ніжку, він спустився до склепу, не знаючи, що йому робити. Навздогін Леонові кинулася мачуха, від неї він не став приховувати проблеми.

– А чому би тобі не розповісти про все батькові? Цей Джерет, він же ваш родич.

– Конкурент, якщо точніше. Батько товаришує з іншими Тейкерами лише доти , допоки вони не пхаються на його територію, і на свято робить виняток. А так, певен, він не лише видасть дядька, а ще й сам візьме вила до рук.

– І що, ми просто виштовхаємо його на вулицю?

– Ні. Я вже пообіцяв йому, що допоможу. Треба знайти місце, де він пересидить своє лихо.

Леон зробив паузу, аби відчинити двері. Разом вони спустилися до склепу де, розклавши біля підніжжя статуї свій скромний обід, розсівся Джерет. Скорше за все, його родина мешкала на Філіппінах, принаймні ставлення чоловіка до могил про це свідчило. Він запропонував господарям кусень хліба й трохи супу – його скромну трапезу. Тейкери чемно відмовилися.

– Це Адріана, моя… мачуха. Вона допоможе вам пережити бурю.

– Приємно познайомитися, – простягаючи руку, мовив дядько.

– Навзаєм, – потиснувши її, відповіла дівчина. – Я повернуся до маєтку. Подивлюся, чи немає десь вільної кімнати, а ти, Леоне, посидь із ним. І починай уже чистити надгробки – за невиконану роботу батько покарає тебе навіть гірше, ніж за переховування дядька.

Мачуха пішла звідти. Леон вірив, що вона знайде вихід – і не з такого виплутувалася. Йому ж залишалося виконати доручення батька. Дядько, як гість маєтку, відмовився допомагати йому фізичною працею, до того ж трунарем він не працював. Проте Джерет вирішив підбадьорити в інший спосіб – заспівати веселу пісню. Мабуть, він ковтнув щось міцне ще до того, як Тейкери прийшли.

– Гей! Наш трунар Бенджамін сліпий і глухий,

Сліпий і глухий!

Сліпий і глухий!

Як дракон стереже він склеп старий,

Склеп старий!

Склеп старий!

Діти бояться лопати його,

Йо-хо-хо,

Йо-хо-хо!

Більше ніж церкви та батька свого,

Раз замахнувся – і ти вже того!

От ранок настав, крокує трунар,

Крокує трунар!

Крокує трунар!

Від кроків його дрижить земля,

Дрижить земля!

Дрижить земля!

Як стерв’ятник над трупами літає,

За поховання він навіть із рідних здирає… Ой!

Супроводжуючи свою пісню танцями дядько не втримався на ногах. Він упав біля могили якогось Філіпа, похованого тут ще в 1444 році, та там і заснув, наче для нього її зробили. Тяжко було повірити, що цей роздовбай був чаклуном.

Адріана прийшла через годину. Спершу дівчина намагалася розбудити гостя, та коли той у п’яному сновидінні послав її куди подалі, то не стрималася, вихопила з Леонових рук лопату й добряче його стукнула. Той миттю прокинувся та протверезів.

– Отже, так. Почнемо з того, що непомітно  вийти зі склепу ви не зможете. Кілька слуг нині стежать за тим, як триває прибирання на цвинтарі. Вони віддані Бенджамінові та відразу все йому розкажуть, тому ви підете крізь сад – зазвичай туди не лазять.  А щоб вас не впізнали, я принесла вам свою пелерину. Ідіть із Леоном, я трохи пізніше, ніхто нічого й не запідозрить.

– Ох, дякую, що в сукню мене не вбрали! – Із ноткою гумору мовив чоловік, але було помітно, що план йому сподобався.

– Підете до моєї кімнати, просидите там аж до вечора, а як сяде сонце на цвинтар прийдуть ті люди, які каміння привозять. Леоне, скажеш їм, що цей чоловік хоче виїхати з міста, без зайвих подробиць. Якщо вони тобі потайки коштовності приносять, то і з цим упораються.

– Спробую їх умовити, однак нічого не обіцяю.

– Можемо покласти його в труну та вивезти на возі, це в крайньому разі.

– Мені обидва варіанти підійдуть, – узявши руки в боки, мовив Джерет. – Тільки не тягніть із цим, бо доньки на мене вже зачекалися.

Усе зробили як і домовилися.  Спершу пасинок вийшов із дядьком, відводячи його до кімнати Адріани, згодом вона, наче й не було нічого вийшла зі склепу, проскочивши повз Бенджаміна, який ішов перевіряти роботу.

Скориставшись своєю відпусткою – оскільки її кімнату було зайнято, місіс Тейкер  не варто було зайвий раз світитися в маєтку – вона вирушила на прогулянку містом, позичивши сукню в Мелінди. Служниця пообіцяла зберегти це в таємниці.

Тим часом Джерет насолоджувався смачним обідом, який Леон приніс йому просто під двері. Завершивши роботу юнак продовжив займатися своїм хобі, ближче до вечора приніс гостеві три простенькі браслетики – для його доньок.

– А ти куди гостинніший, ніж твій батько. Дай мені знати, як він піде в склеп раз і назавжди. Будемо навідувати тебе родиною щоліта!

– Дякую, я ліпше побуду наодинці, ніж палати на вогнищі.

Наближався вечір.  Маєток досяг піка своєї метушні, а тоді вже втихомирився. Слуги здали роботу, поскладали інструменти й тепер відпочивали. До дверей хтось підійшов. Джерет уже ледь відчинив їх, коли раптом побачив знайомі кістляві пальці та сиве волосся, після чого передумав.

– Адріано! Як ти смієш зачиняти двері перед обличчям власного чоловіка?!

– Я ж не одягнена, мені ніяково, – намагаючись говорити як дівчина, відповів Джерет.

– І що це з твоїм голосом? Знову застудилася, аби не працювати?

– Радше, щоб зайвий раз з тобою не бачитися. Одна справа працювати з трупом, зовсім інша – з ним жити!

Хвилина мовчання, а тоді гуркіт у двері. Воістину, у настирності цей чоловік міг позмагатися з найлютішим духом.

– Ти диви, як знахабніла, а коли ми одружувалися, то непритомніла. Де тоді була твоя звитяга? Чи коли я спіймав твого коханця? Усе ще можу розповісти про це в ратуші, тоді тебе повісять за перелюб!

– А я все ще можу знайти собі когось ліпшого, бо мені не сімдесят, і я не подібна до живої мумії! Мені ще можна змінити прізвище, а от ти залишишся обдуреним дідуганом аж до кінця свого життя.

Це спрацювало, містер Тейкер пішов геть. Ще через десять хвилин його рятівники прийшли. Леон відвів гостя до торговців коштовностями, а ті провели його до пристані.

Наступного ранку Адріана жодним чином не могла позбутися пильного погляду чоловіка. Вона намагалася не розмовляти з ним зайвий раз, аби не розпочати чергової сварки, тож про причину дивної поведінки батька вирішила запитати в його сина. На жаль, молодший Тейкер кудись подівся. Пасинок орієнтувався на цвинтарі набагато краще, ніж мачуха, тож шукати його не було сенсу.

До цих проблем додалася ще одна – Вольфер прийшов за трупом якогось безхатька. Дівчина відчула, як по душі повзає щось слизьке та холодне. Наче у віко її труни заходилися вбивати цвяхи.

Бенджамін не хотів безоплатно віддавати тіло, він зажадав отримати гроші особисто, а Вольфер, і собі, не збирався іти на поступки. Трунар пішов, аби перевдягнутися до обіду. Перевертня, який у них гостював, місіс Тейкер зустрічала лише раз, та як з'ясувалося він і був вожаком зграї. На щастя, в Адріани з’явилася чудова ідея, як прогнати небажаного гостя.

– Ходімо, містере Вольфер, мій чоловік незабаром прийде, зачекаймо його за столом.

Швидко забігши на кухню, дівчина зустрілася з кухарем, відданим Бенджаміновим слугою. Вона наказала йому дістати найкращий сервіз і поставити на стіл, бо гість був дуже важливою персоною. Поглянувши на нього з-поза дверей, кухар погодився і подав до столу смажену індичку.

– Сподіваюся, ви задоволені прийняттям, – мовила Адріана, попри  страх перед звіром. Те, що вони якось посварилися, узагалі не бралося до уваги.

– Непогано, однак я прийшов перемовитися з містером Тейкером, а не обідати.

– Боже ж мій, Бенджамін до вас з усією щирістю! Навіть наказав подати обід на срібному блюді, найкоштовніший сервіз дістав.

– Срібний? – із недовірою поглянувши на неї, спитав Вольфер.

– Даруйте, на золотий у нас грошей немає. Він пообідає з вами, зачекайте ще хвилинку.

Згори почулися кроки. Звісно, це міг бути пасинок або хтось зі слуг, але, за законами підлості, мав бути саме її чоловік. Тим часом гість іще раз подивився на страву та на прибори, після чого встав з-за столу, жбурляючи мішечок із грошима на стіл.

– Перепрошую, пані, проте я щойно згадав про одну нагальну справу. Труп забираю, як і домовлялися, мої найкращі побажання вашому чоловікові. Ще раз даруйте.

Вольфер поспішно пішов геть, Бенджамінові залишалося пообідати наодинці та повернутися до кабінету – перерахувати гроші. Небезпека минула. Зі спокійною душею Адріана  піднялася до своєї кімнати, зіштовхнувшись на сходах із Леоном.

– Де ти був, я увесь день тебе шукала! Мало не посивіла від хвилювання, я…я…

– Сумувала? Хоча, про що це я, тут ніколи сумувати.

Та як тільки пасинок помітив хвилювання на обличчі в мачухи, то його посмішка згасла. Він подивився  за її спину та побачив батька, який  ніс гроші до кабінету.

– Що тут сталося?

– Не має значення, небезпека вже минула.

– Тоді, чи не знайдеться в тебе вільної хвилинки? – не дозволяючи їй засмутитися або розсердитися, запитав Леон.

– Тільки хвилинка. Я страшенно втомилася й хочу спати, як ніколи в житті.

Юнак пішов до себе, мачуха – слідом. Знову в кімнаті панував безлад. Усюди були розкидані якісь наробки та дрібні камінці, лише робочий стіл залишався в ідеальному стані.  Посадивши її на край ліжка, Тейкер попрохав заплющити очі й не підглядати, після чого взяв за руку.

Коли Адріана розплющила очі, то він стояв перед нею навколішках, тримаючи в руках невеличку каблучку з трояндою. Пелюстки було виготовлено з червоного каменю із золотими прожилками, схожого на мармур, кожна окремо. У центрі красувався невеличкий рубін.

– Як ти це зробив?

– Для мене то дрібниця, уже багато років я працюю з крихітними деталями. Я би хотів подарувати цей перстень тобі від щирого серця.

– Це що, своєрідна пропозиція? – запитала дівчина. Хоча вона й була заміжньою, але про  заручини знала лише з книжок.

– Якщо тобі так хочеться, то нехай буде пропозиція, – знизавши плечима відповів Леон. – У цьому місті шлюб, то радше підпис на папері, ніж символ кохання, я би волів висловлювати свої почуття іншим чином.

Він одягнув їй обручку на безіменний палець лівої руки (права вже була зайнята) і вона розквітла, заграла новими фарбами неначе квітка, пересаджена до райського саду. Усе ж недарма мачуха колись мала прізвище Розенблюм – троянда як ніщо інше прикрашало дівчину.

– Обіцяю, я її берегтиму, що би там не трапилося, – мовила Адріана. – Знаєш, важкий сьогодні був день. Ми могли би трохи відпочити, прогулятися між статуями, а вже тоді піти спати.

– Хіба ти не втомилася, як ніколи в житті? – передражнюючи її, запитав Леон.

– Натомилася від нескінченних доручень твого батька, проте для прогулянки знайдуться сили.

Проскочивши повз слуг, вони вийшли до саду. Тієї похмурої ночі від місяця залишився лише серпик, а чіткі контури та кольори перетворилися на розмиті силуети. Трунарям темрява не заважала –  вони чудово знали цвинтар і з легкістю знаходили потрібні шляхи. Адріана завела розмову про клієнтку, яка була певна, що помре цього вівторка, і замовила собі вінок заздалегідь.

– Ти так захоплено розповідаєш про роботу, хоча раніше її ненавиділа.

– Так. У місті кажуть, ніби гірше справи не знайти, однак коли  особисто берешся за замовлення, то починаєш розуміти, що в трудових буднях є багато цікавого.

– А коли я посяду батькове місце, ти залишишся на цій роботі? Я би міг домовитися, аби підшукати тобі щось на швейній фабриці або у квітковій крамниці. Усе одно приємніше, ніж з трупами працювати.

Десь праворуч зашурхотіла трава. Тейкери озирнулися та довго-довго вдивлялися в статую людини, що сиділа на лавці. У Леона з’явилося дивне відчуття, наче щось пішло не так, та врешті-решт то була звичайна статуя.

– Я залишуся з тобою, бо ти не ламаєш мені крила, як решта.

– Ніколи не скривджу тебе, присягаюся честю нашого роду, – мовив юнак, після чого нахилився й поцілував мачусі руку.

– Твоїм манерам позаздрить джентльмен із найвищих прошарків суспільства, – затуляючи обличчя рукою, зауважила вона.

– Якщо я вже такий знавець манер, то чи не відмовиш мені у танці?

– Саме тут?

– Так, недарма ж ми виклали на цвинтарі мощену бруківку.

 Ще раз роззирнувшись на всі боки, дівчина кивнула, і юнак, узявши її за руку, почав вальсувати прямісінько на майданчику, у центрі якого височіла статуя янгола. Кружляючи в танці, вони почувалися легко, наче в закоханих виростали крила. Цвіркуни грали чудову мелодію, а вовки навіть і не збиралися завивати.

Навіть у пітьмі Леон міг розгледіти обриси її обличчя. Він бачив їх повсякчас – уві сні та наяву. Партнерка йому видавалася невагомою пір'їнкою, порцеляновою лялькою, яку треба берегти, хоча насправді здолати її не могли навіть химерні лапи чудовиська.

Адріана, і собі, насолоджувалася кожною секундою, проведеною з ним. Заради таких моментів варто було мріяти, а заради мрій ховатися від світу та гуляти на краю провалля.

Після кількох хвилин танцю юнак не стримався, обійняв мачуху та поцілував її. Цілунок був коротким і швидко завершився – незабаром Бенджамінів слуга розпочне вечірній обхід, до того часу всі двері мають бути зачиненими. Знову взявшись за руки, пара повернулася додому й розійшлася по різних кімнатах і кожен перейнявся своєю справою.

Уранці вони знову зустрілися – за сніданком. На жаль, поспілкуватися їм не поталанило. Тейкер старший нарешті закінчив  зі склепом і повернувся до справ буденних.

– Прибиральник шпиталю попрохав мене про послугу. У них там є власний цвинтар, де вони ховають безіменних пацієнтів. Прибирати там нікому, а герцог вимагає поваги до небіжчиків. Леоне, ти підеш туди й усе впорядкуєш – він щедро заплатить.

– Занедбаний цвинтар? На це піде не одна година, можливо, навіть кілька днів. Може, я візьму кількох слуг собі на допомогу?

– Ні! Ти – майбутнє нашої родини та цього маєтку, навчайся вправлятися самотужки.

Леон хотів йому заперечити, влаштувати скандал, як це часом робила мачуха.  Та тут йому згадалася прогулянка в склепі та підготовка батька до своєї смерті. Бенджамін ніколи не помилявся з цим –  міг передбачити надходження товару за тиждень і навіть за місяць до визначеного терміну. Якщо він уже доживав останні дні, то краще було би провести їх у спокої.

– Як скажеш, батьку, тобі видніше.

Син пішов до конюшні – готувати карету, тоді увага старшого трунаря перемкнулася на дружину.

– Для тебе, Адріано, теж маю роботу. Ти так само маєш впоратися самотужки – не перший день тут уже працюєш.

– І що цього разу?

– Прибери в підвалі, там пліснява вже килимом лежить. Я прийду ввечері й усе перевірю.

Мовчки кивнувши, Адріана пішла виконувати доручення. Це була не найогидніша робота, та й сваритися з Бенджаміном наразі не було бажання.

А ось на Леона очікувало кілька несподіванок. По-перше, цей цвинтар був не таким уже й занедбаним – принаймні краї надгробків можна було помітити у високій траві, по-друге, ніхто не просив його їх чистити, фарбувати огорожу чи ставити лавки – лише прибрати бур’яни, цього було достатньо. І, по-третє, шукаючи інструменти він наштовхнувся на давнього знайомого.

– Германе, аби мене тут живцем закопали, ти що тут забув?

– Хотів поспостерігати за роботою шпиталю у свій вихідний, – відповів перевертень так, наче його родина й не лякала до смерті. – А трунарів сюди, як я розумію, трупи привели.

– Майже так воно і є. Батько доручив мені прибирати на цвинтарі, жахлива робота.

– Дивно. Я чув, ніби кандидата шукали ще від середини весни. Чому ж Бенджаміна лише тепер зацікавила ця справа?

Тейкер подивився в коридор, причиняючи двері комірчини.

– Скажи, ти коли-небудь бачив шаленого звіра?

– Я звірів бачу частіше, ніж ви могили, – дещо жартівливим тоном відповів юнак.

– Отже, не бачив, – стримано зауважив Леон. –  А я з ним живу все своє життя. Він звів зі світу стільки людей, що навіть вашим ворогам не снилося, та що там казати, власного сина знищив, аби не глядіти немовля! А тепер за ним іде смерть із косою.  Відчуваючи це, Бенджамін підготував уже собі труну, пам'ятник, відклав грошей на власні похорони. Наразі він як загнаний у кут пес – здатен на будь-що, у такому стані його ліпше не турбувати.

Посмішка з обличчя блондина миттю зникла. Леон розповідав від щирого серця, сповненого жахом. Ці почуття були в ньому ще з дитинства, вони були чистими, як дитячі сльози, у них не було фальші – лише впевненість і безсилля.

Коли Тейкер зрозумів, що Вольфер йому нічого не відповість, він узяв невеличку лопату та пішов у двір викопувати бур’яни. Герман повернувся до спостереження й дослідження, однак думки, як на лихо, не лізли до голови. Не витримуючи невидимого тягаря, що звалився йому на плечі, юнак попрохав свого знайомого покликати брата. Йому завжди можна було довірити власні клопоти, він був відданий зв’язку двійнят навіть більше, ніж ватажкові зграї.

Гаррі не змусив на себе чекати – прибіг через пів години.  Зважаючи на відстань, упорався він доволі швидко. Брати пішли до порожнього коридору, де Герман і розповів про свої душевні муки.

– Чому тебе так хвилює доля Леона та його родини?

– Ти вже забув, як вони врятували мене від мисливця? Не всі Тейкери, але ці двоє тримають нашу таємницю під замком. Згадай, скільки тих, хто дізнавався про наш секрет, тримали язик за зубами?

– Ніхто нікому не розповів.

– Якщо не рахувати вбитих, – уточнив блондин.

– Гаразд, – із ноткою гарчання в голосі мовив Гаррі, –  якщо ти так хвилюєшся, то я проберуся до маєтку та все перевірю, але що ж саме шукати?

– Сам не знаю, тільки розумію, що необхідно діяти!

Брат ледь не зареготав. Часом йому не вірилося, що вони однолітки. Правду родичі казали – біляві перевертні були дурні та наївні, як цуценята. Та все ж після кількох хвилин роздумів Герман відповів:

– Бенджамін ніколи не вб’є Леона, бо він його єдиний спадкоємець. Та якщо трунар вирішив його відправити сюди, хоча замовлення кілька місяців уже висіло, напевно, він узяв під приціл Адріану. Окрім нього мачуху ніхто не захистить. Знайди її й оберігай, допоки молодший Тейкер не повернеться, тоді я буду в спокої.

– От уже чудернацьке прохання. Ти певен, що твоє передчуття щось означає?

– Певен, інакше би не просив.

Гаррі пішов і на душі в Германа полегшало. Він повернувся до роботи, а ввечері вирішив навідати Леона. Як і підозрював юнак, його приятель усе ще порався в бур’янах. Точніше, виконав лише половину роботи й тепер відпочивав на одній із могильних плит.

– Ти все ще переживаєш через батька?

– Так. Не можу второпати, що саме мене бентежить. Він так поводиться відучора. Можливо, дізнався що я допоміг дядькові… Але ж ні, тоді би Джерета вже спіймали.

Для себе Герман відзначив, що підозрював про зв’язок чаклуна з Тейкерами, та збереже цю таємницю так само як і вони берегли секрет Вольферів.

– А може, що я виготовляю прикраси? Ні, тоді поговорив би зі мною особисто. А ввечері, коли ми… Хвилиночку, статуя!

– Яка статуя?

– Статуя чоловіка на лавці, біля янгола.

– Не розумію, про що ти.

– Біля скульптури янгола немає жодних інших, аби не перетягували увагу.  Там не було раніше статуї, та щоб мене, там хтось сидів. Він усе бачив… О, святі хрести та могили, він усе знає! Довго  пояснювати…

– Якщо я правильно зрозумів, – підхопивши Леона, який підскочив із місця, спокійно сказав Герман, –  ти вважаєш, що Адріана в небезпеці.

– Так, ми маємо поквапитися… Пробач,  я маю, це мій обов’язок.

– Не хвилюйся, я вже подбав про це. Послуга за послугу, так би мовити. Допоки Гаррі буде поруч, із нею нічого не станеться.

***

– Ти вже закінчила?

Гучний голос Бенджаміна перервав монотонні звуки крапель води, навіть таргани припинили бігати, почувши хазяїна маєтку. Піднявши з підлоги підсвічник, Адріана підійшла до свого чоловіка.

– Майже. Дай мені ще з пів години й плісняви не залишиться.

– І що, – походжаючи підвалом спитав трунар, – жодного лементу щодо того, що дівчині з блакитною кров’ю дісталася така нікчемна праця?

– Краще так, ніж тебе вижбурнуть на вулицю.

Дівчина повернулася до праці, навіть не помічаючи, як Тейкер зачинив двері.

– Знаєш, а я ж бо не дурень. Здогадуюся, що молода дружина проживе на цьому світі довше від мене. Хотів переписати на тебе літній будиночок своєї матері. Жила би там, отримувала сотню монет на місяць, без слуг і надокучливих батьків – цілковита незалежність.

– Це ж треба. Яка нечувана щедрість для такого скнари, – не відриваючись від роботи, відповіла трунарка.

– У самого серце кров’ю обливалося. Увесь будинок тільки за те, що ти пів року виїдала мені мізки. І недарма мав сумніви, ти навіть цього не варта!

Усе сталося так хутко, що Адріана не встигла нічого зрозуміти. Він схопив якусь річ – чи то галстук, чи то пасок, накинув їй на шию та заходився душити. Худі, старі руки трунаря виявилися доволі міцними, загартованими перетягуванням трун і копанням ям.

Дівчина намагалася кричати, вириватися, але Тейкер спокійно на все це дивився, не збавляючи обертів. Навіть, якщо Вольфери дізнаються про це, що з того? Йому й так залишилося жити недовго, а Леона ніхто не звинуватить. Ось уже спроби дружини вирватися послабшали, тіло зробилося  податливим, проте відпускати її ще було зарано. Він хотів переконатися, що остання краплина життя вийшла з цієї мерзотниці, а поки в Бенджаміна лишалося ще кілька секунд, він нахилився та прошепотів:

– Я знаю про вашу зраду, ганьба роду нашого.

У Бенджаміна вправно виходило провіщати смерть ще з дитинства. Ця  особливість допомагала йому в роботі, виділяючи його серед решти трунарів. «Та щоб мені здохнути, якщо помилюся!» – казав він, і краплина правди завжди була в тих словах. А от розрахувавши приблизний час смерті своєї дружини, він помилився на пів століття.

Останнє, що побачила місіс Тейкер – це  чорну тінь. Вона вирішила, що Смерть прийшла за нею, проте також помилилася.

Гаррі не надто квапився. Власне кажучи, він погодився на це, аби братові було спокійніше – ну що там якийсь старий дідуган може вдіяти жінці, яка, за словами Германа, знищила мисливця? Він пробрався на цвинтар через паркан і спостерігав за Тейкером крізь вікна.

Трунар спустився в підвал, наче й нічого дивного, проте навіщо ж йому було зачиняти двері? А коли звідти почувся Адріанин голос, то перевертень зрозумів, що вона вже звідти не вийде.

Довелося перевтілюватися на ходу, з усіх перевтілень, це було найшвидшим. У коридорі вовкулака наштовхнувся на служницю, яка не звертала уваги на підозрілого господаря, проте побачивши його заверещала й дременула геть.

Гаррі вибиває двері з третьої спроби – замало місця, аби розігнатися. Він скочується сходами, приземляючись на лапи й бачить, як дідуган, заскочивши дівчину зненацька, накинув зашморг їй на шию. Без зайвих роздумів перевертень кидається між ними. Напівпритомна Адріана падає збоку, а він опиняється на Бенджамінові.

Звичним для себе рухом вовкулака підіймає лапу, готуючись  розідрати обличчя жертви, однак його кігті з мерзенним скреготом б'ються об ціпок, що його трунар завжди має з собою. Поки ошелешений перевертень дивиться на зламані кігті, трунар скидає з себе ворога та рвучко зводиться на ноги.

– У цьому домі я господар! – волає Бенджамін, б'ючи його ціпком по голові. Спалах болю розквітає в правій скроні, проте від того чорний вовк лише ще більше лютує.

Він зводить погляд, зустрічаючись очима з опонентом, і на якусь коротку мить Гаррі здається, що це він – безпомічний дідуган, а оцей трунар – моторошна потвора з казок і легенд. У полум’ї свічки спітнілий череп Тейкера сяє, демонструючи всі свої кістки, очі наливаються кров’ю, з кутика рота стікає цівка слини. Ворог готується зробити другий удар, і робить це так, наче щодня вбиває дюжину вовкулак.

Перевертень робить так, як навчав батько – довіряється своїй звірячій половині. Він хапається зубами за ціпка, що вже полетів на нього, і перекушує навпіл. Опонент втрачає рівновагу, знову стрибаючи на нього, Гарі впивається зубами в горлянку, наостанок той дідуган примудряється вхопити його, вирвавши жмут шерсті з морди.

Серце калатає, як навіжене – навіть на полюванні такого не траплялося – тіло під ним нарешті припиняє пручатися, із монстром покінчено. Звівшись на лапи, вовкулака прямує до дівчини, яку врятував, що вже потроху повертається до тями. Вона не дозволяє взяти себе на руки, панічно пручаючись.

– Не виривайся, дурепо, я тебе ж  рятую, – гарчить Гаррі, витираючи кров об сорочку.

Адріана дивиться на нього, тоді на свого вже колишнього чоловіка. Якщо обирати між ними двома, то живий вовк видається куди безпечнішим, ніж мертвий психопат.

***

Леон і Герман встигли вчасно – їм назустріч біг натовп слуг, усі в один голос щось волали про чудовисько, про смерть, що прийняла фізичну подобу. Не гаючи часу, вони забігли до маєтку, їм назустріч вийшов могутній чорний вовк, на руках він тримав дівчину. Її сукню, як і його одяг, залила кров.

– Адріана! – збліднувши, закричав Леон.

Він кинувся до дівчини, Гаррі дозволив узяти її на руки та покласти на канапу. Він із цікавістю спостерігав, як той роздивляється криваві плями, та впіймавши погляд брата, заспокоїв трунаря.

– Це не її кров, а твого батька. Він намагався задушити дівчину, у мене не було вибору.

Тієї миті Тейкер відчув те ж саме, що й Адріана в день смерті свого брата. Його розум здригнувся від жаху, проте не тому, що втратив рідну людину, а тому, що нічого не відчував з цього приводу. Можливо, навіть гірше, ніж нічого,  якесь полегшення. Нарешті все це пекло скінчилося, однак насправді воно тільки починалося.

– Цікаво, куди поділися всі?

– Вони втекли, Гаррі. Розумієш, слуги не дуже звикли до перевертнів у власній оселі.

– Це так… Трясця, то це нашим знову потрібно на полювання?

Тільки тепер брати усвідомили, що ж накоїли. Рятуючи життя Адріани, Вольфери знайшли на свою голову купу небажаних свідків. Звісно, їхня родина впорається з очевидцями, а заодно й з'ясують, хто саме ініціював цю прикру подію.

– Як гадаєш, що вони зроблять, коли дізнаються про все?

– Не знаю, брате, проте я не шкодую за скоєне. Ходімо додому, і не з такого виплутувалися.

***

На заході сонця чотири постаті зайшли до центральної спальні обійстя Вольферів. Велетенська кімната з ліжком, укритим шкурами, величезна шафа для одягу, що частково закривала вікно, багато подраних речей на підлозі, а в кутку – купа сирого м’яса. Навіть у братів-перевертнів це викликало жах, що вже тоді казати про їхніх друзів-трунарів. На подив вовкулаків їх викликали разом, а це означало неабиякі проблеми.

З ліжка підвелася масивна фігура. На відміну від Германа, який майже відразу повертав людську подобу, вожак зграї надавав перевагу звірячій, хоча навіть і в такій подобі Адріана його впізнала.

– Місіс Тейкер, це багато що пояснює, навіть ваша витівка зі срібним посудом, – вишкіривши зуби,  зауважив він. – І як давно вам відома наша маленька таємниця?

– Вона знала відтоді, як я знайшов її в труні, отриманої від містера Тейкера, – стоячи перед дівчиною заговорив Герман. – Це сталося ще на початку зими.

– А він як давно дізнався?

– Бенджамін не мав про все щонайменшої гадки та ніколи вже й не дізнається, – захищаючи брата додав Гаррі. – Його син сам про все довідався.

– Сам?!

– Завдяки медальйонові, який я загубив, – процідив крізь зуби хлопець. – Через це розслідування до них причепився мисливець, від якого вони позбулися.

Тепер уся увага перемкнулася на Леона. Вожак дивився на хлопця так пильно, наче в кімнаті більше нікого не було.

– Як мені відомо, Гаррі вбив твого батька, тож тепер ти – головний трунар.

– Так, сер, – не відводячи погляду відповів він, – однак ви можете не хвилюватися щодо вашої таємниці. Герман із Гаррі врятували життя моїй коханій, тому я в боргу перед ними.

– Відверто кажучи, я тривалий час спостерігав за вашою родиною. Відтоді, як Гаррі втратив той клятий медальйон. Мені багато що відомо й приємно чути, що власна кров не бреше. Натомість якість роботи трунарів вражає – виробляти таке під носом у містян, замітаючи всі сліди – це не те, на що я чекав від вашої професії. Ніколи й не гадав, що скажу таке, але я готовий запропонувати вам нашу кров – довголіття, силу, повагу.

У Леона не знайшлося слів, на щастя Адріана вже відійшла від шоку. Вона підійшла до ватажка Вольферів, уклонилася та відповіла:

– З вашого боку –  це нечувана щедрість,  шкода, проте ми не зможемо прийняти такий щедрий дар. Розумієте, у родини Тейкерів є свої особливості, тому не варто нам ріднитися з усіма охочими.

Легка посмішка, повна гострих іклів, промайнула на обличчі старого вовка.

– Відповідати моїми ж словами – це зухвало! Що ж, якщо на те ваша воля, залишайтеся людьми, проте знайте – незримі узи все одно пов’язали наші родини. Якщо у Вольферів будуть проблеми, особливо з трупами та їхньою утилізацією, то ми доручимо цю справу вам, натомість обіцяємо гідну платню та захист від ворогів.

Тейкери по черзі потисли лапу звірові. Ця таємниця залишилася між ними, навіть інші трунарі про неї не дізналися. Своєю чергою Вольфер познайомив гостей зі своєю родиною, наказавши берегти їхній маєток, як рідний дім. Уперше в історії клану в них з’явилися союзники.

***

Холодна осіння ніч. Крихітний Філіппінський цвинтар гуде від гульбища. Посеред свята іржаві ворота скриплять, а до гостей вибігає маленька дівчинка.

– Вибачте, а ви хто? – запитує вона, дивлячись на  незнайомців.

– Я Леон, Леон Тейкер, ми з дружиною прибули на запрошення.

– Тату! Тату, а ми ще приймаємо гостей? – не відходячи від воріт, перепитує вона.

– Так. Наш цвинтар завжди приймає гостей, сюди неможливо запізнитися! – вигулькуючи поза спиною доньки, відповідає Джерет.

Він зовсім не схожий на того гультяя, який переховувався в їхньому склепі навесні. На чоловікові чорний костюм, циліндр прикрашає хрест, обличчя пофарбовано білою фарбою, а в руці склянка текіли з червоним перцем.

– Дядьку Джерете, пропустиш? Ти ж сам нас запрошував.

– Леоне, мій любий небоже, та Адріана, твоя ма…

– Дружина, – чемно виправила дівчина.

– Даруйте, дружина, ну звісно. Ви можете пройти, та спершу, чи принесли щось для небіжчиків?

– А, біс із тобою, знаєш, що приніс! – простягаючи Джеретові свій новий виріб каже Леон.

– От і чудово, – посміхаючись, каже дядько. – Проходьте, танці в розпалі.

Пара йде до того місця, де менше за все могил. Там трунарі й влаштували свої посиденьки. Не встиг юний Тейкер вийти на майданчик, як до нього підбігає Амарі, тримаючи за руку троюрідну сестру.

– Леоне, познайомся з цією красунею. Вона нещодавно овдовіла та вже готова до нових стосунків.

– О, тітонько, навіть не починайте. Я одружений чоловік, це не до мене.

Хвиля вигуків і зойків пронеслася поміж родичів. Усі вони здивовано дивляться на Леона, того, у кого наречену забрали з-під вінця.

– І хто ж вона, твоя нова обраниця? – зістрибнувши з надгробку запитує друга донька Джерета.

– Адріана.

Тітонька здивовано дивиться на них, і, перш ніж знову поринути в танець, гордо виголошує:

– На що лишень не здатні ці люди, аби стати частиною нашої славетної родини трунарів!

Від авторки: Якщо що Ліза то моє ім'я справжнє, без псевдоніму, тому воно на обкладинці.