Трунар

Після півгодинної розмови з батьком ми домовилися про похорон священника. Копати могили можна буде через півтора місяця, та на відміну від пересічних клієнтів він належить до церкви, тому рештки святого отця варто поховати в церковній усипальниці. Спочатку його (уже навіть не знаю за які саме заслуги) планували муміфікувати та поховати в скляній труні, аби паства молилася на цю святу людину, прохаючи в нього допомоги, як і за життя. Але тепер його тіло так спотворили, що відкриту труну замінили на закриту, а бальзамування все одно довелося провести.

На тілі було багато рваних ран, особливо на грудях. Обличчя майже не чіпали, та все ж довелося накласти один бридкий шов, який споганив його посмертну маску – інакше череп мав би вигляд розколотого горіха. Через те, що тіло було розпанаханим, я забагато часу порався з бальзамами. Добре, що більшість ран приховала ряса. Вони були подібними до жирних білих хробаків, які з’їдали його тіло зсередини, на жаль, більше нічого не міг удіяти, так його й поховають у закритій труні.

***

– Леоне! – Крик луною розлетівся по залі.

– Панно, це морг, що ви тут робите? – здивовано спитав у неї пасинок. Він мало не випустив із рук банку з формаліном, та, на щастя, учасно схопив її та поставив на стіл біля трупа.

– Я маю побачити священника, – упевнено насуваючись на нього, мовила Адріана.

Трунар не знав, як йому ліпше вчинити. Поміркувавши, Тейкер вирішив відійти звідти. Як він і очікував, поглянувши на тіло, дівчина мало не знепритомніла, довелося підхопити її та відвести до дверей.

– Ну навіщо ж ви так? Самі знаєте, що вам робиться зле.

– Я мала його побачити… Тепер немає сумніву, що це Гаррі напав на нього. І що ж тепер робити? Якщо всі дізнаються, що то був не звичайнісінький пес або ж вовк, то Вольферів викриють, а нам теж прийде кінець!

– Вам не варто про це турбуватися. Свою смерть цей чоловік зустрів біля церкви, там за кілька миль ліс починається. Для очевидців, то був вовк, решта бачитимуть лише закриту труну, ніхто ні про що не довідається.

– Це добре, – попри тремтіння в голосі відповіла Адріана. Схоже, вона майже отямилася, навіть нудота минулася.

Леон посадив її на табуретку біля входу. Це було вже друге зіткнення з трупом, цього разу дівчина отямилася швидше. Можливо, до весни вона припинить зомлівати від вигляду покійників, а влітку допомагатиме йому з роботою й у них буде вільний час. Пасинок мріяв провести його десь на березі моря, показати їй, як мати навчила його запускати змія, чи трохи засмагнути – аристократична блідість Тейкерові набридла. Та це пізніше, нині мрії потрібно відкласти. Леон спіймав себе на думці, що дуже часто відкладає мрії, а справи, вони неначе трупи – їх неможливо довго тримати, швидко псуються.

– Повертайтеся додому, вам доведеться трохи попрацювати в нашій майстерні – допоможете батькові шліфувати труни.

– Труни?!

– Заспокойтеся. Поки туди не поклали тіл, це просто ящики.

– Як із квітами?

– Так, як із квітами. Сад простоює, а вам байдикувати не варто.

Нічого не відповівши, Адріана вирушила до чоловіка та разом із ним стала до праці. Леон натомість прибирав у морзі з кількома слугами, на його подив, увечері мачуха розповіла про все, що робила.

Бенджамін не полюбляв зайвих слів, лиш один раз розповів їй, як саме полірувати дерево, після чого продовжив забивати цвяхи у дошки. Однак пильний погляд з-під густих брів не полишав її. Очі наче дивилися врізнобіч, одне – на роботу, інше – на дружину. Він витріщався, від чого спиною бігали дрижаки, кілька разів підходив майже безшумно. Кліпав трунар рівномірно щосекунди під цокання старого годинника.

Коли холодна рука ледь-ледь стукала її по плечу, то тендітне тільце аж здригалося, а тоді Бенджамін казав стиха своїм рипучим голосом:

– Ось тобі ще робота.

Він клав віко й труну перед місіс Тейкер, повертаючись до дощок, як механічна лялька. Вона готова була присягнутися, що чула скрегіт його суглобів, неначе вони були з дерева. Гачкувата фігура знову схилялася над столом, пальці міцно хапали молоток і з нелюдською силою били по цвяхам. Після першого удару, коли цвях засідав на своєму місці, наступні ставали м’якішими, їх лише направляли, трохи вдаряючи по шапці, а коли той здавався та намертво застрягав у дошках, то переходив до наступного, аби повторити процедуру.

– Не переймайтеся, ви просто перехвилювалися через нещодавні події, усюди вбачаєте зловісні знаки. Зачекайте до весни, повернетеся в сад і все налагодиться.

Він говорив це, аби заспокоїти мачуху, однак ці слова не надто допомагали. Насправді ж його батько завжди дотримувався такої тактики, і сина так само навчав працювати з клієнтами. Спершу потрібно діяти жорстко – поставити перед фактом, що мертве тіло, хутко почне розкладатися, не можна довго тягнути з похованням, потім пом’якшити – перепрошувати, сказати, що розділяєш біль від втрати, і що твій гнів, то насправді – турбота про небіжчика, що ти хочеш влаштувати поховання, яке гідне такої шанованої людини. Якщо ж родич був ненависним, то поділяти ці почуття та заявити, що чим швидше поховають, тим краще.  І потім вже потроху, крок за кроком вичавлювати деталі – зберігання, робота з трупом, оплата за труну та «останнє» місце на цвинтарі, квіти, поминки, служба – тощо, довжина списку залежала від гаманця клієнта.

– Нам необхідно геть обірвати зв’язки з Вольферами, – несподівано змінила тему мачуха. – Я багато про це розмірковувала, і тепер достеменно знаю, як саме вчинити.

– Гаразд, цікаво буде дізнатися.

– Наша спільна ланка ланцюга – це мисливець. Не всі, лишень один. Він вистежував нас біля входу до маєтку, бачив кожного в обличчя, і ми, напевно, ще станемо його жертвами. Мисливця треба випередити, знищити, перш ніж він позбавить нас життя, як це Гарі зробив зі свідком.

– Ви притомні, панно? Як ми його вистежимо, як…

– Наразі варто розпочати відстежування.  У цьому нам стануть у пригоді інші мисливці – не на перевертнів, а на звірів. Вони часто блукають лісом, навіть узимку, і наш приятель теж там вештається. Пам’ятаєш, що розповідав Герман? Мідний медальйон дають за вбивство, та не завжди людини. Перевертні наслідують звірів, але не заважають людям. Тобто швидше за все вони полюють у лісах на тварин.

– А до чого тут той навіжений? Невже, він нападає на всіх, хто заходить до лісу?

– Ні. Та на його тілі ти помітив хвости. Мисливець ганяється за вовками, убиває їх і чіпляє як трофеї. Це буде хоч якась зачіпка.

Леон був шокований таким плином думок. Правду кажуть про тих, кого заганяють у глухий кут – вони вириваються із зашморгу з подвоєними силами. Та й сам трунар підтримував цю ідею, урешті-решт зашморг у них був спільний.

– Під яким же приводом ми допитуватимемо мисливців? Вони точно розкажуть усім про наші запитання, тому нам потрібне алібі.

– Не знаю, поки що я нічого не знаю, мені потрібен час, аби все обміркувати, але й ти не тупцяй на місці – у тебе більше досвіду в перемовинах.

– Як скажете, мачухо.

До початку лютого жодних дій не було – Бенджамін, неначе відчуваючи певні інтриги у власній господі, завалив їх роботою, та й путніх ідей нікому на думку не спадало. Поштовх до початку розслідування отримав Леон, і сталося це, коли юнак переймався своїм хобі – майстрував прикраси. Одна титулована особа дізналася про талант трунаря й таємно попросила зробити подарунок для її сина – ніж, інкрустований каменями. Уже надвечір він стояв біля спальні мачухи з цим  ножем.

Скидалося на те, що наче пасинок вирішив їй укоротити віку, Адріана навіть руки підняла, захищаючись, однак Леон хутко заспокоїв її.

– Цей ніж – розв'язання наших проблем. Я знаю, яким чином нам розпитати мисливців, не накликавши на себе підозри. Повідомлю, що хтось викрав зброю з моєї колекції, і що я не бажав би надавати цій справі розголосу. Перші в списку ті, хто ножами користується, а мисливці й беруть їх, аби здирати шкури.

– Можна спробувати. Тільки я маю піти з тобою.

– У жодному разі! Двоє привертатимуть забагато уваги. Сам на сам, лише так з'ясовуються подібні питання. Ви ж бо стверджували, що я майстер із перемовин, то наразі довіртеся мені.

Невеличка пауза. Правою рукою Адріана накручувала пасмо волосся, а тоді відпустила, зробивши глибокий вдих, так здолала бажання розпочати скандал і спокійно відповіла:

– Гаразд, іди сам, однак, коли повернешся, то розповіси мені про все.

– Певна річ. Ми в одній могилі й нікуди одне від одного не подінемося.

Пасинок пішов геть, проте мачуха не надто вірила в його щирість. Вірогідно, що він залишить її, коли загроза нависне над життям дівчини, як учинив із Райдо. Вона вирішила не сидіти на місці та провести власне розслідування. Точніше, тоді, як Леон вирушив до мисливців, дівчина навідала місцевих робітників у барі.

Правду кажучи, Адріані було набагато складніше впоратися зі своєю метою. По-перше, син трунаря мав право в будь-який час дня й ночі без зайвих пояснень залишати оселю, по-друге, мав  власні кошти, по-третє, репутацію серед містян, якщо люди йому не довіряли, то хоча би воліли не сперечатися, аби не опинитися після смерті у вигрібній ямі.

З першою проблемою дівчина впоралася: вона вмовила Мелінду помінятися обов’язками. І поки служниця чистила надгробки в родинному склепі, господиня сама мала сходити на ринок за продуктами. Користуючись тим, чому колись її навчив свинопас, дівчина поторгувалася й зекономила трохи грошей, після чого миттю побігла до найближчого бара.

Усередині все тхнуло брудом і дешевим пивом, за потемнілими стільцями сиділи гладкі та смердючі робітники, які вже встигли нализатися. Нижчий клас – клали дороги, орали поля, дехто спав на сіннику й ніколи не бачив ліжка. Для таких  один золотий уважався премією. І якщо для знаті привілеями були сади, ставки, карети, коні або коштовності, то для таких людців показником заможності слугував ступінь сп’яніння, бо в кого порожні кишені, тому не наливають.

Щойно панна переступила поріг, як усі погляди вп’ялися у неї. Ігноруючи їх, та гордо тримаючи голову – так її навчала ще мати – місіс Тейкер рушила до господаря закладу. З кожною секундою перебування тут трунарка відчувала тиск – це місце намагалося її виплюнути, тут вона була зайвою.

– Що привело гарну дівчину в таке місце? Наша таверна не може дозволити собі куртизанок, – чухаючи бороду, зауважив господар.

– Я б і сама не воліла заходити сюди, однак мій пасинок попрохав поговорити з вами. Леон Тейкер, чи знайоме вам це ім’я? – завзято спитала мачуха. Вони можуть піти супроти слабкої дівчини, та чи підуть супроти родини Тейкерів?

Таверною пронісся невдоволений шепіт. Дівчина захвилювалася – а що як містом поповзуть чутки й чоловік про те дізнається? А якщо інформація дійде навіть до самого мисливця? Леон мав рацію – вона не годна домовлятися, і тим паче робити це непомітно, проте коли вже заходилася, то відступати не варто.

– Тейкер, це що місцевий копач?

– Трунар, – виправила Бенджамінова дружина.

– Один біс. Якщо хочуть найняти нас, аби ми знову копали ями на морозі, ми не підемо навіть за сотню золотих!

Адріана спохмурніла. Отже, Леон збрехав і  ями для клієнта Вольферів не було. Він просто найняв когось, аби гідно поховати незнайомця – який дивак, утім, як і кожен у його роду.

Аби відволікти від себе увагу небажаних слухачів, дівчина чемно попрохала хазяїна таверни вийти на кухню, прогнала куховарку та заплатила йому рештками грошей.

– Ідеться не про роботу, а про інформацію. Викрадачі могил активізувалися взимку, вони намагалися вдертися до моргу, щоб викрасти тіла. Деякі слуги бачили крадія, вони описали його зовнішність, мені необхідно дізнатися його ім’я та прізвище, решту на себе візьме мій чоловік.

– От уже ці викрадачі, нічого святого в них нема! Я допоможу вам заради свого дядька – його поховано з золотом, що він назбирав упродовж життя. Якщо мені воно не дісталося, тоді й решті зась.

– Чудово. Ми розшукуємо чоловіка середніх років, носить із собою вовчі хвости, зуби аж до пеньків спиляні, чорнявий, кремезний.

– Мабуть, це той психопат Ленс. Точно, він і є!

– Що за Ленс? Аби спіймати його, необхідні подробиці.

– Ленс Донеган, прибув до нас іздалеку. Наче якась рідня послала його вполювати чудовисько. Ми казали, що не треба нам таких  – самі впораємося. Так образився покидьок, казав, дістане свого диво-звіра хай би там що.

– А відомо, де саме зупинився цей чоловік?

– Не в місті, це факт. Радше за все спорудив хижу біля лісу. Дивно, як це морозяка не погнав цю падлюку до цивілізації?

– Мабуть, усе ж вигнав, якщо поліз по моргам. Від усієї родини Тейкерів я дякую вам за надану інформацію.

– Пусте. Дізнаюся, що пограбував моїх родичів – сам зарию.

З'ясувавши все, що хотіла, дівчина повернулася. Її відсутність не спричинила жодних запитань, бо Мелінда зберегла таємницю та виконала роботу Адріани. Вечеряти Бенджамін пішов до кабінету, і як тільки пасинок з мачухою залишилися сам на сам, Леон заговорив.

– Побував я в будиночках мисливців, мені поталанило здобути певну інформацію. Наш відлюдник мешкає в саморобному курені обабіч центральної дороги. З ним ніхто не спілкується, нікому не відомо ані звідки він, ані хто його родичі. Полює виключно на вовків. Забирає й м’ясо, і шкуру, до того ж робить це безоплатно. Навіщо йому вовче м’ясо, того навіть лісники не знають, кажуть, що він чаклун і демон.

– Звати цього типа Ленсом, він прибув до міста сам і раніше бував у барі робітників, проте в нього не склалося з місцевим людом. Наскільки я розумію, то цей чоловік не може сконтактувати зі своїми, бо осінь була дощовитою, а річка наразі замерзла. З цієї ж причини він не нападає й на нас –  очікує, допоки підкріплення надійде, тоді ж він зможе кинути виклик усій родині перевертнів, нас із ними тоді в одній ямі закопають.

– Звідки у вас стільки інформації?

– Зовсім трохи з таверни, решта склалася докупи, коли вислухала тебе. Знаю, що  не годиться пані на кшталт мене гуляти такими місцями й вляпуватися в неприємності, та…

– Коли йдеться про наших ворогів, то етикетні норми не діють, – похмуро зауважив Леон, – ви маєте це зрозуміти.

– Звісно, саме тому я вирішила не залишатися осторонь, – зашарівшись у спробі довести власну правоту, відповіла дівчина. – Неможливо врятувати власне життя, без жодних зусиль.

– Тепер ви розумієте, що саме з тієї ж  причини я не зміг допомогти Райдо, не мав змоги розповісти про його вбивство родичам та органам влади? Цей камінь потягнув би всіх нас на дно. Вас – за перелюб, нас – за вбивство. Повісили би на одній шибениці, можливо, навіть одночасно.

– Я…

Визнати це було складно, та все ж тепер Леонів учинок не здавався їй таким безглуздим і жорстоким. Він намагався захистити себе, увесь свій рід і навіть мачуху, яка й родиною  йому не була.

– Знаєш, ти міг би сказати їм, що я зрадила твоєму батькові, а він просто захищався від незнайомця, який проліз уночі на цвинтар. Мене би вбили, а його би виправдали.

– Виправдовувати вбивства батька не буду! – заволав пасинок, вистрибуючи з-за столу. Розуміючи, що зробив це занадто гучно, затулив рота руками, бо кілька слуг ішли коридорами, на щастя, старший Тейкер нічого не почув – радше за все вирушив у справах або ж до ліжка. – Та й вас мені здавати не хотілося.

– Дарма ти врятував мене, Леоне, – помішуючи суп, додала Адріана. – Без кохання життя не має жодного сенсу.

Трунар не зміг стримати сміх.

– Ти що, несповна розуму? Та хіба ж це так смішно, втратити кохання всього свого життя?

– Ні, просто ви не як та, хто його втратила. Того дня вас мало не поховали, потім відправили до маєтку, переповненого перевертнями, згодом той божевільний зачинив вас у сараї. Скільки разів уже можна було би вам Богу душу віддати, проте ви продовжували боротися, навіть із мисливцем, який вочевидь, міг спровадити вас на той світ, до коханого.

– Я… просто не хочу, аби ти страждав через мене. Він і на тебе полює.

– А ви знали, що він мене бачив, коли перебували у маєтку Вольферів?

– Ну, чула…

– Ні! Спершу ви врятувалися від мешканців дому й тільки потім почули, що їх навідував якийсь там Тейкер. Самі розповідали, мене не вийде надурити.

Під пильним поглядом Леона очі мачухи засяяли, наче в  дитини, яка завинила. Вона хотіла встати з-за столу, піти до своєї кімнати та зачинитися там, проте якась часточка душі – певно, совість, – не дозволила їй цього зробити.

Здолавши це почуття, вона все ж встала та рушила до сходів, однак спершу взяла пасинка за руку й подивилася на нього так, що хлопець аж закляк на місці, вислухавши все до останнього слова без жодного спротиву. Цьому погляду вона навчилася у своєї матері.

– Ти не схожий на решту мешканців містечка. Бовдур, так би вони сказали. Я знаю, приймаючи все це так близько до серця, переживаючи за когось, окрім себе, важко триматися. Неможливо знайти однодумця, непросто пристосуватися. Так необхідно вдихнути свіжого повітря, залишитися наодинці з собою, а тебе змушують триматися, працювати, заплющувати на все очі й знову триматися. Я все розумію й намагаюся підтримати тебе, як можу.

Не даючи йому відповісти, мачуха пішла до своєї кімнати. Наразі краєвид із вікна не видавався вже таким похмурим. Так, цвинтар переповнювали чорні думки, могильні хрести та сльози, так само як вони наповнювали й решту міста, навіть ті місця, які свідомість юної дівчини вважала святими. Проте тут, на відміну від вулиці й батьківського дому, вона була господинею. Можливо, третьою після Бенджаміна та Леона, проте господиня, а не служниця. Вона змусила чоловіка присягнутися, що той ставитиметься до неї з повагою.

Уперше дівчина відчула в собі не лише пекельну впевненість і дитячу наївність. Нею оволоділа гордість за себе – часом самомилування було навіть доволі корисним. Сила, хитрість, розум – де це все ховалося протягом життя? Дрімало? Тоді вже час йому прокинутися, бо Адріані набридло терпіти, як у неї все забирають. Тепер вона вже нічого не віддасть за безцінь.

Уже через день дівчина виторгувала для себе трохи більше вільного часу, а за тиждень достеменно знала, де та як зустрітися з мисливцем. Поки Леон стежив за новинами в місті, вона кілька разів навідувала Германа. Гаррі був проти таких зустрічей, проте завадити їм не міг – брат мав щастя поспілкуватися з кимось не з їхньої родини, а позбавляти його такої радості було незручно.

Трунарка теревенила про всілякі дрібниці – про погоду, сварки серед слуг. Згадала вона й родинну зустріч Тейкерів минулої осені, ця розмова вразила перевертня до глибини душі.

– Наша родина вважає вас простими робітниками, які заробили статки, бо не мали конкурентів у своїй похмурій справі, проте як з'ясувалося, ваші родинні зв’язки такі ж глибокі та міцні, як і мої. Треба –  таки, бал! О, якби далекі родичі Вольферів мали нагоду також зібратися разом.

– Так, проте це лишень восени, решту року – праця з ранку до вечора. От навіть сьогодні мені треба побувати в нотаріуса, придбати продуктів замість служниці, яка захворіла, забрати формалін із лікарні, чоловік уже оплатив замовлення.

– А моя родина завтра вирушить на полювання. Ви ж знаєте, повня. Я не дуже полюбляю ці справи, тож залишуся вдома. Так кортить отримати трохи вільного часу, а як отримаю, то не знаю, як його змарнувати.

– О, ваш маєток як половина міста, обов’язково вигадаєте, чим зайнятися. – Прикриваючи обличчя віялом, запевнила його Адріана.

Насправді дівчина зрозуміла, що саме завтра до маєтку проникне Ленс. Навідуючи Вольферів, вона помітила, як у занедбаному будинку навпроти майорів його силует. Напевно, той уже знав, що навіть у найсуворішу зимову повню зграя вирушить на полювання та збирався відшукати щось цінне в будинку. А раптом діти чи кілька перевертнів залишаться в маєтку, то це не стане на заваді –  з одним впоратися легше, ніж зі зграєю.

– Мені потрібно завершити всі справи до темряви. Навіть не знаю чи встигну.

– Тоді я провожу вас до воріт. Леді Адріано, щиро дякую вам за приділений мені час.

Не остерігаючись мисливця, дівчина повернулася додому. Вона знала, що перед такою важливою ніччю Ленс не нападатиме – якщо Вольфери наполохаються, то навряд чи покинуть маєток. Місіс Тейкер також розуміла, що було би непогано мати із собою хоча би якусь зброю, а ще треба було якимось чином вислизнути з будинку пізньої години, хоча з цим ніколи не виникало проблем.

Наступного ранку панї навідала хвору Мелінду, побажала їй одужання, принесла теплий суп і непомітно взяла ключі з полиці. Яка іронія долі: саме в такий спосіб Бенджамін дістався до її листів, користуючись хворобою дружини. Тепер уже й вона скористалася неміччю іншої людини, наражаючи служницю на проблеми. Однак Меліндині негаразди були ніщо порівняно з тим, що могли би вчинити з трунарями навесні мисливці.

Далі – зброя. На жаль, викрасти щось із кухні не поталанило – ножі забрали на заточку. Довелося прокрастися до чоловікової спальні. Адріана пам’ятала, як він хизувався перед гостями, що має колекційного кинджала над ліжком. На щастя, ключ від спальні був також на кілечку  – служниця часом прибирала й там.

Покої старшого трунаря вражали своєю величчю. Штори та балдахін із темно-фіолетового оксамиту, ліжко з позолоченою рамою, підлогу застелено персидським килимом. Жодних паперів або документів – усе це знаходилося в кабінеті. Лише скриня з величезним кованим замком, як у тих казках про драконів і чудовиськ. Напевно, дідуган зберігав там найцінніші речі, проте дружині до того  було байдуже.

Вона стрибнула на ліжко, потонувши в м’якій перині. Занадто вже м’якій, і як він там спав? Рука зовсім трохи не дотягувалася до ножа, що висів над подушкою. Щось зашаруділо біля дверей, почувся гуркіт. Налякана дівчина зістрибнула з ліжка та втупила очі в підлогу, аби не бачити чоловіка.

Але гуркіт тривав, а до кімнати ніхто не заходив. Озираючись, дівчина помітила, що то гілка старого дерева стукала у вікно, а прямісінько навпроти входу стояло дзеркало на повний зріст.

– Ні, забудь про це, Адріано. Ніколи більше не перед ким не кланяйся, пообіцяй це собі.

І вона пообіцяла, дивлячись у дзеркало, де відображалася маленька леді Розенблюм, дівчинка, якою вона більше ніколи не стане, та, яку завжди оберігатиме. Ця нова Адріана – сильна, стійка. Вона, наче мати для себе маленької, яка залишилася у свідомості дорослої жінки.

З розгону місіс Тейкер застрибує на ліжко та, не встигаючи потонути в перині, хапає ніж, приземляється на підлогу, килим приглушує звук стрибка. Її рука виймає зброю з піхов, очі роздивляються холодне лезо. Пальці лівої долоні проводять по дзеркальній поверхні кинджала, на них проступають цяточки крові. Ця зброя глибоко ранить, завдаючи пекельного болю від щонайменшого порізу. Ідеально їй підходить.

У коридорі чути кроки. Без зайвих роздумів дівчина шугає під ліжко, на щастя, вона вже перевдягнулася в сорочку, тож корсети їй тепер не на заваді. Бенджамін заходить до кімнати – ці кляті лаковані черевики, їх можна впізнати з тисячі. Він підходить до дзеркала, пригладжуючи рештки волосся, після чого зачиняє двері.

– Ну ось, ще один робочий день добіг кінця. Господи, ця відьма позбавила мене решток мого волосся! Вольфери не зможуть захищати її вічність, і тоді я… я…

Старий закашлявся, підійшов до шафи та заходився перевдягатися. Навіть скидаючи піджак, він робив перепочинки, проте якимось дивом і досі жив.

– Я задушу її… Ні, отрую… Ні, закопаю… Залежно від обставин.

Перевдягнувшись він підійшов до ліжка, усе ще накульгуючи. Схоже, Райдо назавжди залишив йому карб, і це спричинило в неї посмішку.

Містер Тейкер ліг у ліжко, продовжуючи кректати та скаржитися на життя. Та ненадовго, старечий маразм відступив, і він заговорив інакшим голосом, наче це була зовсім інша людина, яка, подібно до перевертнів, прокидалася у повню.

– А все ж мати одного спадкоємця, до того ж неодруженого, небезпечно. Хто знає, яким трунарем буде Леон, а що як помре через кілька років? О, моя спочила матінко, з одинадцяти дітей до дорослого віку в неї дожило лише троє, а до смерті батька лише я. Не варто чекати, треба одружити сина з гідною дівчиною… Одразу як розтане сніг, то відправлю листа Френкові Фунебре, сподіваюся, що в нього ще лишилися незаміжні дочки.

Після цих думок Бенджамін одразу заснув. Не гаючи марно часу, Адріана вилізла з-під ліжка, прокралася до своєї кімнати та накинула теплу пелерину. Узявши масляну лампу, дівчина спустилася, проте не до парадного, а до чорного ходу. Відчинивши його ключами Мелінди, трунарка кинулася до виходу. На щастя, сніжні бурі вже припинилися, і сніг спокійно лежав під ногами. Пішки до маєтку Вольферів було десь із пів години, двадцять хвилин, якщо поквапитися. Залишалося лише сподіватися, що мисливець її не випередить.

Був у дівчини ще один страх – потрапити до пазурів родичів Германа. А що як хтось із них вирішить повернутися? Вони захистять брата, проте чужинку роздеруть на шмаття. Так, Адріана навіть не уявляла, з ким бійка буде гіршою – з перевертнем чи мисливцем.

Біля маєтку на неї очікував прикрий сюрприз – вікно на першому поверсі було відчиненим. Залишалося сподіватися, що серед сотні кімнат мисливець не знайде потрібної. Не марнуючи більше ані хвилини, дівчина полізла слідом. Опинившись у коридорі, вона дістала ніж, готуючись до бійки. На другому поверсі відчинилися двері.

– Хто тут? – запитав сонний Герман. – Гаррі, ти сьогодні…

Щось упало на підлогу, розлітаючись на друзки. Стрімко й тихенько дівчина піднялася сходами, наприкінці коридору на неї чекало моторошне видовище.

 Ленс тепер стояв до неї спиною. Тримаючи сумку однією рукою, іншою він копирсався в ній, очевидно, мисливець не був готовий до зустрічі з мешканцями будинку.

– Заціпся, собако, ніхто не почує твоїх молитов.

Адріана сповільнила темп. Серце закалатало, як навіжене. Якщо вона зараз приверне до себе увагу, то вдарити його вже не зможе –  у силі та спритності дівчина програє опонентові, як мінімум, утричі. У голові лунають Бенджамінові слова  – він колись намагався підготувати дружину до роботи з трупами, а ще ілюстрації з підручників Германа. Навряд чи звичайна рана зупинить чудовисько, вона має бути смертельною.

– Лукава істота. Послуговуєшся вовчою кров’ю, не змінюючи подоби. Ти нічим не ліпший від мене, навіть гірший. Я не вбиваю невинних.

– У вас на роду написані звірства та грабунки, тому кожного члена родини потрібно знищити!

Ось його рука знайшла необхідний інструмент, Адріана стоїть за три кроки від Ленса.

– Мій брат від тебе мокрого місця не залишить.

– Це були твої останні слова!

Мисливець хотів ще щось вимовити, аж раптом по його горлу ковзнуло дзеркально чисте лезо, що миттю покрилося багрянцем від крові. Здивований мисливець упав, а Герман побачив свою рятівницю.

Її волосся скуйовдив вітер, від талого снігу воно змокло, широко розплющені очі з подивом дивилися то на вбиту нею людину, то на нього, ніж миттю випав із рук. Сорочка була вся в крові – крові мисливця, так само як і пелерина.

Тепер Адріана витріщилася на нього – білого вовка, зовсім не схожого на того Германа, який розповідав їй історії. Мабуть, лише очі. Так, очі були його.  Вона намагалася переконатися, що він їй не нашкодить, проте страх перед велетенськими вовками переважив – дівчина впала на підлогу, знепритомнівши.

Переконавшись, що його рятівниця жива, Герман відніс її до своєї кімнати. Коли він повернувся до коридору, аби розібратися з тілом мисливця, там уже був Леон.

– Ви що, усією родиною його переслідуєте? – На диво, його мова звучала, так само як і в людській подобі.

– Це наша з Адріаною справа, – попри страх відповів трунар. Він уже звик до певних дивацтв. – Це наш особистий ворог, якого ми маємо знищити до того, як прийдуть інші мисливці.

– Якщо вони не отримають новин від свого розвідника, то тим паче прийдуть. Ця війна триває вже багато поколінь і ще не одну сотню років їй продовжуватися. Коли я казав, що ви назавжди потрапили до цієї пастки, то гадаєте, що я жартував?

Тейкер почувався телепнем, хоча не він наразі скидався на великого пса.

– Принаймні ті, хто прийде, не знатимуть нас в обличчя. А де ж Адріана?

– О, ваша люба мачуха! Певно, ліпше їй полежати, допоки я не повернуся до людської подоби. Вона вбила цього мисливця та знепритомніла.

– УБИЛА? Мені це не почулося, Адріана вбила?

– Так, і це їй непросто далося. Не знаю, скільки вона ось так лежатиме, але вам ліпше піти до світанку. Коли родичі повернуться, то вони не зрадіють гостям, і це ще дуже м’яко сказано.

– Гаразд, підемо. Проте якщо вже так сталося, що Тейкери стали між вами та мисливцями, а допомагати ви нам не збираєтеся… Гадаю, що краще припинити спілкування. Це убезпечить нашу родину, а ви виплутуйтеся, як вам заманеться, забудьмо все, наче моторошний сон. Наразі Вольферів і Тейкерів більше нічого не пов’язує.

– Неохоче, однак я маю погодитися. Проте якось ми все ж зустрінемося – цю почвару ще закопати потрібно.

***

Я довго ще крутився в ліжку та не міг заснути. Чудернацькі думки снували в голові. У мене виникло одне питання до Адріани, я підійшов до її кімнати, постукав у двері, ті самі відчинилися. У спальні її не було.

Певна річ, мачуха втекла – це вже не вперше. Навіть не хочу вдаватися в подробиці. Куди могла податися самотня пані проти ночі? На думку одразу спав маєток Вольферів, а коли хмари розійшлися, та у вікно зазирнув повний місяць, я втратив рештки сумнівів.

Власне кажучи, я багато що очікував побачити. І перевертнів, і мисливця, і кров. Та щоб усе саме так сталося…  Адріана – вбивця. Наразі, коли я несу її додому, це видається маячнею. Оця дівчина, яка непритомніє, коли бачить труп, утнула ще один труп. Вона не могла…   Так само як і не могла сперечатися з чоловіком або ж утекти з дому. Часом, неймовірне робиться реальним.

Варто було почистити ніж від крові  та знову почепити його в батьковій кімнаті, поки він ще спав. Нікому не зрозуміти того, що мені довелося пережити – страх,  порівняно з яким балачки з перевертнем були дитячою забавою. На щастя, Бенджамін спить, як мертвий, до світанку жодна сила його не розбудить.

Щодо ж Адріани, навряд чи я зможу поставити їй те ж питання. Це було нічне марення, поганий сон. Усе минулося, на світанку розтане сніг, робота повернеться, життя стане колишнім.

Воскресне з могили.