Трунар

Перший сніг засипав цвинтар, та все ж у кожного залишилося багато роботи. Бенджамін, наприклад, готує спеціальне приміщення, куди складатимуть домовини аж до весни. Я би не назвав це моргом, ні, радше просто льох. Адріана все продовжує міркувати про свою втечу, я ж – про розкрадачів могил.

Герман не брехав – серед Вольферів справді є багато відомих особистостей. Клієнтів у мене чимало, і всі, кого запитую, відповідають: «Так, знаю такого», «Ні, але матінка одного відомого вченого мала таке прізвище до заміжжя» або «Досі серед моїх колег про нього згадують». І чому ж такі славетні люди займаються настільки мерзенною справою?

Саме з цим питанням, я й вирушив до місцевої буцегарні, там також знайшлося чимало Вольферів. Дрібні злодюжки, які по кілька разів відсиділи за ґратами, жахливі почвари, яких вішали, та кілька десятків зовсім юних, які пропали безвісти. Звісно, про такі зв’язки цей шляхетний рід воліє мовчати, проте я теж не буду вивертати увесь бруд назовні, допоки немає в тому потреби.

***

Шляхи на цвинтарі завивалися неначе павутиння, усі їх, до кожної могили та лавки, треба було почистити від снігу. Адріана намагалася вмовити чоловіка придбати їй теплий одяг, але він усе ще гнівався на неї, тому вручив сукню з довгими рукавами та пелерину, запевняючи, що від її поховання лише виграє.

Після кількох годин праці місіс Тейкер повернулася до маєтку на обід. Вона скинула верхній одяг й почепила на гачок, розмірковуючи про теплий суп, аж раптом її вхопила кістлява рука.

– Я вже виконала свою роботу та заслуговую на відпочинок.

– А чому ти раптом про роботу заговорила? – запитав Бенджамін, розвернувши її до себе. – У тебе є ще й інші обов’язки.

– Не пригадую, аби ви про них згадували, – сахаючись від чоловіка, відповіла дівчина.

– Ну ти ж бо тепер заміжня, нам потрібно з’являтися разом на людях, приймати гостей, якщо вже мій рід став аристократичним, і ще певні, –  роблячи паузу, містер Тейкер поклав руку їй на плече, – борги.

– Я не ганьблю вашу родину, а ви не дозволяйте собі зайвого, – стримано зауважила вона, а за цей час рука Бенджаміна вже ковзнула до її шиї, ухопившись за маленький ключик.

– От про честь нашої родини йдеться. Я маю бути певен, що в нас немає жодних секретів.

– Це ключ від скриньки з прикрасами. Ви би ще в моїй брудній білизні покопирсалися, аби дізнатися, які інтриги плете дружина трунаря, бо всім так і кортить зі мною побачитися!

– Іноді ліпше все перевірити. – Бенджамін дещо задумався, після чого відпустив ключ та повернувся до кабінету, туди ж йому подали обід

За столом нікого не було, окрім неї та Леона, навіть слуги пішли виконувати якісь доручення. Цей велетенський стіл було розраховано на чотирнадцять осіб, певно, він з'явився, коли в родині Тейкерів був період процвітання. Нині сидіти за ним було незручно –  неначе про тебе забули в порожній кімнаті, навмисно, аби згодом розчавити.

– Твій батько почав щось підозрювати, чи не ти йому бовкнув зайвого?

– Панно Адріано, ваш від’їзд стоїть у моїх інтересах на першому місці. Дивна поведінка батька радше за все пов’язана з розкрадачами могил. Узимку тіла складаються в спеціальному місці, звідки їх простіше викрасти. Наразі Бенджамін підозрює увесь дім, наче ми власне хочемо відчинити їм двері, мою кімнату цими днями обшукав.

– Напевно, мою також. Скорше би поїхати звідси, щоб ніколи його не бачити! А ти… тебе мені навіть шкода, мабуть, як було би шкода власного сина. Доведеться жити з цим чоловіком до кінця його днів.

– Ну, не може ж доля бути лише медом і цукром. Скільки років жив із ним до вас, і після вас ще житиму.

Вони продовжували їсти в тиші, часом Адріана дивилася у вікно на надгробки, що під снігом скидалися на звичайнісінькі камені. Висловлюючи свої думки вголос, вона навіть гадки не мала, що пасинок на них відповість.

– Цікаво, а як минало твоє дитинство? Моє –  в оточенні няньки та слуг, у залитій сонцем кімнаті, з яскравими шпалерами та купою іграшок. Скільки себе пам’ятаю, батьки ні в чому мені не відмовляли, а я була їхньою слухняною дівчинкою.

– Моє дитинство було таким же, із не менш яскравою кімнатою, та й іграшок не бракувало. Моя матінка про це подбала. Вона співала мені веселих пісень, водила у квітучі сади, навчала в усьому бачити прекрасне. А от, коли мені виповнилося десять років, і Розалінда померла, то за виховання взявся батько.

– Мені дуже шкода…

– Шкодувати її не варто. Матінка померла під час пологів. Не отруїлася, не була вбита – пішла з життя своїм шляхом. Пригадую, коли її клали в труну, то вона посміхалася, навіть після смерті… Певно, для неї це була ще одна пригода, ще одні мандри. Вона завжди розповідала мені, куди вели ці шляхи, та цей секрет забрала до могили.

– А ти, Леоне. Куди ж тебе приведе дорога життя? До мрій матері, планів батька, чи до якогось  свого власного куточка?

– Не знаю, панно, не знаю.

До кінця робочого дня дівчині потрібно було відполірувати статуї обабіч родинного склепу. Упоравшись із цим мерзенним дорученням Адріана пішла до ліжка без вечері – вона не надто бажала бачити свого чоловіка.

Сон був важким – від незрозумілих видінь місіс Тейкер кидало то в гарячку, то в холодний піт. Кілька разів вона скидала з себе ковдру, а тоді похапцем хапала її, закутуючись із головою. У її душі спалахувало бажання тікати геть, потім його змінювала пекельна втома. Обличчя тих бісових статуй танцювали перед очима.

– Мачухо…

Тихий голос Леона розбудив її на світанку. Трунар стояв перед нею, простягуючи чорну пелерину. Уставши з ліжка, Адріана зрозуміла, що навіть не перевдягнулася, залишившись у сукні. Дивно, що спина не боліла після такого сну.

Не кажучи ні слова дівчина защіпнула пелерину та натягнула на обличчя каптур. Скриньку з прикрасами та листами вона сховала до невеличкої сумки, запасного одягу вирішила не брати.

Вони рушили до виходу з цвинтаря, наче тіні на світанку, а промені сонця повільно тягнулися за ними слідом. Рипнули добре знайомі парадні двері, потім – ворота цвинтаря.

Дівчина вибігла на вулицю, а юнак залишився.

– Леоне, ти не хочеш утекти разом із нами? Можеш стати ювеліром, як і мріяв і більше ніколи не боятися свого батька.

– А вам охота тікати в товаристві трунаря? – відповів він запитанням на запитання, ледь усміхаючись.

– Насамперед зі своїм другом, а вже потім – із трунарем.

– Ні, панно, не варто, – відповів Леон, зачиняючи ворота. – Я вже багато разів казав і ще раз повторю, що моє місце саме тут.

Довелося лишити його позаду. Юнака, який був приречений довіку копати могили. Стрімким кроком дівчина пройшла кілька вулиць, серед них – свій родинний будинок. Проте тепер це місце не здавалося їй святинею, тим, за що варто триматися. Він став частиною міста – золотою кліткою, невеличкою в’язницею для кожного мешканця.

Так, тепер Адріана почала розуміти. Тут ніхто не був вільним, жоден не мав вибору. Навіть батьки, які з розрахунку видали її заміж, не обирали, а корилися власним злидням. Ти народжувався в цьому місті, зростав у надіях, і місто дозволяло це тобі, аби згодом відрізати крила.

Сонце підіймалося все вище, проте оточення не змінювалося.  Тіні зникали, залишаючи стіни з сірої цегли такими ж похмурими. І як вона раніше цього не помічала? Усе довкола – одна суцільна могила!

– Адріано!

– Райдо!

Він стоїть на вершині пагорба, наче промінець надії в цій сірості, простягаючи їй руку. Дівчина біжить до нього, перестрибуючи через каміння, забруднюючи сукню  – їй геть байдуже, що про неї подумають люди. Люди, яких вона більше ніколи не побачить.

Закохані обіймаються. Адріана тягнеться до Райдо, аби його поцілувати, проте він зупиняє її та веде до міської брами. Позаду них – зойки й вигуки. Сонні люди визирають у віконця, не розуміючи, що відбувається.

Вони заскакують на воза, укритого білою мішковиною, Райдо кидає перевізникові мішок монет. Перерахувавши їх, чоловік хитає головою. До них підходить охоронець, починаючи розпитувати.

– Як гадаєш, вони не знайдуть нас? – запитує дівчина, визираючи назовні.

– Не зможуть, навіть якщо й захочуть. Ми так заплутаємо шляхи, що жоден детектив нас не розшукає.

Охоронець киває, віз повільно виїжджає з міста, немов його тримає якась невидима сила. Однак щойно колеса перескакують крізь ворота,  транспорт прискорюється. Наче місто, яке поступово зникає за обрієм, відлітають тривоги, погані думки. Спостерігаючи за нею, Райдо посміхається.

– Твоя посмішка, як та зірка, що шлях указує.

– Та  я навіть і гадки не маю, куди саме ми їдемо… – відповіла йому кохана.

І тут на думку спадає: і справді, куди ж вони прямують? Хіба буде різниця між цим містом і будь-яким іншим? Громадська думка та підозрілі погляди будуть усюди, так само як могили й трунарі.

Серце стискається від цієї мерзенної думки. Наче Тейкери й не люди зовсім, а охоронці цієї клітки. Вони визначають, кого запам’ятають, як герцога під мармуровою статуєю, а кого, як безхатька, відправлять до моргу, а згодом – у канаву.

– Як гадаєш, чи ми знайдемо те, що шукаємо?

Райдо намагається відволікти її обіймами, однак, на її подив, це зовсім не допомагає.  Його губи торкаються до її лоба, проте замість тепла відчувається холод.

***

Леон сидів біля ліжка мачухи, змінюючи примочки раз на пів години. Він попереджав батька що відправляти її працювати в легкій сукні та пелерині – безглузда ідея, бо вона обов’язково захворіє. Бенджамін відповідав, що взимку прибутки впадуть, тому він не може дозволити собі зайвих витрат. Усе сталося так, як і передбачав юнак – Адріана знепритомніла біля однієї зі статуй, у неї розпочалася гарячка.

– Леоне, ти не хочеш утекти з нами? Можеш стати ювеліром, як і мріяв і більше ніколи не боятися свого батька, – шепотіла вона, не розплющуючи очей.

Тейкер не знав, чи на краще, чи ні, проте володар маєтку цих слів не почув. Дізнавшись про інцидент, він провідав дружину, оцінив, на око, її стан і хутко повернувся до справ.

– А вам охота тікати в товаристві трунаря? – запитав Леон, сподіваючись її розбудити. Зазвичай, почувши це слово, мачуха починала кричати.

– Насамперед зі своїм другом, а вже потім – із трунарем. – Відповідь здивувала його до глибини душі.

Однак юнак не міг лишатися тут надовго. Які би трагедії не випали на їхню долю, Бенджамін не дозволяв своєму наступникові розслаблятися.

– Можеш побути з нею кілька годин, не більше. А мені ще треба деякі справи залагодити, – зауважив батько, перш ніж піти звідти.

Знову змінивши примочку на Адріаниному лобі, Леон погукав до неї служницю, а сам пішов працювати. Йому довелося завершити завдання мачухи:  почистити від бруду статуї та надгробки в їхньому родинному склепі. Там йому трапилася дуже давня могила, десь п’ятнадцятого або чотирнадцятого століття. Вона належала тітці тодішнього господаря, чи то двоюрідній, чи то троюрідній. Не те, щоб Тейкер знав увесь свій рід, проте рукопис цієї особи лежав на полиці в їхній бібліотеці. Йому відразу пригадалася одна казочка звідти.

Історія про Короля, який боявся Смерті. У світі, де той володарював, Смерть приходила до людей під маскою родичів, і він, аби убезпечити себе, спорудив височезний замок. Там була сотня дверей і тисячі замків, п’ять дюжин воїнів та пів тисячі слуг.

Король прожив багато років, порівнятися з ним не могли найзатятіші довгожителі. Однак, усьому приходить свій кінець. Однієї ночі правитель прокинувся від жахіття, підійшов до дзеркала, випив води, знову повернувся до ліжка. На подушці він помітив цидулку, що була написана пером ворона на пожовклому папері.

Я вже тут

Наляканий Король озирнувся навкруги – усі двері було замкнено, замки сяяли в місячному сяйві, ланцюги дзвеніли від протягу. Його погляд зупинився на дзеркалі, відображення не рухалося.

– Леоне! – у дверях склепу стояв батько. – Прямуй за мною, хутчіш.

– Я ще не завершив, може, Мелінда…

– Ні. Мені потрібна саме твоя допомога.

***

Стискаючи в руках зім’ятий аркушик, Райдо стояв біля воріт цвинтаря. Листа від коханої йому передав якийсь незнайомець, це спричинило в нього підозри. Однак лист (знайшовся на ринку чоловік, який допоміг його прочитати) розвіяв усілякі сумніви – Адріана повідомляла, що трунар зачинив її в підвалі, а на ранок планує розправитися з нею. Вона прохала знайти таємний хід під альтанкою та врятувати її, поки ще не занадто пізно.

Батько завжди казав, що в аристократів бракує клепки. Дівчина була трохи дивакуватою, майже не з’являлася на людях, а з будинку Розенблюмів у часи її дитинства постійно чулися сміх і співи. Щоправда, старий свинопас кожну посмішку вважав божевіллям, тож не хотілося йняти йому віри.

Матір Райдо шукала синові дівчину серед сусідів і містян. Донька кузена, небога фермера, онука бібліотекаря… Якими ж вони були нудними та сірими порівняно з його обраницею!

Адріана була не просто чудовою дівчиною, вона могла стати йому квитком у нове життя. Змалку юнак навчався читати, намагався навіть писати, був здібним учнем, але батьки не знайшли грошей на те, аби продовжити його навчання. Вони вважали, що уроки не мають сенсу, бо йому решту життя треба буде пасти свиней. І  лише вона єдина вбачала в ньому поета, мислителя, видатну особу, одним словом. Заради цієї дівчини він був готовий змінити світ, а ще перелізти через високу огорожу зі штирями.

Опинившись по інший бік цвинтаря, юнак роздивився навкруги. Не помітив нічого особливого, тільки пагорби, вкриті могилами. Обережно свинопас вирушив до маєтку. Його ноги боязко ступали кожен крок, аби раптом не наступити на місце останнього спочинку якогось містянина.

І ось на тлі типового пейзажу виринула альтанка. Ходили чутки, що її замовив якийсь Міро, на згадку про свій табір, що його увесь вирізав якийсь психопат. Щойно роботу було завершено, цей циган зник безвісти.

Підбігши туди, Райдо переконався, що легенда є правдивою – порив вітру скинув снігову ковдру, біля альтанки височіли статуї, таблички на них були срібними. Вони були, наче живі, хоча виконані в один тон. Жінки –  у пишних спідницях, чоловіки –  у чудернацьких капелюхах. Кожна обручка, кульчик, намистинка, кожне пасмо волосся – усе це було зображено в щонайменших деталях. На відміну від решти прикрас цвинтаря, що виражали спокій та умиротворення, ці люди кричали, відображаючи останні миті власного життя.

Відвернувшись від них, свинопас розпочав пошуки таємного ходу. Він розкопував сніг, кілька разів щось знаходив, проте то було лише каміння. Продовжував пошуки, ігноруючи повні жаху погляди мертвих. Ці кляті статуї вп’ялися в нього  очима, не бажаючи відпускати.

Вітер почав завивати з новою силою, півсотня з давно вже мертвого табору, підвивала йому в унісон. А ще окрім передсмертних зойків можна було почути виття, жахливе виття невідомого монстра, який зіскочив з уст оповідача казок.

– От і спіймав я тебе!

Наляканий юнак озирнувся і, побачивши перед собою постать у чорному, без зайвих роздумів, ударив її.  Чоловік упав навколішки, з-під густих брів на свинопаса поглянула пара скажених очей. Вітер знову завив, однак жодного казкового виття більше не вчувалося. Райдо вирячив очі, він нарешті зрозумів, хто тут був справжнім монстром.

Цієї ж миті повітря розсікла лопата, перед очима все поплило, знову повалив сніг. Зчищаючи кров зі свого інструменту, Бенджамін похмуро зиркнув на свого ворога – ліпше кров на снігу, ніж бруд на його імені.

Ще раз поглянувши на Райдо, трунар облизнув губи. Він уже знав, як скінчиться шлях цього хлопаки. Зробивши ще кілька ударів, фігура в чорному вирушила геть, сніг посилився. Біла перина знову накрила табір циган, нарешті вони затихли.

***

Не чекаючи на відповідь, Бенджамін накульгуючи, вийшов на вулицю. Синові нічого не залишалося, лишень рушити за ним. Там вирувала буря, а темний фрак містера Тейкера слугував спадкоємцеві орієнтиром. Вони направлялися до альтанки, що стояла на місці поховання циганського табору.

Ненадовго опустивши очі, юнак помітив під ногами сліди, що вже почали зникати під снігом. Вони належали дірявим чоботам бідняка, потім до них домішалася кров, тоді в поле зору потрапила лопата й нарешті – тіло. З великою раною на лобі, укрите липкою червоною маскою, із гематомами в кількох місцях.

– О, Боже мій! – скрикнув Леон. На щастя, буря заглушила цей зойк.

– Замовкни. Ти що, трупів ніколи не бачив? –  засичав батько, підіймаючи Райдо так, наче той був лантухом зі сміттям.

– Ти вбив його. Що ж тобі зробив отой свинопас?

– По-перше, він пручався, ударивши мене по хворому коліну, а по-друге, цей покидьок мав на меті зганьбити нашу родину. Мені поталанило відправити йому фальшивого листа та заманити сюди, проте сховати його сам не зможу. Допоможи, діяти потрібно швидко.

Перед тим як зрозуміти, що коїть і щось відповісти, молодший Тейкер уже підхопив тіло, допомагаючи відтягти його до моргу-сараю. Йому треба було схопити небіжчика за плечі, тож знову довелося споглядати кров та синці.

Раптом обличчя коханого Адріани почало змінюватися. Його риси зробилися більш жіночими, ніжними, на вустах засичала кривава піна.

– Отруту, принеси мені отруту! – шепотіли ці закляклі губи. Жінка навколішках благала позбавити її страждань. Вона була готова піти на будь-який гріх, аби не копати чергової ями.

Однак не встиг Леон пригадати, як звали колишню мачуху, а обличчя знову змінилося. Біляве волосся, очі, заслані пеленою, зламана шия. Здавлений крик, ще одна дружина батька, яка впала йому під ноги, слідом за нею спустився містер Тейкер, змірявши сина поглядом на кшталт «обережнішою варто бути».

І от нарешті те, що він так боявся побачити. Вирячені очі, широка посмішка, трупні плями, які занадто стрімко з’явилися. Згадалося, як служниця передала останні слова його матері: «Принаймні він живий, тож я щаслива».

Риси небіжчика знову змінилися. Гачкуватий ніс, акуратна чорна борідка, краватка зашморгом метеляється на шиї. То було його власне обличчя.

Трунар відвернувся. Він не знав, що супроти нього здатен удіяти батько, і знати навіть не хотів.

***

Перше, що побачила Адріана після пробудження – це перелякане обличчя Мелінди. Вона все ще знаходилася у своїй кімнаті, втечі не відбулося.

– Як довго я тут лежу, що сьогодні за день?

– Не хвилюйтеся, пані, ви знепритомніли вчора увечері, навіть дня ще не минуло.

Дівчина хотіла подати хазяйці сукню, проте не встигла й поворухнутися, як місіс Тейкер вистрибнула з ліжка. Її обличчя все ще було блідим і хворобливим, волосся сплуталося, руки обмацували шию в пошуках заповітного ключа, погляд упав на столик – там нічого не було.

– Де Леон, де мій чоловік, куди вони пішли?

– Містер Леон має завершити вашу роботу, а пан Бенджамін не доповідає нам про свої справи.

У її затьмарених очах промайнула іскра розуміння. Випереджаючи служницю, Адріана вибігла з кімнати, зачинивши там бідолашну дівчину. Хтозна-звідки в неї з’явилися сили й місіс Тейкер дісталася до склепу, проте там нікого не було. На виході її зустріло ще двоє слуг. Вони були стурбовані тим, що родинний мавзолей ніхто не зачинив.

– Пані, ви…

– Вам потрібно…

– Ми потурбуємося…

– Де Бенджамін? Де Леон? Відповідайте! – накинулася на них  дівчина.

Вигляд дружини трунаря засвідчував, що вона не в собі. Ноги підкошувалися й сили були на межі. Однак, сперечатися з нею в такому стані слуги не наважилися – вони вже давно знали, якою запальною та розлюченою вона може бути.

– Вони готують підвал для тіл, – мовив один із них.

Адріана пробігла повз юнаків, утратила сили та впала навколішки, а тоді підвелася й рушила до моргу. Давши їй спокій, слуги заходилися оглядати склеп – чи не зникло щось звідти. За пошкоджене майно Бенджамін карав куди суворіше, ніж за смерть співробітника.

Біля входу до приміщення Адріана зіштовхнулася з Леоном. Як і очікувалося, він усе списав на марення та попросив мачуху повернутися до ліжка, проте дівчина не збиралася йому поступатися.

– Що ти вчинив із моїм коханим? Ти знав… Навмисно все розбовкав батькові!

Вона хотіла увійти до середини. Пасинок учасно схопив її та тримав доти допоки приплив енергії не скінчився. Крики перетворилися на тихеньке схлипування, потім – у сльози.

– Присягаюся власним життям, я нічого йому не казав. Бенджамін узяв ключ, коли ви лежали непритомні.

– Отже, він про все дізнався, а що ж було далі?

Очі, сповнені надією, поглянули на нього. Понад усе у світі дівчина сподівалася, що її коханий утік, а там, на холодній підлозі, спустивши дух від серцевого нападу або ще якоїсь старечої хвороби, лежав би сам Тейкер. Його син так само про це мріяв.

– Я не знаю, що сталося, знаю лишень, чим завершилося. Мені дуже шкода, леді Адріано, проте я більше не можу вам допомагати. Тепер під загрозою знаходиться честь нашої родини,  робота, життя.

Не витримуючи цього, дівчина відштовхнула Леона й увірвалася всередину. Йому залишилося лише стояти біля дверей і спостерігати – іти супроти батька він боявся, а допомагати в розправі не хотів.

***

З великим ломом Бенджамін став до праці. Він знайшов підхожу труну, відкрив її й угледів там тіло якогось висохлого діда. Місця всередині було вдосталь, аби запхати ще одну людину, а потім забити її намертво, і, як того бажали родичі, поховати під скромною табличкою на околиці цвинтаря.

Своє завдання трунар виконав без жодних докорів сумління. Чим швидше дієш, тим менше наслідків. Його син Леон стояв біля вхідних дверей і в разі чого мав подати сигнал.

Усе йшло так, як і треба, трунар уже поклав на місце віко, аж раптом на вулиці почувся крик. За кілька хвилин до нього увірвалася несповна розуму дружина, заливаючись пекучими сльозами.

– Чудовисько! Що ти вчинив із Райдо?!

– Те, що можна зробити звичайнісінькою лопатою, – спокійно відповів Тейкер. А тоді, помітивши подив на обличчі Адріани, додав, – а ти на що розраховувала, моя люба, я ж бо тебе попереджав.

– Райдо, Райдо… – Забувши вже про чоловіка, вона повторювала ім’я свого коханого.

Дівчина відкинула віко труни та схопила свинопаса за руку.  Тієї миті її палкі очі зустрілися з його, скляними, погляд помітив тріщину в черепі, бліду шкіру, фіолетові плями, що вже вкрили все обличчя, проглядаючи з-під кривавої скоринки. Бідолаха ніколи не бачила мертвих й відсахнулася від нього, витираючи руки об свою нічну сорочку. Це змусило трунаря зареготати.

– Отже, чутки є правдивими. Мало того, що якийсь брудний свинопас закохався у тебе, так ти ще й взаємністю йому відповідала.

Попри сльози, дівчина знову заговорила.

– Так, це правда. Не можу ж я кохати якогось моторошного дідугана, від якого смердить бальзамом!

Відповіддю на це був ляпас, що поставив дівчину навколішки. Неймовірно міцною рукою трунар схопив дружину за волосся та знову поставив її на ноги.

– Та кого обходить твоє кохання? Ти – просто людина, проте твій рід, мій рід – це дерево, нерозривний ланцюг. Ти заплатиш за свої ігри, примхлива панянко, за все заплатиш, найвищу ціну!

Бенджамін потяг заслаблу дівчину туди, де лежали нещодавно виготовлені домовини. Сили зрештою полишили її, Адріана не пручалася. Знайшовши найневдаліший екземпляр, містер Тейкер закинув туди дружину, після чого закрив віко труни та кинув наостанок:

– Моли Господа, щоб хвороба забрала тебе швидше, ніж голодна смерть.

За кілька секунд почувся перший удар молотка. Він забивав цвяхи в домовину. Усвідомивши, що її тут хочуть живцем поховати, Адріана почала благати з останніх сил. Її слів неможливо було розібрати, і без того тихі, вони зливалися зі сльозами, однак Бенджаміна це зовсім не обходило. Він продовжував насвистувати, постукуючи молотком у ритм.

Після того трунарка втратила свідомість. Невідомо, скільки вона ще пролежала живцем похована в морзі, та коли нарешті отямилася, у приміщенні було вже кілька людей.

– Добре, свинопас, навіщо ти Адріану прикінчив?

Радше за все, її вже вважали мертвою, навіть без перевірки. Якимось дивом дівчина була у свідомості, та все ж занадто квола, щоб вимовити бодай хоч слово.

– Вона зганьбила родину, а я не дозволив цій заразі поширитися.

– А вбивати людей, бруднити руки кров’ю, то хіба ж не ганьба?

– Мої руки й так уже брудні, нікому до того немає справи. Ти хочеш посперечатися зі мною, піти супроти батька?!

Відповіді не було. Хтось вийшов із приміщення. Важка рука лягла на віко труни.

– Леоне, Леоне, тішусь, що не помилявся щодо тебе. Стосовно ж Адріани мені навіть шкода, шкода, що доведеться витратитися на її похорон.

Після своєї промови трунар так само вирушив до виходу, та раптом хтось з'явився в нього на шляху. Бенджамін став як укопаний, його лаковані черевики з рипом загальмували об підлогу.

– Я чув, що у вас з’явився товар, містере Тейкер. Товар, якого ви воліли би позбутися.

– Пане Вольфер! Як хутко ви про все дізналися, – відкашлявшись, мовив чоловік. Серце дівчини стислося від цього прізвища. Щойно вона подумала, що гірше вже не буде, і от, будь ласка.

– У мене на те є власні джерела. Як вам відомо, чим свіжіше тіло, тим придатніше воно для розтину, у такому разі час – це гроші.

– Я й не збираюся затягувати з цією проблемою. Якщо хочете допомогти мені, то робіть це скорше.

Уже за хвилину її труну схопила пара міцних людей. Здається, то були Вольферові слуги, бо робітники в їхньому домі були аж занадто худими, та й хто би їм сказав про інцидент з господинею? Вони понесли товар до воза, звідти – до підвалу свого будинку. Рипучим ламінатом і сходами вниз, наразі на Германа очікував прикрий сюрприз.

***

Я не йму віри, що мій батько зважився на це втретє. А може, навіть і не втретє. Тільки тепер зрозумів, що Бенджамін багато часу проводить на виїздах, що він там робить, те навіть Господові невідомо.

Адріані поталанило навіть менше, ніж самогубці – її не поховають, а вижбурнуть до рівчака, до того ж покраяну на шматочки. З нею вперше за тривалий час мені було так саме добре, як тоді, коли була жива матінка. Вона приносила трохи світла в це похмуре місце, проте не настільки багато, аби зіпсувати наш життєвий лад.

І заради неї я завершу те, що розпочав – виведу Вольферів на чисту воду. Вона би цього хотіла, до того ж тепер, коли батько віддав їм її рештки за п’ятдесят монет.

Здобути перемогу буде непросто – у мене майже не залишилося союзників. Батько, навіть якщо я надам йому докази, проігнорує їх або накаже знищити. Вони приносять йому гроші, багато грошей щомісяця, у той час, як звичайні небіжчики… Ну, як то кажуть, ховають лише раз у житті.

Виходить, аби розкрити вбивць, доведеться позбутися батька? Він цієї думки мені робиться моторошно. Ні, я не боюся залишитися сиротою, навпаки смерть старого трунаря лише всім на руку зіграє, та як це все влаштувати?

Попри свою хирляву зовнішність, батько майже невразливий. Він звів довкола себе міцні високі мури, як той король із казки. У нього всюди є союзники, хапає наче шуліка, його розуму позаздрять найліпші інтригани новітнього часу.

Аби стати врівні з Бенджаміном, людської сили буде замало, а на більше я, Леон, не годен.