ШЛЯХ ВАГРАНТА

ШЛЯХ ВАГРАНТА

АБО

МІСЦЕ ДЛЯ ЩЕ ОДНОГО ШАНСУ

Тепла цегла Бібліотечної стіни гріє спину, і Вагрант(1) з насолодою притуляється до її шорсткої поверхні. Вітер, граючись, несе повз нього чортиків з пилу, сміття та паперу. За якусь мить вони губляться у серпанку, що огортає навколишню піщану пустку. Дрібний, білий пісок тягнеться до самісінького небокраю, але Вагранту відомо, що пустельна порожнеча має свій кінець.

Башта Безмежної Бібліотеки(2), складена з потрісканої темно-коричневої цегли, самотньо стирчить з піску, відкрита всім вітрам та жорстокому промінню білого сонця, яке ховається в вишині, десь над головою. Мінлива пляма світила на віки зависла в зеніті, ніби дірка в самісінькому центрі небесної півсфери.

Розігріте повітря мерехтить навкруги, малюючи дивні картини міражів й Вагранту здається, що він бачить місця якими йшов, долаючи свій довгий, та, як вважалось декому, безнадійний шлях. Але химерні видіння розчиняються, лишаючи його сам на сам із сонцем та втомою. Знесилення лягає на плечі важким мішком, змушуючи Вагранта сісти на останню, вже вкриту піском, сходинку.

Скреготіння заліза долинає згори й чоловік виринає із втомленого заціпеніння. На його волосся й плечі сиплються цегляні крихти. Піднявши голову він дивиться на стіну Бібліотеки, що губиться в осяяній сонцем вишині. Щось, відблискуючи полірованим металом, повільно рухається вниз до землі, та самотньої людини, що відпочиває біля підніжжя башти з помаранчевої цегли. Дуже скоро Вагрант бачить величезну сталеву змію, яка ігноруючи будь-які закони світобудови, наближається до нього, дзижчачи моторами та брязкаючи металевою лускою.

Спустившись змія на мить завмирає, ніби готуючись до нападу. Досконале, сегментоване тіло вбивці сяє на сонці так, що очам стає боляче. Скляні очиська фокусуються зеленими кришталиками, ловлять погляд чоловіка. Вагрант спокійно мовчить. Змія декілька разів гойдається зі сторони в сторону. Її велика макітра майже впритул наближається до чоловіка і він чує різкий свист. Зміїна голова розкривається з шипінням, немов химерна квітка. Летять в різні боки краплини мастила впереміш з чимось біло-жовтим, неприємним. З мішанини металевих деталей, механізмів та сплетіння тремтячих, напівпрозорих, вкритих слизом трубочок, на Вагранта дивиться немолоде, але все ще красиве, жіноче обличчя з заплющеними очима.

— Ти вирішила ще раз спробувати мене вбити, Сентін(3), та, що береже стародавні знання?

Вагрант всміхається. Зміїне тіло тихенько вібрує, та дзижчить моторами. На стиках сегментів проступають крапельки жовтуватого мастила. Жіноче обличчя повільно розтуляє тонкі, безкровні вуста, але очей не розплющує.

— Ні, непосидо! Мені просто стало цікаво. Тепер ти, той, що може вільно ходити між осередками життя, знаєш все. Ти отримав відповіді на питання, які не давали тобі спокою весь той час, що ти себе усвідомлюєш. І що ж ти робитимеш тепер? Ти вже обрав свій шлях?

Чоловік невесело посміхається та хитає головою. Вкрита мілкими, що ледь загоїлись, порізами рука куйовдить брудне, сивіюче волосся. Порізи світяться зсередини кривавим, червоним світлом. Сумний погляд розфокусовано зупиняється на далекій лінії горизонту. Десь там, за невидимою стіною туману, схований від усіх існуючих, чекає на Вагранта Головний Вимикач.