Королівство туманів

Одного разу, юну графиню,

Король здалеку, привіз до королівства.

Лайді – лайді, лайді – лайдай,

Музика голосніше, голосніше грай.

Поки королева в покоях вишиває з квітів розмай.

Як прекрасна графиня на троні,

У парчевому одязі, в алмазній короні.

Парча та корона важка ноша,

Втекти юна леді тепер не може.

Збірник пісень з народу

часів короля Родріка Магоборця

В покоях короля розпалюють камін на совість. І полум’я, неначе голодний звір пожирає дерево та плюється іскрами. Здається, що через мить його гарячі цілунки кинуться на розкішне крісло обшите смарагдовим оксамитом, а потім червоні язики лизнуть тканину розкішних портьєр. В покоях короля велике ложе, справді королівське, з тонкою різьбою по білому дереві в узголів’ях та вишивкою вздовж розкішного балдахіна. На цих пухових перинах Касс деколи відчуває себе самозванкою, тією дешевою лицедійкою в бродячому цирку. Їй душно й млосно. Тут пахне сотнею прянощів і пахощів з-за моря, але дужче всього винним чадом, що в’ється від високих стель до підлоги з великих базальтових плит.

Від цього у неї страшенно болить голова, ніби хтось невгамовно стукає зсередини черепа маленьким молоточком і ось-ось все ж проб’є в ньому дірку. Шовкові простирадла під нею слизькі та мокрі від поту, безсовісно йорзають вслід за тілом. Її губи скусані до живого, солонуватий присмак крові віддає металом на язиці. А Його величність тяжко дихає над нею і обличчя її обдає кислим запахом Виноградного Золотого. Рихле, бліде й розніжене тіло прямо перед її очима. Колюча борода лоскоче шкіру, коли липкі губи цілують її шию спускаючись до низу. Колись їй було від цього бридко. Потім звикла. Обов’язок фрейліни догоджати королеві, догоджати королю, виконувати забаганки принцеси. Кассандра виконує все це старанно. А у відповідь – лише косі погляди служниць і їх гидкий липкий осуд, що клеймом лягає на спину. У пекло це все. Вони замовкнуть усі і назавжди, коли вона – фрейліна принцеси, дочка лорда з прикордоння стане королевою Таррагону. Цього королівства зітканого з тонкої павутини, що рветься в тисячах місць. Цієї порохової бочки на верхівці якої сидить король Арнольд заливаючи вином свою горлянку і безпечно смалячи люльку. Його милість глухий до набату, який несуть гінці із заходу і півночі. Дурні вісті займають лише міністрів його величності і зовсім трохи лордів, чиї землі горять від бунтів.

А поки у Маренбурзі стоїть блаженна тиша – в світлих залах замку і проміжках галерей лунає лиш музика флейт та ніжна мелодія арфи, ллються сторічні вина із замкових підземель, бенкетують придворні лорди та леді. Це скоро закінчиться – відчувала Касс. Не сьогодні й не завтра, але раніше, ніж хотілося б їм усім. Трон Таррагону – високий, відлитий із бронзи та срібла, але вже двадцять літ хиткий, вразливий навіть до вітру. Престол не має спадкоємця, в замкових покоях росте лише кволе, хворобливе дівча. А король уже рівно п’ятнадцять років не входить в покої своєї королеви, але й не наважується відіслати її в монастир. Ганчірка. Слабодухий слимак. Деколи Касс хочеться ввігнати кинджал йому в горло. Зупиняє тільки думка про те, як підніметься її дім, коли вона подарує Його милості сина.

Він перекотився вбік. Незграбний, змарнілий і кремезний, мов сільський боров

- Ти світло очей моїх, Кассандро – бурмоче король провалюючись у хмільний сон. – Ти радість моїх важких днів.

Я – єдине на чому тримається порядок у твоєму замку, поки королівство клеять в єдине ціла череда радників і міністрів – знала Кассандра. Вона відчувала себе господинею серед цих високих залів із білого каменю і розкішних галерей. Без неї усе тут пішло б в занепад. Адже його королева – це німа тінь, витесана з мармуру постать, яка не виходить з своїх покоїв і страчує дні на нескінченні моління й пости. А юна принцеса. О боги, деколи Кассандра жаліла це наполовину божевільне дитя, а деколи бажала, щоб вона зникла з лиця землі й не заважала їй стелити дорогу.

- А королева Джоанна, мій король? Вона тішить ваше око? – Касс єхидно усміхається з під ледве прикритих повік.

- Моє серце, пожалій цю нещасну жінку.

Його масні губи знову стараються поцілувати її у скроню, але Касс хутко, ніби вивірка вивертається з його обіймів. Він достатньо п’яний, достатньо сонний, і достатньо торкався своїми липкими пальцями її тіла.

Полум’я в каміні нарешті стухло. Її пальці майже навпомацки шнурували високий корсаж біля величезного дзеркала за яким в довгий ряд стояли портрети Сейсолів ще з часів короля Родріка магоборця. Їх очі дивились на неї грізно, строго і з мовчазним докором, немов ніколи не гріли свого ложа з фрейлінами своєї королеви.

Вона вийшла з покоїв, коли тонкий серп місяця виплив на середину темного неба. Потім минула варту, що невідступно стояла біля дверей і ні один із них не насмілився глянути їй в очі. Їм здається, що життя її – це солодка патока й медовий нектар. «Жаліти мене треба, а не заздрити.» - Хотілось крикнути їм в обличчя освітлені лише скупим полум’ям факелів. З усіх, хто годується від щедрот короля, найважча доля чекає на його фавориток, тому що їм одним видно всю нікчемність Його милості. І нехай. Все відбувається саме так, як має статися. Хтось намагається зруйнувати лад, який встановлений тисячоліттями, хтось навпаки до жаху наполегливо старається його зберегти, а хтось старається не пристати до жодного берега та не потонути на глибині. І єдина мета його – виторгувати для себе у цього життя трохи удачі.

Усі коридори в цю пору були пустими. Тільки сторожа невідступно підпирала стіни, але вони лише німа варта, яка не задає зайвих питань та береже слова. Єдине, що порушувало повислу в повітрі тишу – її кроки та поділ сукні, що шурхотів в такт швидкій ході. Касс минула банкетний зал, де довгі столи стояли у три ряди перед королівським помостом, хутко пройшла палату лордів, яка була наскрізь заставлена штандартами лордів, що мали честь бути в закритій раді та мати голос у ній. Потім вона неохоче звернула направо в одній з галерей та тричі постукала у високі двері.

- Хто? – почулось з іншої сторони низьким басом.

- Леді Кассандра, сер.

Двері з темного дерева відчинились і перед Касс відкрився довгий коридор освітлений десятками факелів. Тут було світло і знову душно. А у неї досі жахливо боліла голова. Ціле праве крило перлинного замку було відмежоване цими дверима і замкнуте за надійним замком. Ця золота клітка, фортеця всередині фортеці навіювала на Кассандру нудьгу та втому, але де ж місце фрейліни принцеси, якщо не поряд із нею?

Служниці навколо снували туди-сюди десятком потревожених серед ночі курок. Людей біля королівської доньки завжди було купа. Шість особистих рицарів в повній броні, десятки власних слуг, гувернантка, що завжди спала у сусідніх кімнатах і Касс - її головна фрейліна, і... коханка її батечка.

- Як вона?

- Знову кричала уві сні. До неї вже покликали медикуса, той приніс настоянку лаванди та м’яти.

Касс тихо, немов миша, прошмигнула в інші напіввідкриті двері біля якої сторожа стояла одразу у два ряди.

- Дорогу. – тоном що не дозволяє заперечень промовила вона і весь цей курник розступився пропускаючи її далі.

Мадлен сиділа на підлозі. Маленька, худорлява і крихка, мов соломинка. Ось так і не скажеш, що їй минув п’ятнадцятий рік. Великі сині очі кольору волошки дивились на Кассандру з під пишних світлих вій і від погляду цього по хребту колючими голками проходився страх. Її крихкість здавалась навіть загрозливою, ніби кожен кут худого тіла – це її зброя. Але Касс любила її, справді любила, як молодшу сестру. Аби лише не ті кляті кошмари, які наздоганяють принцесу ночами і заганяють до крику, від якого прокидається праве крило замку короля.

- Ваша високосте, голубонько, випийте. – благав на колінах медикус у свої медові вуса простягаючи чашу з настоєм від якого дівча проспить до вечора і замість снів буде бачити лише в’язку темряву, густу, мов смола. - Ви досі не здорові.

- Полиште нас. – Кассандра не церемонячись відібрала срібний келих з пухких пальців. Але товстий чоловік зі скельцями на очах геть не пручався і мовчки відступив. Страшно. Усім їм було страшно накликати на себе гнів короля і упасти йому в немилість.

Коли двері за ними зачинились і в кімнаті залишись лише вона і дівча в білій нічній сорочці, Касс опустилась на підлогу біля неї і закрила обважнілі повіки.

- Хочеш я виллю це в вікно? На потіху вартовому, який цієї ночі пильнує башту.

- Питво жахливо пахне, бідолаха не відпере свій мундир. – Мадлен сильніше обхопила свої коліна руками. – Послухай, Касс, мені знову наснився сон. Такий страшний, що кров загусає у жилах!

- Якщо розказати комусь – сни перестають бути страшними.

Кассандра обережно обійняла її за виступаючі плечі, провела по чолі долонею, торкнулась рукою світлого волосся, що заплутаними вузликами спадало їй трохи нижче плечей. От і будуть мати клопоту служниці зранку.

- Я розкажу – згодилась вона притуляючись ближче до Касс. – Але не вір мені. Навіть медикус думає, що я божевільна. Мені снились корони, які приміряють пішаки. Ліс, дрімуча хаща і щось древнє, що прокинулось там. Я чула тупіт, тисяч коней, І тріск щитів і дзвін сталевих мечів. Сни мої сповнені крові, але не моєї. Кров завжди чужа. Три корони і три могили. Троє людей, що втрапили в тенета. Кому – трон, кому – труну, ми не знаємо. Знають лише справедливі боги... Я йшла по залу, а він був усіяний перлами. Такими, як на картинках у книжках, адже справжніх я ніколи не бачила. Вони просили відкрити ворота. Благали зламати замки. І я повернула ключ, хоча знала, що повертати його не можна. Крутнула рівно три рази. Піднялась буря і зал перед моїми очима зник, перетворився в попіл. Я бігла з усіх сил, але чудовисько знайшло мене, і сказало, що тепер моя черга його шукати.

Її блакитні очі блищали. Нехай. Є такі сльози, які треба виплакати обов'язково, у будь-який час дня та ночі, виплакати, щоби все всередині перегоріло.

- А що ж чекало мене, Мадлен?

- Ти танцювала, Касс, у чудесній сукні з блакитного атласу. Вітер пестив твої кучері, і корона блищала в волоссі. Був бенкет. Грала музика. Танцювали люди. Це був бал вішальників, а ти його королева.