Королівство туманів

Явище туману саме по собі не відоме науці та людині уже більше тисячі років. Сотні архівних записів є прямим свідченням того, що туман сам по собі є діянням магії та продуктом злодіяння чародіїв. І хоч ці кляті богохульники запевняли нас, що вони борються зі злом, що виходить із земних надр. Виявилось, що самі вони його й сотворили, лише для того, щоб потім назватись туманоборцями.

Мсьє Лавер. Трактат про злодіяння.

455 рік з часу спокути.

Коли вони переступили межу між розлогим ґрунтовим трактом і вузькою смужкою чагарнику, що відмежовувала ліс від дороги у ніздрі йому ударив запах дощу і нав'язливої гіркоти. Здавалося б не дивно. Осінь. Вона ось-ось вступить в свої законні права і вкутає все у жовтогарячий багрянець, а потім і зовсім роздягне догола. Майже як панна, що спочатку наблизить і з розваги кине пожертву милостивою рукою, а потім усе до крихточки відбере. Не любив він цю кляту, нещасливу пору. Лім казав йому, що, здається, саме осінню матінка і народила його на світ, може й життя його від цього було таким ж нещасливим.

Болото вогко хлюпало під ногами чіпляючись до підошви черевик. В повітрі щільно висіла мокрота й сирість, а тому Яссон обережно закутав лук із берези у полотнину. Ще не вистачало, щоб відсиріла тетива! Тоді Лім точно зпустить із нього шкуру. Брат йшов попереду. Не озирався і не збавляв кроку. Яссон знав, що Лім і так чує кожен його крок, тому що ходити тихо, мов кішка, він ще не навчився. Спочатку йшли стежкою, сухою і достатньо широкою, щоб ступати удвох, а отже – людською, потім Лім різко крутнув убік і через чверть години вони брели вузькою стрічечкою протоптаною далеко від місць, де ступала нога людини, але бувала нога браконьєра. Йшли на Північ. На деревах то тут, то там виднівся кошлатий мох десь бурий, як багнюка, а десь прекрасно зелений. І тільки, коли небо над ними стало сивим, наче метал, брат повів його за собою по одній зі звірячих стежок, яка то вилась заплутаною змією, то незвично прямо вела в гущавину. Вечоріло. І холод виповзав із землі, ніби вибираючись з-під коріння дубів і високих в’язів. Яссон вглядався в стовбур кожного з них чекаючи, що ось-ось холод покаже свої довгі кістляві лапи, а потім гучно хлюпнувся в чагарник зачепивши за корінь носком батькового черевика.

Лім тихо вилаявся витягуючи його за комір і приклав палець до рота, немов Яссон дурник і нічого не знав сам. А йому між тим аж дев’ять! І це аж другий раз, коли брат дозволив йому піти за собою. Він обтрусив сліди багнюки зі штанів, але лише розтер її по долонях. Це нічого, може, сьогодні їм пощастить і в братові тенета потрапить олень? Такий же здоровенний, як на гербі лорда Діртона. Ліс ж бо у лорда завжди був напханий дичиною, немов величезний міх, який старанно сторожили його лісники, гвардійці й ловчі. Тільки от тепер крім дичини він напханий ще й Круками. Говорили, мовляв, на схід від бору бачили бунтівників. Ті спалили кілька маєтків і повісили тамтешнього барона. Лім в той день сказав, що зграйка скажених собак розбурхала гніздо шершнів і в ліс тієї ночі вони не пішли. Та й на краще, Седрік ось пішов і йому відрубали праву руку.

Ніч між дерев спускалась занадто швидко, останній сонячний проблиск зник за єдину мить і йшли вони тепер у густих, як смола у бочці, сутінках. Яссон думав тільки про те, яку смачну юшку зварить їм з дичини бабця, як тільки вони повернуться під рідну стріху. Задні ноги оленя вони скоріш за все засолять на зиму, шкіру освіжують і зроблять підкладку йому на зимовий плащ, роги продадуть на ярмарку, а передню частину запечуть у печі або зроблять здоровенний м’ясний пиріг з грибами. Лишилось небагато – всього лиш дістати оленя. Слина тепер ледве трималась у нього в роті, в животі болісно закрутило, але усмішка вже розпливалась на обличчі і він підняв голову аби розказати Ліму, який же чудовий видасться той пиріг.

Тільки от, він його не побачив. Не побачив чіткого обрису, тільки розмитий силует попереду, що віддалявся у сивій димці. А ще тиша. Тиша навколо стояла така, що звук його власних кроків здавався йому боєм барабана. Зле це, коли ліс мовчить, коли навіть цвіркун не подає голосу. І ця імла, що підіймалась від землі і вже досягала його щиколоток, неначе зв’язувала йому ноги.

- Лім, може повернемо? – обережно запитав він стараючись, щоб голос не здавався дівчачим писком. Але вся його сміливість чомусь вивітрилась і серце забилось прямо у скронях.

Брат повернувся так різко, що Яссон ледве не врізався йому в груди.

- З глузду з’їхав? – прошипів той, але голос у нього теж здавався надтріснутим – Ще п’ять ярдів лишилось до тенет, а ти у штани напудив?

- Не напудив я! – майже скрикнув Яссон. – Але дурне щось коїться. Глянь на землю, це ж…

«Туман» - хотів виплюнути брату в лице хлопчак це страшне, болюче на смак слово, але не наважувався. Адже туман не приходив вже добру тисячу років, його не пам’ятала навіть бабця, а вона вже геть сива і майже зовсім немає зубів. Це страшилка, лячна казка, щоб змусити малих сопляків не виходити поночі з дому. А він ж уже не малий. Наступної осені йому зрівняється десять і він сам навчиться ходити тихо, як Лім не видаючи жодного шороху та плутати тенета поміж гущавини.

Хоча страх все одно підступав до горла. Яссон би виплюнув його прямо у молочний дим під ногами, але він і дихати спокійно не міг.

«Коли приходить туман – змовкає все» - шепотіла йому бабця перед полум’ям у печі і її зморщене маленьке обличчя ловило на себе відблиски полум’я –« І звір у гущавині, і птиця в гнізді. Туман все бере не стидаючись. Він ненаситний і впивається кров’ю. В’язка пошесть затягує небо і землю так, що не бачать з високої світлиці боги. І губить. Губить. Губить.» - а потім люто додавала: «Туман тебе візьме, кляте ти хлопча, якщо ще хоч раз втечеш з дому по ночі. А як не візьме, то батьковим ременем тебе зсічу.»

- Мряка це, дурню. – кинув з-за спини Лім – Усе від сирості та від дощу.

Яссон хотів би вірити, але імла підіймалась все вище і вище, тепер він ніби плив у ній вгрузнувши по пояс.

Їх місце стояло пустим і таким ж тихим. Минулого разу це була маленька галявинка серед гущавини, затишна й спокійна, переповнена запахом хвої і переплетена сіткою із тенет, немов павучою павутиною. Сьогодні ж вона куталась у цій лихій дощовій мряці і він майже її не впізнав. Лім залишив його стояти на варті, хоча місяць на небі плив десь настільки високо за хмарами, що темрява в лісі була, як чорнила писця.

«Все буде добре» - повторяв він, поки братові руки вправно порались із сіткою та ладнали механізм. Його ж власні долоні потіли та намертво вчепились у корпус захованого в полотнину лука.

Сива димка досягла грудей, коли Лім повільно піднявся тримаючи у руках здобич. Він не посміхався, навпаки, на лиці його застиг якийсь настільки дурнуватий вираз, що Яссона пробило на сміх. Так смішно було дивитись на нього, білого, ніби молоком вимитого, але туман за його спиною чомусь густів. Був значно вище, ніж тут, біля Яссона.

- Тікай – вирвалось із нього без слів, Яссон прочитав по губах і думав не більше як хвилину.

Ноги самі несли його в молочному диму, тільки от, він більше не знав куди бігти. Хтось неначе спутав його, як коня на паші. Він не біг, він плив не знаючи куди, здавався сам собі мухою у патоці. Спочатку йому ще чулось, що Лім біжить слідом, не відстає і ось-ось його нажене. Треба було б на нього зачекати, але він вже не знав, як зупинитись, але знав, що не зрушить з місця, якщо збавить крок. Батькові кляті черевики не по розміру його сильно підводили. Лівий розшнурувався і загубився десь позаду, правий здавався на нозі тягарем. Він якраз спинився на мить, щоб і його розшнурувати. І наче із дна колодязя почувся болючий крик. Лім кричав. Недовго. Мабуть, десь мить, не більше. Але Яссон застиг. Закам’янів. Від чого він тікає? Від ловчих? Від гвардійців? Від круків? Туман густів. Страх кусав за п’яти.

- Покрий омофором Покровитель, Збережи Берегиня, Захисти Захиснику – бурмотів він, задихаючись від холодного повітря забиваючого легені. – Сьогодні, завтра і до закінчення віків.

«Туман все бере не стидаючись. В’язка пошесть затягує небо і землю так, що не бачать з високої світлиці боги.» - голос бабці затягував усю його свідомість.

Боги не бачили, але він молився. Молився так щиро, як умів і біг. Наосліп, не вибираючи дороги. Якесь дурне передчуття вертілось аж в животі. На мить йому навіть здалося, що туман навколо став рідше.

А потім молочна пелена повалила його на землю і впилась в тіло гострими іклами.