Королівство туманів

Рендал боявся. Відчував на шиї щільно зімкнуті, липкі пальці жаху, що підходили до горла. Тільки от усе це бурлило під шкірою, не проступало ні в очах, ні на лиці. Обличчя кожного з них – холодна, безвиразна маска. Цього їх навчили на рівні з верховою їздою і вмінням стріляти в сідлі.

Коли його вивели з батьківського дому, ще не як злочинця й відступника, але вже й як не рівного собі, Круки погнали своїх жеребців в галоп по дорозі. Він би хотів озирнутись хоч раз, але знав, що за ним слідкує не один погляд.

Рука боліла, краї рани запеклись і лише деколи сльозились сукровицею. Раніше йому здавалось, що ця кров плавить людям жили, зводить з розуму, перетворює на потвор. Але ось він, живий та здається при здоровому глузді. І ніколи б в житті не подумав, що може бути одним із них. «Чародієм» - було злочином говорити це навіть подумки. Ще більшим злочином було ховати це. Варто просто підняти угору руки і закотити рукав дублета. Вони все зрозуміють самі та вчинять так, як робили із багатьма йому подібними. Він ж присягав. Припадав на коліно перед трьома богами. Але перед очима стояла тоненька постать Мелісси. Її не пожаліють, бо не жаліють навіть старців. Рід, де подібне проявляє себе хоч в одній дитині – знищують під корінь. Стирають з обличчя землі.

Мовчати.

Він буде мовчати й погоджуватись геть з усім.

Його можуть стратити до заходу сонця за невиконане завдання, за даремно втрачених бійців. Але все це почалось і завершиться тільки на ньому. Якщо його чітко відміряній порції брехні повірять.

Коли їх коні минули ворота високої фортеці увінчаної вінцем десятка башт Рендал згадав усе. Отут він дивився батькові вслід, як щеня вигнане з дому. Он там його вперше висікли лозами за непослух. Ось великий зал, де він відрікався від всього і присягав обіцяючи вірність. Якщо проминути критий павільйон встелений темними гранітними плитами, звернути вліво біля кузні і зброярні та перейти критим мостом, що з’єднує вежу бібліотеки з сторожовою, то можна почути їх ще раніше, ніж побачити. Хлопчаки вишикувані в пари і всі, як один вдягнені в чорне, чим ж не воронята з очима старців на молодих лицях. Коли мечі зустрічаються один з одним – залізо стогне, скрегоче, як млинові жорна. Колись він прокидався під нього й засинав із ним в голові. Їв з ним, читав з ним, жив із цим приглушеним стінами відголосом, що скріб з внутрішньої частини черепа. В їх перший рік Гаррод гонив їх по двору з дерев’яними палками у долонях, на наступний ці палки змінила затуплена сталь, ще через два їх клинки були гострі, мов бритви. Та й різати ними вони вже уміли, як м’ясники.

Він вперше виїхав на тракт, коли йому було вісімнадцять. В дев’ятнадцять вперше очолив загін. Десяток успішних рейдів, розбиті загони повстанців. Небачений успіх. Незнана удача. Йому двадцять і він командир. Рендал бачив у їх очах заздрість, бачив, як усмішки сповзають з облич за спиною. Мовляв, як це син того обіднілого дворянчика хапає зорі з неба, за що його так щедро благословили боги. Багато чекали, що він оступиться. І ось, тепер ноги його підвели.

Рендалу двадцять і він ступає по місцю, що стало йому домом, немов кожна з великих плит, якими вимощено двір може прямо під ним піти під землю. Йому не було б страшно, якби він не знав, що коїться в глибоких підземеллях, якби не бачив, що чекає на тих, хто потрапив туди. Високі вежі підпирали білі, мов білки очей небо. Рендал розправив плечі, але не зміг скинути з себе страх, той клято вчепився в плащ і комір дублета.

- Хлопці, гляньте, він мов з петлі знятий.

- хто? - перепитував інший голос.

- Командир двадцятки, що не повернулась з-під Хепчутта.

- Хай його туман візьме! Ціла двадцятка?

- Хіба не чув? Усіх їх намертво серед тракту поклали. На світанку знайшли тіла. Такі скалічені, що важко й впізнати.

- Наставник не помилує.

- Авжеж, та й заслужено, його вина, а йому хоч би що! Ось, що буває, коли командиром беруть зеленого хлопчака, що мало крові понюхав.

Лють і безпомічність - страшні речі, вони зводять з розуму, підривають дух, і ось його права рука вже прямо на чужому горлі. Гнів заливав очі, брав гору над мисленням. Так, він винен, винен, винен. А ще той, хто вказав їм місце і час, коли загін заколотників виїде на тракт серед ночі в глухому лісі. Той, хто вказав їм все, але пропустив жінку з чорним, мов земля волоссям за якою тягнувся шлейф з смертей.

- Досить! Рендал, Досить! - кричав хтось із тих, хто добре його знав. - Облиш його!

Голова не слухалась, пекла й страшенно боліла, як і рука з маленьким туго перев'язаним порізом. Але сенс залишався тим же - вони загинули. Вчора він віддавав їм накази, а сьогодні вони мерці в холодній землі.

Потім його схопили. Здається, троє, відтягнули вбік, розчепили пальці на чужому горлі. Поріз на зап'ясті у Рендала занив, став гарячим, як і вся рука захована під чорним дублетом, немов там копирсалась ціле гніздо змій по черзі впиваючись зубами в шкіру.

- Ти думаєш таке сталось лише з тобою, хлопче? Ти думаєш ти перший з тих, чий загін розпорошили в рейді? - рука Гаррода - їх вчителя з бою на мечах лягла Рендалу на плече твердо, наче була вона не з плоті, а з каменю - Хочеш винити когось - вини тих клятих заколотників і себе. Ти був необачним.

- Я мав дати наказ відступити, як тільки побачив ту кляту відьму! - У Рендала пекли очі, їх немов роз'їдало зсередини.

- Ми не відступаємо. Це закон. Повстанці розбиті і це єдине, що має значення. Ти був самовпевненим, хлопче, думав, що таке ніколи не торкнеться тебе, таке буває, кляті юні ідеалісти. Дякуй богам, що зміг вижити. А зараз йди, Наставник чекає тебе.

- Наставник підписав наказ про страту?

- Не знаю. – У Гаррода в очах не можна було прочитати нічого. Ще б пак, він же один із них. Крук і скроні його вже сиві.

І Рендал пішов. Повільно і хитко, наче п'яний. За ним тихо, мов тіні ступала двійка конвоїрів. Якщо до заходу сонця він все ще буде живим – вивезе хоча б сестру якомога далі звідси. Кудись за море, може навіть в Сільвестрію чи ще далі на протилежний бік кришталевих гір.

Перед кімнатами Наставника - стоїть озброєна до зубів сторожа. Щоб потрапити за міцні дубові двері вони оглядають відвідувача рівно п'ять раз. Меч, кинджали, стилет, стилус - все знімають з пояса і в якусь мить Рендалу здається, що без зброї він зовсім голий і зовсім пустий. Пустий настільки, що аж луна гуде зсередини.

- Проходь - скупо кидає один із сторожів з-під щільної темної маски, а другий відкриває оковані залізом двері, наче ворота у безодню.

В кімнаті світло, аж занадто, крізь ряд високих вікон ллється стільки сонця, що спочатку навіть ріже у очах. Потім звикаєш і серед світла цього бачиш одягнутий у чорне силует з золотим орденом на грудях. Наставник худий, блідий і схожий на старого, обізнаного в житті ворона, має такі ж чутливі очі-намистинки і так само схиляє голову набік, коли готовий вислухати. Пальці рук у нього, мов кігті, довгі, тонкі. Тому й перстень-печатка з тисненням крил висить у нього на шиї сяє й переливається на довгому ланцюжку.

Рендал припадає на коліно, поки не подають знак, тоді підіймається і кладе на стіл власний перстень командира. Темна бронза з обвідком рун тьмяна і стара, як світ, самотньо лежить на столі із темного дерева. Якщо сьогодні він покине цю кімнату без неї – ніякий він уже не командир.

- Рендал де Фонт, - протягує солодкий голос, в якому за милю відчувається гостре жало – Ви могли б носити титул барона, саме ж ним, якщо не підводить пам’ять є ваш батечко. Яку ж честь він виявив нам віддавши на службу для блага корони власного сина. І ось ви, спочатку боєць підрозділу під командуванням Алістера де Ройса, а потім і сам командир двадцятки, що була відправлена на тракт між столицею та невеличким містечком Хепчуттом, який лежить на Захід. Говорять, ви виконали поставлене завдання, як ж там ваша двадцятка, командире?

Він знає - зрозумів Рендал, цей старий знає усе, а може навіть більше ніж він сам. Слова злипаються і залишаються в горлі твердою збитою грудкою. Але роками відточена звичка, що вже майже інстинкт змушує випрямитись і стати струнко.

- Я, Рендал де Фонт з третього полку королівської інквізиції доповідаю, що бунтівники знищені. Вирізані. Ціною втрати двадцятьох бійців. З повстанцями була відьма, вона також мертва.

Старий, але ще міцний в свої шістдесят чоловік невдоволено поцокав язиком та відкинувся в м’якому кріслі потираючи пальцями скроні.

- Ех, втрати... втрати... вони є провиною командира, хоча бувають завжди, скільки втрат зазнав наш орден заради королівського спокою цього й не злічити, а скільки втрат попереду, хто ж зна. Як же ви втратили стільки душ? - хитра усмішка завмерла на сухих, мов пергамент губах.

- Ми не були попереджені, що серед них відьма.

- Відьма? Відьма це невігластво, запам'ятайте врешті-решт. Хоча наша історія давно перестала називати таких, як вони своїми іменами. Це маги. І сила їх раніше ділилася на чотири аспекти: Практики, Ламаючі волю, Оракули та Туманоборці. Вони черпали свої вміння із всього, де можна було віднайти річище сили. І носили при собі перли. Хтось стверджує, що це були лиш цяцьки, інші кажуть, що перлини відкривали портали. Отже, практики могли сліпити світлом, палити вогнем, заливати водою чи бити блискавицями, були й інші. - Наставник вказав скоцюрбленим пальцем на м'яке крісло, що стояло навпроти нього, і Рендал мовчки сів, відчуваючи, як гудуть і всі синці на тілі - Ламачі, які навіювали і підкоряли людську волю, і ті, які мали здатність бачити минуле й заглядати в далеке майбутнє - майже божевільні, але колишні благородні пани часто тримали таких при собі, як домашніх звіряток. Але найнебезпечнішими з них були ті, що могли підкорити волю туману, коли той сходив з гір, якщо він справді хоч колись сходив на землі Таррагону. Минула тисяча літ і навіть ми, вже не можемо стверджувати щось достеменно. Їх архіви спалили, фоліанти знищили, а багато псевдо знавців написала тисячу казок, які не мають жодного стосунку до правди. Ми гадали, що викорінили магію, знищили їх усіх, але вони так клято й цупко пов'язані з людьми, що ось вже тисячу літ проростають в різних куточках королівства та й далі по континенту. - усе в його тоні, голосі, жестах видавало блаженний спокій, поки в хлопця крижаний холод підіймався по хребту й спині. - А тепер ви.

Рендал прокашлявся. Йому пересохло в горлі. Сонце палило в очі крізь високі вікна, а на обличчі Наставника залягла тінь нетерпіння.

- Все йшло по плану. Близько до півночі вони виїхали на тракт і зовсім не ховались, - Чорний ліс перед очима, високі трави під ногами, його двадцятка ще поруч. Сигналом став крик пугача, як завжди. - Стрій йшов колоною по одному, а отже вони не чекали засідки, але перед ними була жінка. - Чорне волосся, заховане під плащ обличчя, її бойовий жеребець, який насторожив його одразу, але недостатньо. – Ми били їх і мали перевагу. Поки вона не вступила в бій. Повітря навколо неї почало вібрувати. Палила світлом. Потім використала щось з замовлянь...

- І повітря навколо завібрувало ще сильніше - доповнив Наставник, ніби сам був поруч з ними в цю ніч. - Люди почали падати, а тиск навколо підвищувався. Частина з них померла від розриву судин, іншим довелось ще гірше. Найпоширеніша з їх підлих витівок. І як же ви впорались з нею, командире?

- Монограма. Я вирізав її стилусом прямо посеред тракту, шістнадцять рун по чотири на кожному кінці, а потім один із уривків Останнього трактату. Коли все скінчилось срібний кинджал увігнав прямо у серце. Навіть якби не втрапив її не врятували б. Тіло зараз у інквізиції Хепчутта.

Він ступав по тонкому льоду. Лід хрусне - і він пропав. Коли Наставник віддасть знак двом крукам за дверима Рендала витягнуть звідси і потягнуть прямо на плаху. Тяжко буде долати знову всі чотириста тридцять три сходини униз.

Але чоловік, що сидів навпроти нього лише тихо лукаво посміхався та похитував головою, ще більше схожий на старого сивого ворона.

- Вони були не праві. А я правий. - нарешті промовив м'яко розтягуючи кожне слово. - Ви здивовані, але я вам скажу, що магістри, які оточують мене старі, озлобленні і дуже пильні. Цей хлопчисько досяг у свої неповні двадцять того, чого інші досягають роками - казали вони мені. В цього хлопчака немає і краплі тих знань, що необхідні для командира - вливали вони мені у вуха. Всі його підвищення нерозсудливість - повторяли невтомно ледве не на кожному засіданні. Але головним аргументом старих і мудрих дідів було - в його жилах кров ббатька, який так низько впав після злету. В вас могло бути прекрасне майбутнє рицаря, якби не те горе, що спіткало вашу сім'ю. Рейвеннест став єдиним можливим виходом для вашого батечка, хоча навіть тут він кидає на вас свою тінь. Коли підозри навколо вас почали згущатись, коли двадцятка, що увійшла під ваше командування почала непокоїти старійшин, коли сам магістр Торос запідозрив вас у зв'язках з повстанцями. Я побився об заклад. Ризик великий, але й ставки були хороші. Засідка серед ночі, посеред тракту, з купкою бандюків і сильною чародійкою – чим ж не шанс для вас попередити їх, а ще краще уникнути бою? Якби ви були зрадником, то навряд чи сюди повернулися б, не стали б вбивати своїх поплічників, а мовчки дременули б в ліс. Був ще варіант, що ви б стали одним із мерців серед тракту, але й тоді зрадником ви навряд чи вийшли б. Ваша вірність безсумнівна.

Рендал дивився перед собою й не бачив нічого. Лише суху постать за дубовим столом, яку можна задушити в цю ж мить. За Гарета, Орсо, Ріана, який лежав посеред тракту в калюжі своєї крові сверлячи скляними очима небо. Всі їх смерті були даремні, комусь на спір. В покоях наставника пахло гнилью і кров’ю, може навіть від самого Рендала. Він мовчки піднявся з м'якого крісла, ніби те всипане битим склом, низько поклонився припадаючи на праве коліно. Голова не боліла, в ній тепер просто пульсував дикий жах. Ті, кому він безсумнівно вірив розкинули партію на його життя. І відіслали в навмисно розставлену пастку.

- Ваша вірність безсумнівна, а от вірність вашої сім’ї...

Байдужа маска миттєво дала тріщину. І Наставник відчув, він був навчений цього, як гончий пес.