Королівство туманів

Десяток людей загортались в плащі, що більше нагадували лахміття.

Тиснулись один до одного в холодній осінній порі, немов курчатка в пошуках квочки. Квочки не було. Не було людини, яка зуміла б зчепити такий різний і несумісний люд в єдине ціле. Круки вчинили мудро. Спочатку прибрали їх лідерів, потім взялись за зв’язкових. Тепер Раф відчув, пахло це діло пропаще. А бути на стороні завчасно програшній йому не хотілось.

Їх вогнище в дрімучій загаті з лісу горіло скупо і жадібно являло світу свої яскраво-червоні язики. Холод тягнувся з гущавини і цупкими пазурами налягав з-за спини все ближче й ближче підсуваючи до потріскуючого в полум’ї жару. Двоє відбились від гурту, сіли осторонь, як дві тіні серед густої ледве підсвіченої темряви. Одна тінь обійняла іншу, маленьку, худеньку, з цілим вихором дрібненьких рудих кучериків, що спадали їй на плечі, неначе вогняний водоспад.

- Хай його туман візьме! – Раф скулився від болю оберігаючи праву скалічену руку. - Це в останнє, Мег. Все діло ваше пропаще. Не вплутаюсь більше в оце.

Блакитні очі навпроти дивляться з жалем та теплотою, яка плавить переламані ребра. Якби не її проклята впертість він би був звідси за тисячі миль.

- Не згадуй туману, лихо накличеш! – сварить його пильно, немов мати, якої у нього ніколи не було. - Ти просто був необережним. Але все ж скінчилось добре, бо нас у двоє більше, ніж їх. І діло наше правдиве.

Раф видихає в холодне повітря клуб сизого пару. Дурненька, вона ніколи не жила на вулицях Клубища й зовсім не знає тамтешніх людей. Так свято вірить в його благородство, немов він дворянчик в третьому поколінні.

Мег вткнулась носом в його шию і обпекла гарячим диханням. Вздовж спини пробігла зграя шалених мурашок. За такі миті він міг віддати багато, хоча що тепер у нього було? Сам він ледве виніс з міста власну шкіру через Південні ворота столиці, де варта завжди п’яна, а вогні горять слабко. Десь там в кладці одного з борделів Клубища залишився його набитий десятком золотих гаманець, а закопана в іншому кварталі Марренбурга скринька з сріблом так і залишиться під коренем липи.

- Думаєте усіх вас зроблять королями? – зло кидає скидаючи тонку руку, що опиняється на плечі - Та ні ж, трон один, не всядуться на нього стільки. Що зміниться? Хіба зад на високому троні, а порядки залишаться тими ж. Нащо добувати собі достаток вогнем і кров’ю, якщо можна прийти і взяти свою частку просто за так.

- Ти ж сам хотів покінчити із цим, Раф. Хотів почати все знову і по чесному.

Чи казав він таке? Напевно. В ті хвилини, коли бувало хапав у себе залишки диму і відчайдушності від їх багаття. Щоб покинути те, що він умів робити найкраще йому треба було б вирізати величезну частку себе. І знову повернутись в страшний початок. Холод. Голод. Власна безпомічність.

- Я хотів покінчити із Гретель, а з ремеслом… Подивись на мене, хіба я згоджусь, щоб сіяти ріпу? Треба переходити на власні хліби. Десь на Півночі. Там море і порти, а в портових містах завжди є чим поживитись, треба мати лише легку руку.

Вона мовчить. Свердлить його злим поглядом. Він міг би розбити всі її надії в одну мить. Розказати, як їх скоро заженуть, як скажених псів і неодмінно переловлять. А він страх як не хоче побачити її в довгій череді вишикуваних до страти на одній із площі міст.

- На іменини принцеси у замку буде турнір. Здоровенний такий. Якби ти тільки знав, як я хочу… - і яка з неї тут розбійниця? Вона любить сонячний день і спілі рум’яні груші. Гарно співає, а ще уміє грати на старезній лютні. Коли Круки закують її у підвали вона їм заспіває? Чи зіграє пісню про весняну траву?

- Не канюч, дівко. – здоровенний син мельника являється з хащі за спиною, немов величезний бурий ведмідь з бородою і пишними вусами. - Прикрасимо дворянчикам свято. Одійдемо на хвилю, Раффорд? Солар переговорити хоче.

І Раф іде. Хоча від власного повного імені всі нутрощі зв’язують в вузол.

- Броут, я тільки витягнув шию із петлі, а голову з клятих підвалів. І палити маєтки із вами наміру не маю. – власний голос здається завмершим посеред горла скрипінням.

Мельниченко тільки знизує здоровенними плечима. Мовляв, наміри твої мені як вітер в спину і човгає скрізь зарощі кущів. Півдороги мовчать. Їм нема про що говорити. Раф не знає, як змолоти борошна, Броут поняття не має як відкривати замок на дубовій скрині. Всі вони такі, різні як земля і небо, сонце та місяць. Одні свято вірять в мету перед собою. Інші – повторюють долю батьків і вже не уявляють життя без хащі. Такий, як Раф тут, здається, один. І всі вони його стороняться, оминають. Заслужено. Напевно нутром відчувають, що він, як ніхто тут здатен продати всіх, лишитись вірним собі. Це єдиний закон прийнятний на вулицях клубища.

Йти навпомацки серед густющого чагарнику без факела і свічі, коли єдиний ліхтар – скупий місяць на високому небі, майже прокляття. Раф і кляне всіх і вся, коли гілки чіпляються в плащ, каптан, шкіру. Під ногами трава майже по щиколотки. Стежина – така заросла, ніби там раз у століття ступає людська нога.

- Хай йому! – він ледве стримує крик, коли нога натикається на щось підозріло м’яке. Спиняється, щоб відкинути прокляту перепону з дороги. Щось до чортів велике. Людська ступня? А чи людська вона? Більше походить на місиво. Так скалічити може хіба звірина, і то напевно не кожна. Під місячним світлом усе це виглядало як робота дикого кабана або скаженого вовка.

- Ова! – Броут і собі нахиляється дістаючи з кишені кресало. Скупі вогники ледве жевріють, але більшого і не треба. Вистачало, щоб роздивитись, що в хлопчака боса ступня, а інша, мов до землі приліплена величезним черевиком. Бідняцька сорочина, короткі штанці, полотнина з загорнутим в неї луком. Йому не більше десяти. Мерців Раф стрічав не мало. Та ні в одного із них не було молочно білих очиць, а волосся не сивіло, ніби покрите попелом.

- Що це у в біса таке?

- Я… - Мельник мичить, як корова в стійлі. А коли чоловікові семи футів росту відбирає мову, то й власне горло здається смертельно пустим. – Треба було б віднести Солару. Там магічка при ньому. Та й може…

- Ще мерців я через хащу не носив, як так кортить хай сама прийде й гляне!

– Раф зривається з місця і йде вперед, Броут ще мить стоїть над розпластаним тілом. Потім спішить слідом.

У них на двох – одне відчуття, що молочні білки очей свердлять їм спину пустим поглядом зіниць. А в повітрі навколо все змішується з дивним запахом дощу і вогкою сирістю.

За чверть милі мельник звернув на Захід, а Раф за ним. Не збавляючи кроку. Серце шаленно билось, а перед очима стояв вічно п’яний писар матінки Гретель і всі його кляті казки, які змішувались з пустими очима хлопчати і дивною сивиною в його голові.

У криївці Солара – майже норі вкопаній під землю сухо і тепло. Тут за круглим вкопаним посеред тісної кімнатки столом вирує ілюзія чітко записаного плану. Довкола купа книг, фоліантів, книжок. І все одно на те, що половина з його людей зовсім не вміла читати. Плітки казали, що сам Солар колишній вояка із благородних, мовляв, колись його сам король, як пса із рук годував, а потім як пса і з замку вигнав, бо дошкулив йому страшно чогось. Мабуть, єдине, що лишилось з тої пори цьому вояці - любов до воєнної виправки і чітка спланованість дій. Навіть якщо все це все одно призведе до провалу.

- Броут, то оце він? – Солар ніколи не усміхається, тільки крутить на палець кавалерійські вуса – Оттой самий, який весь Маренбург як п’ять пальців знає?

Раф вступив б із ним в спір. На п’ять пальців треба знати лише розташування вулиць, вуличок і провулків. Йому ж відомий кожен закуток. Він виріс там і з малку товк ногами бруківку кварталів від Південних до північних воріт, а потім і від Східних до Західних. Знав всі ходи і лази, а в додачу сплетіння каналізаційних ям.

- Ручаюсь, він і є.

Солар кинув очима на лаву справа від себе. Не відповісти на таке запрошення - він не міг. Та й навколо все здавалось тривожним, мов до скрипу натягнута тетива лука. Довелось сісти.

- А що скажеш на те, хлопче, щоб оттака маленька компанія, - Рука кремезна і мозолиста обводить весь вкопаний під землю підвал. - На людей скажімо сорок з залізом, відвідала королівну в честь її іменин і привітала від імені чесного люду? А ти б провернув це так, щоб вони не заблудили серед тих клятих вулиць.

Раф мовчить. Йому тільки що не пощастило упасти в глибочезну помийну яму.

- Я можу відмовитись від такої честі? – спитав просто так, хоча по очах старого Солара давно прочитав відповідь.

«Не може».