Королівство туманів

***

Ніч була темною. Блідий місяць на небі сяяв, немов кришталь. Красива липнева ніч, такі ночі немов створенні для великих діянь, що карбуються в історії вогняними рунами, відзначаються багрянцем.

Замок спав. Спала вкутана в солодку мару столиця, дрімали вартові на сторожових вежах, а за високими мурами ген аж на тисячі миль тягнувся Таррагон - королівство гіркого полину й солоного вітріу, з півночі омите суворими хвилями Сірого моря, з півдня вкрите пустими ланами, які аж за небокрай рясніють сивим, мов туман, полином та цвітом дурману. З сходу, неначе густа завіса, стоять соснові лісі, хвойні зарощі з дикими хащами. Тим часом з заходу землі заступлені гострими шпилями гір, вони як велети підпирають всіяне зорями небо. Здається, гори ці стояли тут ще з початку часів, бачили, як перші королі зійшли на вкритий сірою галькою берег, чули пісні сирен.

Ці гори знали і берегли в споминах те, що давно забули і стерли з пам'яті смертні люди. Вони ж то точно бачили, як з півдня приходив Туман, як сива безодня забирала в свої обійми міста і села. Все пам'ятали високі кам'яні вали, все вбирало в себе каміння. І мовчало. Навіть коли біля їх підніжжя інквізиція запрягала магів в сталеві шори, неначе скажених псів, як зачиняла їх в темних, холодних печерах храмів відбираючи чари, ламаючи волю.

З цього часу минула майже тисяча літ. Перекроївся світ, народжувались і помирали люди, крок за кроком підходив до бездонної прірви Таррагон. Підходив, та все ж стояв непокірною брилою під ненависними хвилями моря.

Ніч була темною. Замок спав. Спала столиця, дрімали вартові на сторожових вежах. Не спали троє: старець, юнак та молоде дівча. А між високих замкових шпилів маревом кружляла зрада.

***

Чинець був старим, зморщеним, сухим, неначе в'ялена тріска. Обличчя його - довге, здавна облюбоване морським вітром і списане рядками глибоких зморшок від скронь аж до дряблої шкіри на тонкій шиї. Вони, як глибокі рови, тягнулись по лиці, яке тепер перетворилось на примару колишнього. Так і сиділа серед келії зтестана роками і часом, бліда, страшенно втомлена тінь, що так давно не бачила світла дня та вже й забула, що таке сонце й блакить неба. Світ для нього останніх чотири тягучих роки - завмер, застигнув серед древніх книг і листів, що вкрились пилом й заростями павутиння. Серед високих, заповнених фоліантами, стелажів світило лиш декілька жевріючих вогників: свіча та змучені старцеві очі.

В келії пахло в'язким чорнилом та землею, і ніхто не знав, від кого тягнеться цей солодковато-холодний аромат - від стін келії? Чи може від згорбленого чоловіка в просторій рясі? Вибрита налисо голова низько схилилась над тонкими, густо списаними листками. Вражені подагрою пальці старанно виводили літери в товстій, заточеній в шкіряну палітурку книзі. І з кожним розчерком пера історія в'ється, продовжується не знаючи спину. А в тмьяному світлі і сірих стінах цієї добровільної тюрми, сірий чоловік творить на пожовтілих від часу аркушах долі. Вони сплітаються, а потім розчиняються серед виведених тремтячою рукою рядків.

Чинець не знав, скільки таких, як він виводили рядки, карбували чорнилом руни, але сторінки, які він так бережно, з старечою, безмежною любов'ю перегортає занімілими від втоми пальцями означають життя і смерть, занепад та небувалий розквіт. Це залежить від віхи історії, яку має честь писати. Не йому вирішувати як - він лиш служник, який дав обітницю богам, ледве йому минуло тринадцять. Тому що батька його - благородного дворянина з чистотою крові - закатували за помисл зради, а матір, його добра і лагідна матір не витримала горя, повісилась. Перекреслила йому цілий світ. З тих пір він - монах, безмовне тіло, яке молиться на колінах, за королівство, за люд, за військо... за смерть короля. Нового, молодого короля, який нікого не катував, просто... просто був сином свого батька, внуком свого діда, був Сейсолом...

Свіча тліла, віск повільно стікав застигаючи на бронзовому підсвічнику в недолугі фігури. З стіни, майже під самою стелею байдуже споглядали лики трьох богів висічених прямо там, у холодній скелі.

"Рік дев'ятсот вісімдесят п'ятий правління Сейсолів" - писав старий, час від часу піднімаючи погляд до богів, немов бажав їхнього мовчазного благословіння на справу, яку він затіяв. Йому за це, може, горіти у пеклі, а може сидіти в садах із Покровителем, Берегинею і Захисником.

Скрипнули двері. В келію разом із тінью ввійшов чоловік.

***

Поки Рукстед йшов - в його голові ще роїлись, мов непокірні бджоли, колючі сумніви. Вони збирались в цілі рої і безпощадно жалили в скроні. Зрада. Він пішов на зраду. Він поставив під удар усе: честь, гідність, родовий маєток, заради чого? Він не знав. Просто бачив, що усе котиться у безвість.

Королівство тоне у багнюці, бідності, гнилі, поки в стінах Королівського замку грають арфи та ріками лється вино. Це було бридко, неправильно, підступно. А Рукстед - Рукстед був лицарем, людиною слова та свято вірив в справедливість. Знаєте, буває так, коли в дитинстві занадто сильно віриш в казки, а потім стараєшся знайти хоч краплю цієї казки серед геть неказкового світу, де молодий король впивається своєю величчю десь на високому троні, поки трон цей тримається на страху та Круках, які тушать вогнища гніву своїми чорними крилами. А потім на темних, зотлілих до балок попелищах - видніється порох від згорілої непокори. Вона зникає, розвівається по вітру, тоне на дні. І потім неодмінно з'являється знову, коли страх забувається, коли забуваються чорні плащі серед темної ночі.

Якби Рукстед не мав батька, що гинув за грою в карти, якби Рукстед не мав маєток, що закладений одному лихварю. Якби він не мав дружини й маленької дочки. О праведні боги, тоді б він ніколи не зважився на таке. Не взяв б мішечок туго набитий грошима, не впутався б в цю паскудну змову. Тоді б все було інакше. Він був - людиною честі. Колись, раніше, до цього дня.

Жовч підступала до горла, крижаними тисками стискав тіло страх. Пальці намертво счепились на руків'ї меча, хоча в цю кляту ніч сталь не повинна вийти з ножен ні на хвилину, якщо це станеться - Рукстедові приготована смерть. В цю ніч він коїть найбільше зло у своєму житті, і якщо зробить один невірний крок - закінчить на вісилиці, залишить Агнетту вдовою, а батька з матір'ю зганьбленими власним сином.

А що, якщо вийде, що станеться тоді? Він не знав, чи можна змінити світ за одну літню ніч, але твердо знав, що забере все, що діялось цієї ночі з собою в могилу і ніхто, ніколи не дізнається, як барон Рукстед де Фонт порушив присягу за дрібку золотих.

З беззвучним шурхотом від мармурової колони відділилась бліда маленька постать, з великими й рішучими очима.

***

Ізольді ледве минуло п'ятнадцять. Мала світле волосся кольору льону, блакитні волошкові очі на півобличчя, а ще дзвінкий голосок. Виглядала на десять, хоча в очах читалось усі двадцять п'ять. Служила при замковій кухні лиш тиждень, мила посуд, охайно палила піч - викликала довіру кожним словом, кожним порухом в якому таїлась така чиста й дитяча наївність, що бувало захоплювало дух. А ще Ізольда добре вправлялась з ножем, вправно спускала шкурки з кроликів, зі знанням перерубувала сухожилля, немов маленький м'ясник у якого жалю - лиш на мізинчик.

Для них усіх вона - лише гарненьке дівча, з блідою шкірою, тонкими рученятами, здоровенними очима, що мов два колодязі, такі вже синющі вони були. Напевно, тому вони її і обрали. Адже як не повірити дівчиську, що на вигляд, мов ангел на фресках храму. Смішно. Ніхто з них не знав, що в братство вона прийшла вже давно, з сусідським хлопчаком ще в дванадцять, тому що тоді це здавалось їй гарною забавкою й чудернацькою грою. Подумати ж тільки - непомітно прокрастись в ліс, гучно свиснути та промовити зачароване слово, яке більш ніде окрім лісу вимовляти - зась, інакше поплатишся своїм довгим язичком і забудеш, як виглядає лісова хаща.

Лиш серед лісу вона почувала себе в безпеці, серед таких ж як вона, шукаючих волі та кращої долі, а ще наскрізь промочених ненавистю до королеви, королівства, короля. До всіх правил і уставів, які вони чомусь не могли змінити. Не міг змінити ніхто, хоча серед них були різні люди: багаті, бідні, знатні та не дуже, лицарі, найманці, дві хвойди та ще зо двадцять десятків людей, яким королівські укази - гострою кісткою стояли поперек горла.

Дівча тихо прошмигнуло через, вкутану чадом та жаром недавно згашених печей, кухню, - її ніколи не зачиняли на ніч та вхід був вільним - хоч возом їдь. Та ні, варто було ступати обережно. Вона кралась довгими коридорами оминаючи сторожу, петляючи спутаними замковими доріжками в яких можна загубити себе назавжди серед величезних залів, розкішних покоїв та мармурових скульптур. Ізольда проходила крізь них, наче маленька бліда примара.

В цю ніч - їй ніякі двері не страшні - добрий сір Рукстед вручив їй цілу в'язку ключів і дорога відкрита до усіх куточків замку, який люди чомусь кликали перлинним, хоч перлів у ньому більше не було. Було золото, мармур, срібло, позолота, натерті до блиску вази - від яких різало в очах, Говорять, перли знищили ще тисячу років тому, В день, коли останню сотню чародійок убили під Кришталевими горами, спалили в кривавому полум'ї. Час цей - назвали часом спокути. Спокути за чари, які так довго панували світом.

Ізольда пам'ятала, як колись от так само блукала по кімнатах власного замку, точніше ні, просто родового маєтку в якому граф і графиня де Ларсон плекали надії та ростили п'ятірку дітей, мали цілий десяток служників та служків, конюхів, дворянського, покоївку Софе та вчителя музики Бальтазара. Тоді Ізольда ще пам'ятала смак солодких марципанів, і кликали її - панною, а не маленькою задрипанкою, якій лаються в спину.

А потім усе змінилось. Ні, її батько був не зрадником, не планував заколоту, не посягав на корону. Просто виступив проти податків, встав і вимовив на всю палату лордів - вето. Наклав темну пляму на все, що його оточувало. Батька тихо змістили з посади, тихо забрали слуг, тихо вилучили на користь корони усе, що мало хоч якусь ціну. Забрали маєток, забрали материнські персні. Усе. Не залишили навіть її порцелянову ляльку - її світлу голівку розбили об стіну, жорстоко й безжалісно на сотні дрібних шматків.

Ізольда тихо сковзнула в кімнату в самому кінці коридору правого крила замку. Двері не скрипнули, лиш глухо стукнули, коли вона прикрила їх за собою та швидко опустила засув. Темрява була не густою, так всього лиш сірі сутінки, міяць щедро лив світло через високі вікна. Няньки в покоях не було. Звісно, її і бути було не повинно. Вона десь там, далеко поза стайнею та двором - пестить пишні кучері королівського гінця і шепче , як палко любить.

Спалахує скупим відблиском кресало в умілих руках. Здіймаються малесенькі беззахисні іскри. Ізольда ступає до маленької колиски, змикає пальці на вирізьбленому кораблику в узголів'ях і немов обпікається. Їй

В ній ненависть кипить, неначе смола в котлах пекла. А дитина спить. Спить беззахисно, по ній навіть не видно, що ось воно - королівське дитя, маленький принц, надія королівства. Не видно, що попереду його чекає велике, пишне життя, адже ж саме так живуть королівські вилупки. Він схожий на свого батька, як дві краплі роси на дубових листках уранці.

У брата Ізольди було таке ж волосся, такі ж маленькі, пшеничного кольору кучерики навколо дитячої голівки, такі ж довгі вії, такий ж рум'янець на щічках. Хоча ні. Рум'янця не було, щоки у братика були синюшно-бліді, впалі, з тінями безжального голоду й злиднів, а вії навколо очей - прикривали пусті колодязі в яких уже сліз не було. Останні дні він навіть не плакав. В низькій селянській хатині, що заривалась в землю маленькими вузькими віконцями, жорстокі боги забрали його душу далеких п'ять років тому.

А королівський син чомусь жив. Чомусь їй, Ізольді, наказано його не вбити - всього лиш загорнути в білосніжне простирадло і винести з замку, поки всі сплять. А якщо її, Ізольду, впіймають? Що коїти їй тоді? Сір Рукстед просив, щоб тоді вона падала на коліна і слізно молила пощади, але вона знала, якою на смак буває королівська милість і які ласкаві кати в підземельях Круків. Знала, що не дасться їм живою, і хлопчика теж не дасть, - забере із собою у пекло.

***

Замок не спав. Не спало усе місто за його стінами. В перших променях сонця із будинків вибігали перелякані люди, дивились перед собою сповненими жахом очима. Шалено били у дзвони, у всі дзвони на усіх соборах, храмах, каплицях, сторожових вежах. В сріблястій димці туману виднілись спущені штандарти перлинного замку. Королівський корабель з білосніжними вітрилами на блакитному фоні не розвівався по ранковому вітру, не хлопотів шовковим знаменом. По вулицях мчали коні, і вершники, мов божевільні тримали галоп.

Ніхто ще не знав, що за маленькою кухонною служкою з такими щирими й невинними очима - пустилась погоня. Ніхто не знав, що через чверть години - її знайдуть в річці за дві милі від замку і лицар, що витягне її з бурхливого потоку приречено промовить : "Утоплена. Тіла принца немає, сильна течія."