Лялькар

Йому знову наснився цей сон. Після зникнення дружини це повторювалось кожної ночі. Один й той самий сон. Максим зітхнув та сів на ліжку. Він повинен розібратись, що це таке, та чому сни стали однакові. А для цього треба пригадати, що там було. І він пригадав.

У вісні Макс був набагато занизький свого зросту. І це було дуже незручно, особливо заглядати у вікна занедбаного старого будинку. Але, якщо, у попередні дні він не міг згадати деталі, сьогодні все змінилось. Наче блок у голові впав, давши йому доступ до інформації.

Він став навшпиньки та зазирнув у вікно. Зазирнув та відсахнувся від жаху. На нього дивилась дівчинка. Тільки згодом він зрозумів, що то лялька.

Лялька, зроблена настільки натуральною, наче маленька людина. Маленька померла людина. Бліда шкіра, відкритий рот у жахливій посмішці, широкі, великі очі. Лялька дивилась наче в саму душу.

Відірвавши погляд від моторошної дівчини, він почав роздивлятись кімнату.

Ляльки. Їх тут було безліч. Вони сиділи на шафі, дивані, маленькому столику та просто на підлозі. Ляльки висіли понад стелею, підвішені хто за тіло, хто за шию. Неприродні вирази обличчя, практично всюди жахливі емоції. Наче він потрапив у своєрідну інтерпретацію казки Коллоді, де Джепетто робив багато ляльок, але всі виходили жахливі, погані та більш нагадували померлих дітей.

Він все роздивлявся кімнату, де старі меблі так контрастували із чистенькими, але такими страшними ляльками, коли двері у кімнату почали відчинятись. Зойкнув, хлопець сховався за підвіконням, намагаючись побачити, хто заходить у кімнату. Двері відчинялись дуже повільно, наче у якомусь «жахастику» вісімдесятих. Або йому так здалося. Нарешті, вони прочинились та у кімнату зайшла бабця.

Стара, невеликого зросту. Зморшкувате обличчя, запалі очі та повільна хода – усе показувало, що бабці дуже багато років. Добре орієнтуючись у темряві, стара підійшла до ляльки, яка сиділа на дивані та пестливо торкнулася її волосся. А потім озирнулася.

Максим тільки-но встиг сховатись за стіну та потроху почав відходити у кущі, щоб його не було видно. І вчасно! Бо у вікні з’явилось обличчя бабці, яка витріщалась своїми червоними очима, намагаючись побачити його. Як гарно, що у старої був поганий зір!

Хлопчина зник у кущах, спостерігаючи за старою жінкою, яка спостерігала за ним. От і справді: пітьма, яка дивиться в тебе, коли ти дивишся у пітьму. Максим мало розумів, але відчуття присутності, відчуття, що він повинен тут бути обов’язково, пульсувало у нього, як кінцівка пальця, якого ти вдарив об кут шафи.