Лялькар

Цього разу він з’явився біля цього моторошного будинку вдень. Все, начебто, було так само, але щось змінилось. Цього разу сон був іншим. Максим не міг зрозуміти, що саме та чому? Він ховався за кущами ззаду будівлі старої та видивлявся. Він стежив. Хоч стара ніколи не виходила на двір вдень, – насамперед, він не бачив цього, – сьогодні все було інакше.

Ось і дійсно – хтось постукав у паркан. Гучний звук розлетівся навкруги, наче зграя каркаючих воронів. Хлопець затамував подих. Ось воно. Час прийшов.

Двері будинку відчинились і звідти вийшла стара, спираючись на палку. Низенька фігура, повільна хода, але ніяких сгорблень, або кульгань. Просто стара бабця, яка йде повільно, допомагаючи собі палицею. Фігура Фіми вже підходила до паркану, коли хлопак зірвався зі свого місця та швидко побіг до відкритої двері.

Йому вдалося якимось дивом не наробити шурхоту та зникнути всередині, коли стара із гуркотом відчиняла паркан. Гнитюча атмосфера смерті та безнадійності охопила хлопця, він почав нервувати, поки не побачив

безліч ляльок, які тягнули до нього свої дитячі пальці, наче намагаючись затягти у свій ляльковий світ.

в коридорі стареньке дзеркало. Один погляд і безнадійність зникла, а нерозуміння новою хвилею накрило Максима.

Він був дитиною. Дитиною! Хлопчиськом, десь років дев’ять. Курчаве волосся, світле, як промінь сонця зранку. Гарна дитяча посмішка, відображення у дзеркалі посміхалося та дивилося на Максима, ніби із іншого світу.

- Чим же знадобилася стара баба Фіма молодим людям? - скрипучий голос старої долинав навіть сюди, у дім.

Макс зойкнув, закривши собі рота та стрімголов побіг до сходів на горище. І вчасно. Практично через декілька секунд бабця була вже всередині дома. Як вона так швидко дійшла від паркана до будинку, хлопчина не знав, але стара була не такою простою, як здавалась.

- Не бійся, це лише іграшки… – тихий заспокійливий голос чоловіка пролунав не дуже впевнено.

- Дякую. – тихий, але такий знайомий голос, відповів чоловіку.

Максим не бачив гостей старої, але готов був покласти свою дитячу голову на плаху – він знає цей жіночий голос! Тепер все стає зрозумілим. Нащо цей будинок, нащо це місце. Але, він досі не знає, де це місце знаходиться. Можливо, у хлопака – нього – є телефон, який зможе допомогти у цьому питанні?

Він тремтячою рукою поліз до кишені і дістав телефон. Так, ось воно. Головне питання, яке дасть йому розуміння, звідки почати пошуки! Екран засвітився і Макс встиг прочитати у правому кутку єдине слово: Запоріжжя. Після цього символи почали бігати по екрану, навколо все закружляло, наче час прискорився. Прискорився настільки, що години лунали, наче секунди.

Нічого не розуміючи, хлопчина замотав головою. Він тримав у руках ліхтарик, телефона не було. Дім був повністю темний, наче хтось миттєво вимкнув світло. Макс почав спускатися сходами з горища, коли світ ліхтаря висмикнув із темряви взуття. Старе взуття, високі чоботи на м'якій підошві.

Максим повільно підняв ліхтарик угору і з темряви виринуло обличчя. Старе, все в зморшках, глибоко запалі почервонілі очі, рот трохи відкритий.

- Настав час пити чай!