Лялькар

Вона зітхнула: знову одна з ляльок зламала собі ногу. Старі пальці перебирали залишки моторошних іграшок, складених у скриню. Скриню, яка стояла у підвалі та займала чимало місця. Стара, міцна, вона, здавалось, стоїть тут вже не одне сторіччя. Бабця складала сюди зламаних ляльок. Вона не могла їх просто викинути. Не їх.

Дуже багато сил було вкладено, щодо збирання. Кожну треба було знайти, обробити та одягти. А це потребувало не малий час, якщо все робити як слід. Вона закрила скриню та пішла до сходинок. Зупинившись, озирнулась. Нічого, здалося. Банки та бідони із формальдегідом та гліцерином стояли на своїх місцях.

Малими кроками стара підіймалася нагору, бо вже прийшов час пити чай.

Ввечері, коли темрява опановувала час, ніхто не міг їй завадити насолоджуватись тишею. Зачинивши двері, вона пішла на кухню. Сухі пальці торкнулися чайника, клацнувши кнопку. І тут стара заклякла, прислухаючись. Так, якийсь звук. Наче хтось зламав суху гілку надворі.

Хода її була абсолютно тихою, наче у примар, а не живої людини. Бабця розвернулась і доволі швидкими кроками пішла до вікна у кімнаті.

Подивилась на ляльку на дивані, торкнулась її волосся. Підійшла до вікна та виглянула на двір. Нічого. Можливо, пацюки, або їжаки. Цих тварин у її городі було багато. Нічого не побачивши, бабця повернулась назад до кухні. Виходячи із коридору, її нога на щось наступила. Нахилившись, стара узяла щось маленьке. Палець. Похитала головою та поклала маленьку знахідку у кишеню.

Яких зусиль їй коштувало зробити бодай одну ляльку! Так, це вже не так легко, у її віці. Раніше, так, раніше було легше. Пальці слухались, очі бачили гарніше та й сил було більше. Але, зараз було простіше отримувати інгредієнти. Ті ж самі барвники, або фенол.

Чайник закипів, бабця налила собі у чашку приємний напій та подивилась на ляльку, яка сиділа на шафі біля вікна. Кучеряве волосся, широко розплющені очі та відкритий у жахливому крику рот. Лялька нагадувала хлопця років восьми, або десь так. Руками він тримався за два металеві поручні, наче сидів не на шафі, а гойдалці.

- Останній. – пробурмотіла стара та зробила ковток. – Чай дуже корисний, любі мої.

Приємний смак напою та тиша знов відкинули бабцю назад у часі, туди, де вона ще мала сили та займалася дуже важливими речами.

Тоді вона займала посаду головного інфекціоніста міської лікарні. Офіційно. А неофіційно вивчала питання вірусології. Це були п’ятдесяті, практично зразу після скінчення Другої Світової. Тоді питання створення хімічної зброї було розкручене, як потужна пружина, а люди, які гарно розумілись на цьому, отримували непогані гроші. А вона розумілась. Досить непогано розумілась.

Ще один ковток чаю та думки перенеслись у сімдесяті. Її тоді викликали до Верховної Ради. Це був безпрецедентний випадок, коли «звичайну людину» запросили на такий рівень. Тоді їй видали «почесну грамоту Верховної Ради УРСР» за гарну роботу у вірусології та патологічної анатомії.

Губи старої розійшлися посмішкою. Вона побачила у своїх думках цей момент. Вона, гарна та молода, стоїть у костюмі, а цей голос лунає над залою Верховної Ради, як бальзам для душі.

- Дікштейн Серафіма Оттовна, нагороджується почесною грамотою Верховної Ради за гарну роботу у галузі…

Гарні були часи. Так, гарні. Але якщо згадувати лише роботу та емоційність, яка лунала із неї. Серафіма була молодою та енергійною жінкою. Одною із небагатьох, хто зміг дослужитись до тих рівнів, які вона займала перед виходом на пенсію, вже після розвалу совка, в Україні.

Бабця зробила черговий ковток чаю та подивилась на голову. Голова однієї із ляльок, яка сиділа десь у глибині шафи, дивлячись через скляні двері, наче спостерігаючи. Іграшка була розміром

дворічної дитини

настільки невеликим, що сидячи влізла у шафу для чашок. Сидячи, звісно, але все ж таки. Наче маленький мисливець, слідкуючий за здобиччю.