Лялькар

Серафіма сиділа у вітальні та читала. Великі окуляри у роговій оправі, невелика лампа та книга. Це було старе видання Павла Кучеренко «Паталогічна анатомія». Ця книга вразила її ще тоді, у сорокових роках. Підручник був написаний доволі революційно, як на той час. Дікштейн полюбляла перечитувати ці матеріали. Час від часу.

Щось сталось. Наче якийсь гуркіт. Бабця завмерла, прислухаючись. Так, хтось стукав у залізний паркан. Губи старої стиснулись у тонку лінію, книга та окуляри були відкладені. Гості. Це щось цікаве. Давно до неї ніхто не приходив. Доставка завжди дзвонила на телефон, а так щоб гупати по воротам – такого не було вже давно.

Піднявшись, Фіма швидким рухом дійшла до подвір’я, наче їй вже не десятий десяток років, а п’ятдесят. Подолавши стежку до воріт, вона відчинила двері.

На порозі стояло молоде подружжя. Чоловік та жінка. Старі, але ціпкі очі Дікштейн миттєво пробіглись по обом, викреслюючи риси, які бачила лише вона. Років зо тридцять, плюс мінус, обом, чоловік віще за жінку. Вона світловолоса, він чорненький. Одягнуті трохи не по сезону, дуже щільно як на цей час.

- Добридень, ми шукаємо Серафіму Дікштейн, ви не могли б нам допомогти? – якось плутано заговорив чоловік, торкнувшись бороди.

- Чим же знадобилася стара баба Фіма молодим людям? - скрипучий голос старої, злякав жінку, бо вона відсахнулася, але швидко взяла себе в руки.

- Мій колега неправильно висловився. – гостя дістала з кишені пластикову картку і на мить показала старій. Бабця все ж встигла побачити, що то звичайна картка банку. – Я Аліса, а це Максим. Ми журналісти, пишемо про пандемії та вплив їх на організми людей. А ви маєте величезний багаж знань. Та й ваші роботи щодо патології внутрішніх органів, уражених вірусом, дуже допомогли нам. Але ... - Аліса зробила паузу, уважно дивлячись на стару. - Продуктивніше ж поговорити особисто з людиною, яка писала ці роботи, розумієте?

- Заінтригували ви мене, молоді люди, проходьте. – Серафіма посміхнулася і запропонувала увійти. Опираючись на палицю, вона доволі швидко пересувалась подвір’ям. Так швидко, що молоді гості навіть не побачили, як стара зайшла у дім.

Тільки-но переступивши поріг будинку, жінка застигла, як укопана. Чоловік із гарною бородою навіть урізався їй в спину, не чекаючи різкого гальмування.

- Гей, ти чого, подружко? – його тихий голос лише посилив її сприйняття. Жінка тихо скрикнула, затиснувши рота рукою.

Старе планування будинку відразу занурювало в минуле. Завитки на меблях, старовинна шафа з брудним склом. Невелика тумба, на яку бабця складала своє взуття. Вузький коридор, який йшов на кухню. Але найперше, що кидалося у вічі, було інше. Не старовинні меблі, чи минуле, яке тут завмерло років шістдесят тому. Найстрашніше було в ляльках.

Ляльки були скрізь. Біля стін, притулившись, мов діти, вони дивилися своїми застиглими очима. На полицях, причаївшись серед звалених речей, визирали голови і тягли свої маленькі рученята. Але тихий зойк Аліси був викликаний не цим. Жінка підняла голову нагору.

На стелі, підвішені хтось за пояс, хтось за шию, висіли великі ляльки. Через високі стелі будинку баби Фіми ляльки на стелі одразу не впадали у вічі. Ці зростом нагадували п'ятирічок. Трохи розплющені роти, у деяких вирази обличчя викликали жах: такі страшні вони були.

- Не бійся, це лише іграшки… – тихий заспокійливий голос чоловіка пролунав не дуже впевнено.

- Заходьте, кухня прямо коридором! – голос старої пролунав десь із середини будинку.

Гості обережно пройшли на кухню. Невеликий стіл біля стіни, на ньому розташувався глечик із водою та хлібниця. Така, як у старі часи, напівкругла, з кришкою. Хліб у ній все одно засихав і черствів, але вона була майже у всіх квартирах того часу. Аліса всміхнулася - у її бабусі теж була така.

- Сідайте, питимемо чай! – скрипучий голос Дікштейн змусив молодих людей здригнутися. Вони вже й забули про те, що в цьому занедбаному старому будинку хтось живе.

- Дякую, але ми ненадовго. - Спробувала відмовитися світловолоса жінка, але баба Фіма посміхнулася.

- Чай дуже корисний для здоров'я! - стара дошкандебала до кута кухні і клацнула кнопку. - Гарна штука, раніше такого не було. – Серафіма поставила на стіл три чашки на блюдцях. Тут же посеред столу опинилася цукорниця, у червоно-білий горошок, пузата така, з набору.

– Мені, якщо можна, чорний, будь ласка. – попросила жінка.

- Чорний менш корисний для здоров'я, але якщо ти так бажаєш... – бабця знизала плечима. - Як побажаєш. Що ж привело вас до мене, молоді люди?

- Справа ось у чому. - чоловік погладив бороду і почав розповідь. – Ми знайшли згадки про ваші роботи у добірці матеріалів про пандемії. Ви, якщо нічого не плутаю, займалися питаннями трансформації внутрішніх органів під час вірусної мутації?

- Ах ось воно що. – Серафима посміхнулася, але раптом обличчя старої стало дуже серйозним. – А ви розумієте, молоді люди, що таке трансформація внутрішніх органів? Це зміна структури тканин в організмі, схильному до вірусної інфекції.

Вона почала розповідь, яка дуже швидко стала лекційною подачею матеріалу. Все ж таки, часи роботи та викладання нікуди не діниш.

Пролунало клацання, сповістивши про те, що вода закипіла. Стара пройшла в куток кухні і принесла чайник. Наливши в чашки окропу, вона відставила чайник на стіл.

- А чи можна створити штам, який вражатиме лише певні організми? Ну, наприклад, лише старих, чи лише хворих людей? - Запитала Аліса, розмішуючи цукор в чашці.

- Програмний штам чуми, кажете? - Баба Фіма задумалася. – Ну, раніше я б сказала, що таке неможливо. Але зараз... зараз наука, а з нею і фармакологія розвиваються так стрімко. А тут і токсикологія, що займається безпосередньо впритул отрутами та їх впливом на живі організми. Тож, я думаю, створити такий штам можливо, у найближчому майбутньому. Я навіть більше скажу: створення програмного вірусу це лише питання часу.

- Але чому? Невже немає інших цілей для розвитку? - Вразилася білявка, хоча відповідь вже крутилася у неї в голові.

- Тому що, доню, люди завжди були, є і будуть самозакоханими, егоїстичними тваринами! – проскрипіла Серафима і зробила ковток із чашки.

– Якщо ви добре вивчали історію, то можете згадати, що вже робилися спроби створити контрольований вірус. І неодноразово.

Вони щось говорили, згадуючи пандемії, наче учні на відповіді у класі. Це було так цікаво для Дікштейн – наче вона перенеслась на п’ятдесят років назад, коли викладала у Київському Медичному Інституті. Цікаві гості, а час із ними ще цікавіший. Коли вона згадала імена хіміків минулого, молоді люди швидко озирнулись та почали збиратися.

- Дякуюємо за чай та доброзічливість, але ми підемо. – чоловік ледь помітно кивнув бабці. Серафіма посміхнулась та підняла чашку, щоб допити свій чай. Коли гості пішли, стара замислилась.

«Дуже цікаві люди. Та й кмітливі. Жінка он, тикнула їй в обличчя банківську картку, наче посвідчення журналіста, думаючи, що бабця стара та нічого не бачить. Але нічого, гості також добре – треба колись розважатись, розмовляти із кимось. А то тільки книжки та робота – ніякого дозвілля».

Дікштейн посміхнулась. Ці гості якраз відволікли її від прийдешньої праці. Якраз завтра, або післязавтра треба провести трансформацію. Відкладати більше неможна. Час спливає, і якщо не поквапитись, все буде марно.