Діброва

Не звик Діброва проводити наради під чистим небом. Не вистачало стола, стільців, звітів, карт. А ще – злагодженої команди. Та доводилось працювати, з чим вже є. Тож сиділи навпочіпки над накресленою на землі картою Бабиного Яру і цегельного заводу поряд.

- Знищити цю дамбу до біса! – вигукнув Ярема(3), метнувши суху гілку об мапу. Гілка прописала тонку довгу смужку, що перекреслювала все урочище.

- Ми проґавили початок будівництва, а тепер пізно… - відказав Іван Рогач (4) – темноволосий молодий чоловік в круглих окулярах. – Якщо ми це зробимо, загинуть живі.

- Ми теж колись були живими, - пробурмотів молодий ром Василь(5) собі під носа, але достатньо гучно, щоб всі інші також почули його думку.

- А що з тих живих? – виплюнув з ненавистю Ярема. – Комуняки чортові! Більшовицькі підстилки! Ми для них зрадники.

- Отож! – підтримав Теофіл(6). – Хвалять наших катів, забули свою історію, мову! Чого їх жаліть?

Оунівець обвів поглядом кожного присутнього. Не його курінь, не його загін. Проте за 10 років спільного існування в Бабиному Яру вже знав кожного з них, як облупленого. Їхні життя і їхні смерті. Знав і розумів, звідки тече вся ця ненависть. Проте приймати її не збирався.

- Може, тому, що їм поколіннями брехали? – проказав нарешті. – Чи тому, що вони робили все, щоб вижити і захистити рідних?

Зазирнув в очі Яремі:

- Ти готовий зустрічати тут сотні душ, чиї тіла ти вбив?

Той не витримав і за кілька секунд опустив погляд.

- Доки я тут командир, ми не вбиватимемо невинних.

- І що ти пропонуєш натомість? – поцікавився Теофіл.

- Диверсії. Багато. Часто. Колись та й зрозуміють. Зупиняться.

- А як ні? – розправив плечі Василь. Справедливий сумнів, адже кожному з присутніх відомо, наскільки вперті комуняки. І що їм план та грамоти важливіше за все на світі.

- Колись відступлять.

- Коли? – не вгавав ром. – Через 10, 20 років? А ми дивитимемося, як паплюжать і затоплюють наші могили? Бродитимемо навколо гнилого озера, як неприкаяні козаки біля Каховського моря?

Діброва стиснув кулаки. Ще один біль. Ще одна рана. Неправда, що мертвим не болить. Ще сильніше болить. Бо ще глибше все відчувають. Бо все відразу торкається напряму душі. І вже нема захисту тіла…

- Ні, - сіпнув головою. – Я не дозволю цьому статися.

Вітер промчав у вітах дерев, зриваючи ще зелене листя. Нікому б з живих і в голову не прийшло, що то не легіт з Дніпра промчав, а прокотилась злість оунівця. Саме затоплення Великого Лугу відкрило бабиноярівцям очі на те, що відбувається тут. Коли вода хлинула на козацькі Січі, на їхні могили, на спорожнілі села, - здригнулась земля. Прокотився з півдня до півночі останній видих-зітхання душ, привалених сотнями тон води. А вони тут, у Києві, поняття не мали, що відбувається нижче на Дніпрі. А як відчули, ринулись туди, та було вже пізно. Зустріли з десяток козаків, що встигли вислизнути з водяної пастки. Ті й розповіли. Повернувшись, Діброва ясно побачив, що подібне хочуть зробити і з Бабиним Яром. Знищити спогади про нього, стерти з лиця землі. А до цього всі вони ходили, неначе заморожені, час від часу зісковзуючи у згадки про власну смерть.

Мотнув головою, відганяючи зайві спогади і думки, що зараз ніяк не могли допомогти. Нахилився над картою.

- Почнемо з заводу. Іване, організуєш диверсійну групу?

- Запросто, - відсалютував той.

Що вони тільки не творили на заводі! Механізми пошкоджували, труби ламали, світло вимикали, розчини плутали, шибки вибивали… Та щоразу керівництво заводу все лагодило або просто замовчувало. І завод працював далі, все більше заливаючи Бабин Яр відходами. Тоді мертві переключились на саму дамбу і те зелене озеро, на яке перетворилось урочище. Піднімали воду, підтоплювали навколишні помешкання, проривали труби, заклинювали вентилі…

Довго боролись, аж поки живі врешті зрозуміли, що треба закінчувати з усім цим.

- Я ж казав! – радісно горлав і пританцьовував Шмуель(7). – Ми їх зробили!

- Хай ще перекинуть всю пульпу в інше місце, як обіцяють, - хмикнув Ярема. – Обіцяного три роки ждуть.

- Та вже ж з Нового року повинні, - промовив Рогач.

- Вони багато чого були повинні.

Шмуель скис. Діброва сидів поміж ними, слухав. Безкровна перемога. Хоч і йшли до неї роками. Проте, десь там біля серця, крутився хробачок тривоги: а як знову щось вигадають? Не перекинуть відходи на нове місце? А як і далі литимуть сюди пульпу? Або не литимуть нову, але й стару не заберуть? Не міг повністю розслабитися і радіти. Очікував.

І не дарма. Більшовицькі обіцянки – й дірявого гроша не варті. Січень минув. Пробіг і лютий. Весна вже набирала обертів, а віз, точніше пульпа, і нині там.

- Та ну їх в сраку! – викрикнув Ярема. – Скільки можна? Я вже землі не відчуваю!

Діброва ходив хмурий. Пульпа підточувала їхні сили, відбирала зв’язок із землею, з Батьківщиною. І тоді народилося рішення, про яке шкодує досі. З наслідками якого так і не змирився. Тому заснув, щоб не боліло.

Ще сіріло, коли вони втрьох – він, Ярема та Іван – дістались верхівки дамби і власноруч розгребли її частину. Всього лиш метр завдовжки. Але цього виявилось досить, щоб запустити те, чого вже ніхто не міг спинити.

- Тоді загинуло чимало людей, - проказала Олена.

Оунівець здригнувся. Згадуючи, він не помітив, що катина мама вже отямилась. Вона сиділа, обіймаючи доньку, слухала оповідку мертвого. Він подивився на неї, впізнаючи. Кивнув.

- Немало. Ми прагнули налякати керівництво заводу. Показати, що дамба не справляється. Я був впевнений, що нижня дамба витримає потік пульпи.

Закрив очі.

- Я й досі бачу, як чотириметрова гора блискавично суне на місто. Як підминає під себе все на своєму шляху. Чую, як кричать люди, тріщать будинки і автівки… Ми, мертві, відразу ж стали на заваді пульпі. Тисячі нас намагались зупинити її. Але все, що змогли – лише сповільнили її просування.

- І цим врятували багатьох, - яром прокотився дзвінкий дитячий голос.

Чоловік розплющив очі, поглянув на Катю.

- Ми могли б врятувати всіх. Якби не чіпали ту чортову дамбу.

- То не ваша провина, - почувся позаду чоловічий голос.

- Дядю! Ти очуняв! – підскочила до нього дівчинка.

Олег обійняв малу, проте дивився на Діброву.

- Нижня дамба справді мала все те витримати. Якби не була піщаною. Якби будівельники не поспішали і якби не економили на її побудові.

- Що? – очі оунівця розширились.

- Ви не знали? Дамбу для відходів збудували з грубими порушеннями. Вона й без вас би прорвалась. Як не в березні, то в травні.

Полегшення накотилось, як свіжий вітерець після спекотного дня. Чиста світла посмішка осяяла обличчя Діброви.

- Дякую.

«Сказати всім! Сказати всім,» - билось в голові.

Олег кивнув, вперше поглянувши на свою родину. Олена сиділа на землі. А Катя притискалась до нього. Дівчинка сяяла з середини. Світло від неї розгорталось, ширилось.

- Катя знайшла шлях звідси, - пояснив Діброва до того, як її рідні встигли перелякатися.

- Мамо, - протягнула руки, - ходімо зі мною. Мені страшно.

Жінка підвелась, взяла її ручки. Очі наповнилися сльозами. Вона й сама заяскравіла.

- Брате? – зиркнула на Олега.

- Знайдіть спокій. А в мене ще є тут робота.

- Яка? – дівчинка спробувала схопити його за руку, але її пальчики просковзнули повз.

- Вигнати рашистів з України. Тоді я приєднаюсь до вас. Щоб разом відсвяткувати перемогу.

Короткі невловимі, як подих, обійми і дві зірочки стрімко злетіли до неба. А двоє чоловіків спостерігали за цим, задерши голови.

____________________________________________

Примітки

3. Якубовський Ярема – чотовий ОУН-М, потім сотенний Буковинського куреня, розстріляний в Бабиному Ярі в 1942-му.

4. Рогач Іван - заступник голови Організації Народної Оборони, член Головної Команди і військовий писар «Карпатської Січі», секретар Президента о. Августина Волошина, член проводу ОУН, розстріляний в Бабиному Ярі в 1942-му.

5. Волошин Василь – ром, розстріляний з дружиною у Бабиному Яру в 1941-му.

6. Панчук Теофіл – член Буковинського куреню ОУН-М, розстріляний в Бабиному Яру в 1942-му.

7. Авербах Шмуель – єврей, розстріляний в Бабиному Яру.