Діброва

Життя завирувало у Бабиному Яру. Хоч якраз живі перестали навідуватися сюди. Мало того, що росіяни в телевежу пульнули, так там щось незрозуміле діялось. То гілка в лоба прилетить. Або раптовий шалений вихор видере все із рук. Собаки там гавкотіли і скавчали, тікали чи всіма силами упирались, щоб не йти до парку. То зненацька налетить дощ, хоча на Теліги – сухо. І самі люди відчували щось неладне. Там завжди зимно навіть найспекотнішого дня.

Не відали живі, що мертві у парку військовий тренувальний табір влаштували.

Тренувались окремо, зазвичай, по чотах. Лицар же тепер навчав особисто лише одну сотню. Діброва мав свій курінь і працював з ним, не покладаючи рук. Щоправда, не настільки виснажував бійців, як Лицар їх в перший свій місяць.

І хоч до армії доєдналися ще понад 10 тисяч, все одно це – крапля в морі перед рашистським океаном. Це розумів кожен. І кожен прагнув щось придумати, щоб поповнити свої ряди. Хтось пропонував обійти кладовища. Інші згадували місця масових вбивств. Треті здогадались прочесати ліси та узбережжя… Упівець запропонував Діброві перейти у вербувальники. Але той відмовився, адже найкраще себе почував на полі бою. Це важливіше і потрібніше. А набрати новеньких будь-хто інший зможе. Зате на це зголосився Рогач:

- Я можу привести 5000 душ.

Лицар звів брови разом. Мабуть, якби хтось прислухався, то почув би, як висовувались шухляди з папками пам’яті:

- Ти про Карпатську Україну? Але ж там купа дітей.

- Ті діти робили вибір і йшли свідомо захищати Батьківщину. Ніхто не міг їх втримати вдома. І – ці діти вже мертві. Та й не такі й діти, бо існують понад 80 років.

- Гаразд, - згодився. – У цій війні кожен знадобиться.

- А що з іншими народами? Кримці, німці, вірмени, роми… Їм теж залили сала під шкуру совєти. Чи нацисти, - сказав Василь.

Лицар задумався, обвів поглядом присутніх. Проте всі мовчали. Вони мало що знали про винищення цих народностей. Василь, звісно, міг розказати. Але не тепер. Врешті упівець вирішив:

- Треба питати всіх, на кого наткнетеся і про кого згадаєте. Одначе…

- А радянські солдати? – перебив його Ярема. – Там же більша частина українців. Мільйони! Впевнений, чорносвитники особливо зрадіють можливості поквитатися. Як і потоплені ДніпроГесом.

- Чим більше – тим краще. Одначе маємо зберігати голову холодною і перевіряти. Бо й серед мертвих існують ворожі шпигуни.

- Шпигуни? Та кому вони допоможуть? Живим? Спіритичною дошкою? – сміявся Ярема.

Та погляд Лицаря опалив його льодяним полум’ям.

- Вони знають, кому доносити. Радій, що ти сам цього не відаєш.

Той опустив очі, не витримавши колючого погляду. Упівець продовжив:

- Маю на думці створити кілька ДРГ, щоб послати на територію Росії. Подивіться, спитайте – може, хто з ваших бійців підходить.

- То, може, зразу Путіна того? – провів пальцем по шиї Едуард. – І війні гаплик.

- Невже ти думаєш, що все отак просто? – черговий неприємний погляд ковзнув по майданівцю.

Той змовчав.

- А як ті українці, які померли за межами України? – спитав Діброва. – Могили тих самих радянських воїнів розкидані по всій Європі.

- А ще Зелений Клин, - додав Теофіл.

- І Сандармох! – крикнув Роман.

- Вони готують контрнаступ! – Шмуель влетів поміж них. Очі божевільні, сам нервовий. – Генштаб готує контрнаступ на кілька напрямків восени.

Мить усвідомлення інформації, а потім Лицар гучно зкомандував:

- Відставити пошук новобранців. Готуємось до контрнаступу з живими.

Такого він ще ніколи не бачив! Чув, але на власні очі – ні. Навіть, коли рашисти дряпали з півночі, їх все одно доводилось підганяти, вибивати. А тут вони тікали чимдуж, залишаючи позаду 200-х, 300-х, техніку, зброю. Мертві споглядали за цим і міркували, чим же можуть стати тут в нагоді. Живі настільки тонко спланували контрнаступ, що просувалися зі швидкістю світла майже без втрат. І все частіше лунало запитання: «Де ми зупинимось?» Бо здавалось, що українці здатні дістатися східного кордону за тиждень.

- Може, до кінця місяця Донецьк вже буде нашим, - сподівався Орест.

Діброва хмикав на це. Він бачив, що для звільнення міста-мільйонника тут явно замало особового складу.

Після пари місяців активної бойової підготовки армія мертвих рушила на схід. І – очманіли від спритності живих. Все, що залишалось мертвим, це відводити від них кулі та ховати від ворожих дронів. Бо з усім іншим справлялись ЗСУ. За кілька днів справді почало здаватися, що такий натиск ніщо ніколи не зупинить. Навіть Оскіл форсували блискавично. І гнали кацапів прямісінько до кордону. А мертві слідували поряд, оберігаючи.

У селі під Боровою закопались росіяни, постійно обстрілюючи штурмовиків з артилерії по всьому периметру. Не обійдеш, не оточиш. Ломонутися вперед – вірна смерть.

- Ось тут і зупиниться наш контрнаступ, - зачув Діброва шепіт живого. Той, майже не спавши кілька діб і толком не ївши (бо не було коли), увесь цей час кайфував від атаки, від звільнення українських територій, від вивішування жовто-синього стягу. Та цієї миті в його голосі звучали не гордість і сила, а розчарування і провина – бо не змогли доочищати навіть одну область.

- Маєм вибити росіян звідти. Те живим не по силах, - проказав оунівець. – За мною.

Махнув і ринувся до села, нашвидкоруч придумуючи, чим і як попрацювати, щоб рашисти загупотіли на свої болота.

Але вони спізнились. Вдершись у село, побачили тільки російські п’ятки, які галопом мчали додому. Їх підганяв розбурханий вітер, раз по раз вдаряючи піших сміттям. Техніка ж вгрузла в ґрунтову дорогу, а зброя валялась обабіч неї. Кацапи матюкались, полишали все і дряпотіли на схід. Мертві ж зупинились, приголомшені таким видовищем. Що змусило росіян тікати?

- Тікайте, придурки! – з-за рясних кущів бузку показався здоровило років 40 у сучасній військовій формі з українським прапором на плечі і шевроном золотого меча та срібного крила (15).

Діброва, поглянувши на погони, зметикував, що то має бути майор.

- Привіт, - кивнув йому і зі своїм роєм підійшов до нього.

- Привіт, - оглянув їх майор і свиснув.

З-за хат, парканів і кущів показались ще пара десятків мертвих. Різні шеврони і навіть – різна форма. Але всі – з українським прапором на рукаві.

- Це ви прогнали росіян із села?

- Ну, а хто ж іще? – чоловік гордо підняв голову.

- А ми думали, що тут і буде зупинка. Прийшли вибивати… - пояснив Рогач.

- Довго ви телились. Ми краще спрацювали.

Це зачепило. Бо так, вони зволікали, чекали на рішення живих.

- І хто ви? – спитав майор дещо заспокоївшись. - Все-таки ми на одному боці. Нема чого мірятись, хто більше росіян налякав.

- Тут більшість з Бабиного Яру, - повідомив оунівець. – Є трохи з Биківні та Небесної сотні.

- Ого! – зачудувався здоровило, оглядаючи різношерстий загін. - Я - Євген.

- Діброва, - потис йому руку. – А ви хто і звідки?

- Атошники, - хмикнув, явно без ентузіазму сприймаючи цю назву. – Тут недалеко, з-під Донецька.

Обернувся до своїх:

- У мене тут хлопці здебільшого з 14-ого і 15-ого років.

- І 18-ого! – гукнув налисо стрижений чоловік під 30 (16).

- Так, і 18-ого.

- І ви тут були всі ці роки?

- Ясна річ! А ти думав тут тільки живі русню гатять?

- То ви і з контрнаступом помагаєте? – уточнив Роман.

- Ми почули, що йде бій, кинулись на звук і по ходу бомбили рашистів.

- А упівці? – згадав Діброва слова Білого. – Вони ж теж в 14-му і 15-му воювали.

Майор зиркнув на оунівця:

- Чув, що були. Але кожен взвод у нас сам по собі. Тож поняття не маю, де вони зараз.

- Але ж така розділеність не дуже ефективна.

- А до цього року ефективність і не була треба. Що тут? Перестрілки, відступи, розмежування… - сплюнув, хоч і не було чим.

- Приєднуйтесь до нас, - випалив Рогач.

- До вас? – Євген ще раз оглянув мертвих поряд з оунівцями.

- Не саме до нашого рою. Приєднуйтесь до армії мертвих. У нас є головнокомандувач, плани на перемогу, різні роди військ…

Той почухав голову, явно сумніваючись.

- Ми можемо їх вибити повністю з нашої землі. Помститися. І самим звільнитися, піти далі. Але нас поки недостатньо для всіх задач.

- І які ж це задачі?

- Охорона кордону, контрнаступи в координації з живими, шпигунство за ворогом, диверсії на Росії…

- Оце по мені! – ляснув у долоні здоровило. – Ви як? – спитав у своїх.

- А хто у вас головнокомандувач? – поцікавився той самий чоловік з 18-ого року. – Мо, Бандера?

- Чи Петлюра?

- Права рука Шухевича, - виголосив Діброва.

Враз наче всі звуки висотались з навколишнього простору. Ані шелесь. Навіть арта стихла.

- А чому не він сам? – з цим питанням майора напруження схлинуло і звуки знову завитали над їхніми головами.

- Він збирає упівців. Потім доєднаються до нас. То – ви з нами?

БТРи з українським маркуванням прогриміли вулицею. За ними пихкотіли бронеавтомобілі.

- З вами, - чітко відказав.

- Чудово, - кивнув Діброва. – Тож зберімо решту атовців.

Очі майора розширились. Адже це – величезна територія від північного сходу до берега Азовського моря. Та ще й частина на окупованій території. Одне Дебальцеве чого вартує!

- І як ти це собі уявляєш?

- Спершу – контрнаступ. А потім вирішимо. Та й, гадаю, інші рої теж ваших зустрінуть. То й домовимось.

Майор наморщив лоба:

- А яке у тебе звання, Діброво?

- Крайовий провідник ОУН.

Це мало що пояснило Євгену. Але точно знав, що це не солдат і навіть не сержант.

- Ми стаємо під ваше командування! – відсалютував.

Діброва оцінив обстановку й наказав:

- Доганяємо живих і вимітаємо росіян.

Мертві навколо згідно загалділи.

__________________________________________

Примітки

15. Півень Євген - підполковник Збройних сил України, загинув в ході російсько-української війни. Один із «кіборгів». Смертельно поранений вибухом гранати в ніч з 3 на 4 жовтня 2014 року.

16. Єлістратов Андрій - старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Загинув 8 серпня 2018.