Діброва

Повітря смерділо – смертю. І це – не зважаючи на пронизливий холод, на дужий вітер, що проникав у кожну шпаринку, на дрібний сніг. Сморід напіврозкладених тіл, що валялись просто на вулицях, не щезав і не вивітрювався. До цього долучались терпкий аромат крові, що згорнулась, та нудотний запах фекалій.

Діброва простував Бучею, вглядаючись у розідрані тіла, у розбомблені будинки, у спалені парки. Він міг уявити, яким прекрасним було це містечко всього лише тиждень тому. Міг уявити його колишнім: зеленим, спокійним, сповненим життя. Проте ніяк не міг уявити, як все це можна було зробити з Бучею всього лиш з 7 днів.

Зупинився. Зглитнув. Хоч слини й не було, але звичка – як і дихання – ніяк не бажала втікати від мертвого. За 60 років так і не позбувся цього. Навколо нього витав страх. Настільки насичений, що чоловік на язику відчував його гіркуватий присмак. Чи то він забув, чи дійсно фашисти не були такими падлюками. Так, вони його розстріляли в Бабиному Яру разом ще з сотнею тисяч невинних. Так, концтабори. Але – вони намагались зберігати міста, бо планували жити в них. Зберігали людей, бо хтось мав там працювати. А ці… Ці знищували все, що бачили. Просто тому, що могли.

Завернув за ріг. Двоє чоловіків забирали тіла, щоб поховати – хоч якось. Щось зблиснуло за кущами. У тьмяних сутінках розглядів рашистського снайпера. Вб’є. Лиш за те, що хочуть прибрати мертвих з вулиць. Гнів запалив його душу. Оунівець змахнув рукою, дуло гвинтівки скосилось. Куля просвистіла поряд з головами чоловіків, не зачепивши. Ті заозирались, а тоді кинулись до найближчого двору.

Рушив далі. Трупи, руїни, розстріляні машини. Поряд з кожним мертвим тілом сиділа душа – в посмертному шоці. Хтось з них завивав. Інші завмерли, як істукани. Деякі розкачувались або тихо плакали. Не підходив до них. Самі відійдуть. І самі вирішать – йти далі чи залишитись на землі.

- Ні! Не треба! – шалений виск розітнув простір. – Пустіть!

Ринувся на звук. Минув кілька будинків і заскочив до наступного. Саме звідти й долинали відчайдушний вереск та задоволений сміх. Діброва остовпів від побаченого.

Двоє вузькооких і дівчинка - трішки старша за Катю. Один тримав дівча, яка орала не своїм гласом і відбивалась, що було сил. А другий щось бурмотів ламаної російською, рвав на ній одяг і розстібав ширінку.

Оунівець гримнув. Живі не почули. Та шибки у вікнах не витримали і шубовснули на двір. До кімнати увірвався морозний вітер. Але ці троє в запалі не помітили нічого.

Стиснув щелепи. Не відводив погляд. Спрямував вітер на бурята, що роздягав дівчинку. Сіверко терзав його форму, смикав за волосся. Але рашисту байдуже. Це не зупинить його.

«Треба було по двоє відправлятися…» - пошкодував крайовий провідник. Він відправив у кожне місто та село по всій лінії фронту по одному мертвому, щоб з’ясувати обстановку, зрозуміти розстановку сил. Не подумав, що доведеться рятувати цивільних. І от – що він може сам-один? Наслати дощ? Розбурхати вітер? Розбити вікно? Якби їх було хоча б двоє, то легко б відкинули цих гадів від дівчинки.

Вікно!

Підняв руку і різко махнув на бурятів. З двору у кімнату упірнули скалки і впали рясним градом на рашистів. Той, що роздягав дівчинку, закричав. Адже ті десятками вп’ялись в його спину і голу жопу. Другий лиш харчав, бо чималий шматок скла встрелив прямо в сонну артерію. Дівчинка, відчувши, що її вже не тримають, підскочила і шпарко помчала з будинку. Діброва ж відмітив – на ній жодної подряпини від скла. Правильно напрямок і силу розрахував. «Хоч би знайшла безпечне місце», - подумав.

Обернувся до голозадого. Напружився. Висмикнув шклянку з горла вже мертвого бурята і спрямував її на ще живого. Той завищав, як різане порося, коли скалка зайшла в його правий бік якраз під ребрами. Вузькоокий очманіло дивився на неї. А тоді висмикнув. Оунівець хмикнув на тупість рашиста. Вийшов, не чекаючи, доки той стече кров’ю. Лиш подивувався, що так і не помітив душі того мертвого бурята.

Ще кілька поворотів. Танкові бої. Гучно. Небезпечно. Снаряди свистіли повсюди, влучаючи в танки, автівки, будинки. Трохи подалі на виїзді – перестрілки і навіть рукопашні бої. Спостерігав, відчуваючи власну безсилість. Він нічим ніяк не міг допомогти українським воїнам. Сил одного мертвого недостатньо, щоб зруйнувати броню чи відвернути десятки куль. Єдине, що міг, - підкотити бандерівське смузі поближче до двигуна БМП чи вдарити гілкою по коліну російського стрільця.

Так, Катя мала рацію. Українці борються. Хоробро, мужньо, героїчно. І так само – хоробро, мужньо, героїчно – гинуть. Бо рашистів в рази більше. Бо їм плювати на свої і чужі життя. Якщо так триватиме й надалі…

Хитнув головою. Скоро північ. Пора до урочища. Що там розкажуть інші?

Тисячі мертвих стовбичили на галявині. Як і 70 років тому, коли планували захистити Яр від цегляної пульпи. Та цього разу перед ними намальована на землі не карта Бабиного Яру, а всієї України. Кожен по черзі підходив і писав цифри: кількість особового складу і техніки – наших і ворожих – біля кожного населеного пункту. Поволі карта заповнювалась числами, стрілками і точками. Мощун, Бородянка, Гостомель, Ягідне, Чернігів, Охтирка, Ізюм, Куп’янськ, Волноваха, Кремінна, Маріуполь, Енергодар, Херсон…

- Я такого ще не бачив, - промовив Рогач. – Вони гірші за фашистів.

- А чого ти чекав? – хмикнув Орест(8) – темноволосий чоловік з лапатими вухами. – Вони завжди прагнули нас знищити. Стерти навіть пам’ять про українців. Бо ми їм заважаєм бути «вєлікімі».

- Ти ще мені лекцію прочитай!

- А тобі не завадить!

- Досить! – прикрикнув Діброва. – Не час сперечатися. Ми маємо допомогти нашому народові.

Мертві притихли. Позирали одне на одного, на карту.

- Як? - не втримався Ярема. – Лінія фронту на тисячі кілометрів. А нас тут, - провів рукою, - ну кілька десятків тисяч назбирається.

- Знаю, - кивнув оунівець. – Не всі з нас здатні боротися. Та ми маємо нарешті завершити те, що не змогли тоді – захистити Україну.

Розправив плечі.

- Якщо розпорошимось, нічого не зможемо вдіяти з ворогом. Тож зараз ми зосередимось отут.

Палицею намалював нерівний круг навколо Києва.

- В першу чергу мусимо захистити столицю. Впаде вона – зникне держава.

__________________________________________________

Примітки

8. Чемеринський Орест – референт пропаганди ОУН, розстріляний в Бабиному Яру в лютому 1942.