Діброва

Хрещатик повнився зеленню каштанів, загрозливо стримів металевими їжаками. Квітнув пікселями і білів мішками з піском. Як же давно він тут не був! І як же все змінилось. Зовсім не той Хрещатик жив у його спогадах. Та що там Хрещатик! Увесь центр – інакший. Все місто – інше. Без кривавих прапорів та колючих серпів. Зате із церквами, від блиску їхніх куполів різало очі. Скільки ж він проспав… І незалежність, і нову війну.

Роса вкривала зелень на клумбах, як дрібні діаманти, віщуючи спекотний день. Але поки ще ранок і прохолодний легіт гасав майже порожніми вулицями Києва. Столиця поволі поверталась до життя після двомісячного завмирання. Вже де-не-де відкривались кав’ярні і ресторани. Автівок більшало. Незабаром знову гудітимуть в заторах. Потяги метро шмигали під землею і вичухкували над Дніпром. І все таке живе, спокійне, тихе, що іноді здавалось – війна приснилась.

Та миттю пригадував, як вони раділи, гонячи рашистів до кордону! Сила, впевненість, перемога вирували в них. Дехто навіть вирішив, що й війна буде ось-ось виграна. Що росіяни втечуть зі сходу і півдня так само галопом, як чкурували з півночі. Але Діброва на те не сподівався. І його думки підтвердив Лицар, з’явившись в Бабиному Яру через тиждень після зустрічі з Білим. Він тоді зібрав усіх, хто хоч якось був дотичний до боротьби і оголосив:

- Війна буде довгою. Московити від України легко не відступляться. Першочергова задача – вибити їх з нашої землі. Задача максимум – знищити імперську Московію, щоб не створювала загрози нашим нащадкам.

І після цього почалися щоденні тренування. Лицар виділяв на перепочинок пару годин і знову муштрував мертвих днями й ночами. Вони не потребували сну, їжі, фізично не виснажувалися. Але і їм необхідний психологічний передих.

- Нащо нам навчання? – спитав оунівець у Лицаря після двох діб майже невпинної муштри в період короткого перепочинку. – Ми й так вміємо використовувати стихії. Живі вороги нас не бачать. І вдруге ми не помремо.

- Отож! – піддакнув Ярема. – Живі про нас ні сном, ні духом, а мертвих росіян – чого бояться? В них же нема душ.

Лицар підійшов до нього, поглянув у вічі і голосно, щоб почули всі навколо, відповів:

- Ви спали десятки років. А ми – управлялись зі стихіями. Вам, щоб змістити танк, потрібно мінімум 5 душ. Кожен з упівців може це зробити самостійно. Ви не в змозі зараз із повітря діставати лід, не можете нагрівати кров у венах. Чи я помиляюсь? – оглянув мертвих, що найближче стояли до нього. Ті ніяково поопускали погляди. Упівець відступив на кілька кроків і продовжив: - Так, ви мертві. Вас вдруге не вб’ють. Але, якщо не знатимете, не вмітимете певних речей, то не виконаєте поставлені завдання. А, отже, нас, мертвих, більшатиме. Щодо рашистських душ… Є в них душі. Препаскудні, але є. Проте не їх варто остерігатися. Ви й не підозрюєте, яка нечисть стоїть за ними. Тож тренування – необхідні, якщо хочете перемогти у цій війні. Хто не хоче – не тримаю. Перерву закінчено!

І далі провів майстер-клас керування вітром. Так спокійно, ніби й не було цієї розмови. Тоді Діброва задумався, що ж то за нечисть росіянська і чи існують якісь сили, що стоять на боці українців? Заповажав Лицаря. Як і більшість бабиноярівців. Хоча до цього ті часто його шпиняли, що подався шукати керівника УПА. Але тепер ясно побачили, чим саме упівці їм допоможуть. Допоможуть Україні.

Ще більшою довірою Діброва перейнявся до полковника, коли той представив свій план. Прорахував, скільки мертвих потрібно для розвідки, диверсій, штурму, вербування, допомоги цивільним… Прописав, кого, кому і скільки потрібно вчити. Промалював схему розподілу на курені, сотні, чоти і рої. Сам розподілив бабиноярівців на окремі важливі посади згідно їхніх навичок і знань. А ще – варіанти розвитку подій і продумані дії в кожному випадку. Все ясно і чітко вело до перемоги. Питання лише в часі. І – в кількості мертвих.

Тож найпершим завданням, яке Лицар дав після завершення основних тренувань, – знайти ще мертвих, завербувати до їхніх лав. В подальшому планувалось пройтися всією Україною і не тільки, щоб зібрати величезну армію.

Тому Діброва й подався спершу в центр Києва, потім на Хрещатик. Згадав, що чув не раз від живих, коли сидів в окопах під столицею, про Майдан, Революцію і Небесну сотню. Він так і не розібрався, що і як відбувалось. Але усвідомив: українці на Майдані Незалежності за щось боролись і їх за це вбивали. А, отже, тут мають бути мертві.

- Настав час діяти! – увірвався у дібровині думки молодий хвацький голос і змусив шукати, звідки він долинув. – Ми й так 8 років пробули в прострації. Хіба ми тут стояли не за те, щоб вигнати з України російських запроданців? Хіба не за це нас повбивали?

За хвилину оуніцівець дістався Майдану, де на верхній сходинці біля монументу Незалежності кучерявий юнак років 19-20 (13) виголошував промову перед сотнею мертвих, що стояли на східцях і дорозі.

- А що ми можемо? Нас тільки сотня, - заперечив чоловік в окулярах років під тридцять (14). – Це надто мало, щоб здолати таку навалу.

- Як почнемо діяти, то нас стане на сотню більше, ніж зараз, - відказав хлопчина. – До того ж, мертві вже збирають армію. Ми можемо до них доєднатися. Бо що буде, як Україна зазнає поразки? Знов окупація? Голодомор? Нацизм? Вони винищать нашу мову, культуру, історію, зітруть все українське на порох…

Хтось кивав, хтось клацав язиком, інші просто слухали й роздумували. А він не здавався у спробах переконати всіх.

Зненацька Діброва запримітив біля сосни знайоме обличчя. Підійшов:

- Здоров, Іване! Ти теж про них подумав? – кивнув на сотню.

Той відвів погляд від оратора:

- Ні. Навіть не знав про них, поки не прочитав, - вказав на стенди навколо монументу. – Я прийшов дізнатися, чи ще тут душі з Пекельної осені.

Зморшки прорізали чоло оунівця в намаганні зрозуміти, про що йдеться. Шестерні пам’яті квапно прокручувались в голові, щоб знайти потрібне.

- Це ти про те, як «совєти» замінували центр Києва після свого відступу в 41-му? Я чув про це.

- А я бачив. Буквально пару днів, як прибув до Києва. Все почало вибухати. Я ж зовсім недалеко тут жив. Бачив… І людей… І полум’я. Від диму задихався. Чортові «совєти»!

Що на це скажеш? Жахлива смерть у вогні або під завалами. Навіть німці тоді виявились добрішими: евакуйовували людей, розбирали руїни. А ті… В подальшому німців і звинуватили у цьому злочині. За 80 років рашисти зовсім не змінились. Діброві досі вчувались крики з-під зруйнованого будинку в Бородянці… Але і його власна смерть не була легкою. Інакше б він тут не стояв. А про смерть Рогача – чи те, що їй передувало – взагалі згадувати моторошно.

- Мають бути. Така смерть надовго травмує. Що вбили, ще й набрехали про винуватців.

- Так, - кивнув. – Про ДніпроГЕС хоч покаялись, а Пекельна осінь так і залишилась в думках поколінь на совісті німців.

- Вони тут.

Від молодого голосу поблизу обоє здригнулись. Вони за розмовою і не помітили, як юний оратор завершив промову і направився до них. Обоє повернулись до хлопчини.

- Я їх часто бачу. Щоправда, ближче до Печерська.

- Дякую. Поспілкуюсь з ними, - промовив Рогач. – Може, захочуть помститися тим Іродам.

- То це ви збираєте армію мертвих?

- В тому числі і ми, - уникливо сказав Діброва. – А ти звідки про це знаєш?

- Прадід розказав, - і, запобігаючи новим питанням, додав: - Він з УПА. До речі, я – Роман, - простягнув руку.

Оуніцівці по черзі потисли, представляючись:

- Діброва.

- Іван Рогач. Хороша промова.

- Дякую, - зніяковів. – Але ж то правда. Ми вигнали «проффесора». А тепер треба вигнати рашистів. Ви теж з УПА?

- Ні, ми оунівці.

- О! Бандерівці! Тепер майже всі в Україні бандерівці.

Ті перезирнулись.

- Взагалі-то ми – мельниківці.

Юнак блимнув. Явно ОУН у нього асоціювалась тільки зі Степаном Бандерою. За хвильку мотнув головою:

- Ви ж за Україну?

- Атож! Вільну і незалежну.

- То й чого ото ділитись на організації? Ми тепер всі в одній – мертвих.

Роман глипнув на натовп, який жваво обговорював пропозиції хлопця.

- Може, скажете пару слів? Деякі все ще вагаються. Та ми не можемо більше стояти осторонь. Наші рідні в небезпеці.

Діброва глипнув на Івана, коротко хитнув головою в бік натовпу. Але той відказав:

- Ти справишся. Борців легше переконати, ніж звичайних людей. Успіху, - похлопав по плечу і подався у бік Печерська.

А Діброва поплентався до монументу, на ходу придумуючи, що ж сказати тим, про кого так мало знає.

За годину оунівець вернувся до Бабиного Яру з підмогою у вигляді Небесної сотні. А потім спостерігав, як один за одним з’являлись бабиноярівці. Хтось прибував сам. Але декотрі приводили із собою сотні, а інколи й тисячі мертвих. Назви долинали до його вух, коли новоприбулі звітували Лицарю:

- Фастів.

- Ліс під Биківнею.

- Куренівка.

- Сирецький концтабір.

- Пекельна осінь, - виголосив Рогач, який повернувся останнім, зате із сотнею добровольців.

Діброва зустрівся з ним поглядом, кивнув і посміхнувся.

__________________________________

Примітки

13. Гурик Роман - протестувальник Євромайдану, Герой Небесної сотні. Прадід Романа і два прадідових брата були вояками УПА.

14. Гриневич Едуард - громадський активіст, учасник Революції Гідності. Герой Небесної сотні.