Діброва

Місто вимерло. Абсолютна тиша. Лише, як прислухатися, чути сполохане дихання живих. Цього разу вони не йшли в купі із ЗСУ, а заскакували попереду. Бо легше не дати КАБу вилетіти, ніж захищати живих від снарядів. Тому зайшли першими. Спочатку до Чорнобаївки, а за нею і до Херсона. ЗСУ ще добирались сюди, а рашисти вже стрімголов тікали.

Пройшовши кілька метрів містом, Діброва зупинився. Щось напружувало. Майже повна відсутність людей? Чи оглушлива тиша? Тиша! Щезло гудіння електричних проводів та вишок зв’язку, до фонового шуму яких всі так звикли, що й не помічають. Відсутність же цього – викликає тривогу.

- Ми спізнились, - прошепотів оунівець.

- Ти про комунікації? – зиркнув на нього Лицар. Він час від часу навідував позиції по всій лінії фронту. А, може, й за нею. Діброва того не відав. – Це дрібниці. Живі відновлять. Ми тут для іншого, - і повів рукою по чорним лініям, які крайовий провідник сприйняв за кабелі.

Приглядівся. Таких кабелів – десь тонших, десь товщих – повно всюди. Вони тягнулись повз дерева вуличками до кожної будівлі в Херсоні. Часом сплітались, перетворюючись на клубок змій. Неначе чорна сюрреалістична павутина оповила увесь Херсон. Від неї розповзалась тоскна сірість, відчай, безнадія. І, мабуть, саме через неї у місті панувала така тиша.

- Що це?

- Сліди рашистів. Наслідки окупації.

Обвівши поглядом обличчя мертвих, що обступили Лицаря, пояснив:

- Те, завдяки чому рашистська сила живиться, одне з того, звідки бере енергію. Страх.

- Хіба то живі таке виплели? – махнув на чорні кабелі Рогач.

- Живі зробили умови, щоб ця гидота проросла. Обшуки, викрадення людей, катування і допити, шантаж, відверта брехня і залякування. А пізніше це породило недовіру одне до одного, воно розділяє народ, зменшує його силу. От і вкриває все навколо, залазить у душі, отруюючи.

Мертві здригнулись. У Діброви мороз пробігся спиною. Хоч вже 80 років не мерз.

- Саме завдяки цьому, - кивнув на павутину, - ми й визначаємо зрадників серед живих. Якщо побачите чорноту чи сірість в чиїхось грудях – знайте, то гадина, що продалась Московії.

Ті закивали, перезираючись. Все це звучало неймовірно, фантастично. Страхи, отруєння душі, насичення цим… Так буває? Це – реально? З іншого боку, будучи живими, мало хто з них задумувався про існування душі. І що вона може застрягнути між життям і смертю.

- І що ми з цим можемо зробити? – спитав Ярема.

- Заморозити.

Діброва нахмурився. Отак просто? Всього лиш заморозити?

- Якщо вас лякає це, то в Донецьк і східніше вам краще не потикатися. Уявіть, яке там павутиння за 8 років.

Хтось свиснув. Дехто хмикнув.

- А чого ми такого в Харківській області не бачили?

- Бачили. Але не звернули уваги. І там воно було трохи тонше, трохи менше…

Едуард почесав голову:

- Що саме треба робити?

- Тут вам стихії не допоможуть. Потрібно те, що дано смертю – погребальний холод, який відчувають навіть живі біля вас. Морозьте ним. Навіть страх боїться смерті.

Лицар підійшов якнайближче до чорного кабелю, зосередився, показуючи приклад. Іній поплив від нього, вчепився в павутину і побіг нею, як електричний струм. Зашипіло, затрищало, сіріючи. Короткий раптовий тріск – заморожена частина розлетілась дрібними частинками, що за секунду розтанули в повітрі.

- До роботи, хлопці! – гукнув упівець, беручись за наступний шмат павутини.

І вони кинулись очищати Херсон від тієї погані. Там, де зникали чорні кабелі, оживали живі. Мертві чули, як відроджується місто. Стугонить, рухається. А попереду в них тріщала заморожена павутина та часом скрикували ті, в чиї душі вона вже встигла забратися.

Місто цвіло, яскравіло і пашіло жовто-блакитним під листопадовим небом. Вулиці наповнилися радісними криками, українськими піснями та сльозами. Багато, багацько, безліч сліз щастя і полегшення. Навіть мертві не витримали – просльозились. Діброва вже бачив таке на півночі і на Харківщині. Але не в таких масштабах. Чи-то кількість людей мала значення, чи триваліша окупація, проте ейфорія захопила Херсон і не відпускала.

Оунівець стояв на центральній вулиці, спостерігаючи, як тепло і світло заповнюють місто. Вслухався в гомін живих. Це зігрівало навіть його. Забув за десятиліття, як це – огрійливе відчуття здійсненої мрії. Та один хробачок крутився в середині і від цього радість була затьмарена.

- Вони ж помстяться? – спитав, помітивши, що до нього підійшов Лицар.

- Як завжди, - відгукнувся той.

- То чому нам не знищити джерело? Чому не вбити Путіна? – обернувся до нього.

- Не твої це слова.

Так, Діброва сказав те, що не раз чув від мертвих зі свого куреня. Колись вони вже питали це, але не отримали відповіді. І він сам почав роздумувати над подібною стратегією.

- Хлопці говорять, - пригадав масовий обстріл 10 жовтня, коли всі мертві кинулись відводити ракети, а Лицар зупинив їх. Додав: - Ти сам казав: єдиний спосіб зупинити ракети – знищити те, що їх запускає.

Тож, якщо можна так з ракетами, то чого так не можна з їхнім «царем»?

- Гадаєш, вбивство Путіна щось змінить? – Лицар пильно вглядівся йому в очі.

- Так можна ж і не одного його. А всю ту «еліту». Всіх тих психопатів, що за війну.

- І це щось змінить?

Діброва чітко бачив, що і як має змінитись. Але задане вдруге питання викликало сумнів. То – чому вбивство керівництва Росії не зупинить війну?

- Невже ти думаєш, що за всі ті 60 років, поки ти спав, ми нічого подібного не пробували?

Оунівець присоромлено перевів погляд на крони дерев, що ще яскравіли жовтавим листям. Як йому в голову таке не прийшло? УПА явно не сиділи склавши руки увесь цей час. А він… Але – що тоді не дає знищити імперіалізм в Росії?

- Ну то хоча б внесе сум’яття, - все ж спробував відстояти свою думку.

- Навіть, якщо московити втечуть з Криму та захоплених територій, підпишуть перемир’я, як довго воно протримається?

Діброва зіщулився.

- Невже нема більш ніякого виходу, окрім як воювати століттями?

- Я надіюсь… Ми сподіваємось, що цього разу є шанс привести росію до поразки, після якої вона не залишиться колишньою. Або зникне, або зміниться, щоб вижити.

- І що для цього треба?

- Армія. Але спершу тобі і твоїх мертвим час показати, з чим насправді ми воюємо.