Пісня Ліри, Лілії та Айрісів

Розділ. IV. Подорож до Коннахта

Ерін зустріла принца типовою погодою для британських островів, дощем та штормовим вітром. Темні сизі тучі нависали над землею. А під ними стелився дим від пожежі, точніше пожежі вже не було, було згарище що колись носило назву Дол Кліат. Король і його син стрімголов помчали до палацу, в коридорах лежали трупи людей, воїнів Ерін, воїнів в чорному і демоничних тварюк. В кам’яній залі тліли залишки дерев’яної покрівлі, та на стіні вісів обгорілий скелет. Ерік і його батько кинулись до нього, вони зрозуміли що це королева Інгрід. Король Мурхедхад упав на коліна і на мить закрив обличчя руками. Але наступної хвилини він піднявся на ноги.

Розішли повідомлення главам кланів, напад на столицю - акт війни. 

Батько, це не тільки англійці, це твій брат, мій дядько, - сказав Ерік, - я візьму бійців і визволю Блатмін, ну і помщусь. 

Ти наслідувач трону і тому маєш бути тут, - строго сказав батько. (Та Ерік все одно вирішив що врятує сестру)

Коли батько пішов по справам, принц пішов в свою кімнату і перевдягнувся.

Ерік, перевдягнутий у потертий плащ простолюдина з капюшоном, що ховав його обличчя, вислизнув з палацу через таємний хід у стіні, відомий лише йому та Блатмін. Серце калатало, як барабан у битві, але рішучість горіла в очах — батько не зрозуміє, але сестра і Нія не могли чекати, до того ж потрібно було помститися за матір. Дублін ще тлів попелом, вулиці кишіли біженцями та вартовцями, що вишукували зрадників. Діяти відкрито означало бути зупиненим королем та й вбитим ворогами, напевно ж вони очікують нападу. Треба було зібрати тих, кому він міг довірити своє життя — вірних душ, тих хто не боїться піти на смерть проти сил темряви, злої давньої богині.

Він попрямував до руїн таверни "Дім Фінна". Напівзруйнована будівля стояла без даху, знищеного вогнем, але всередині чувся тихий плач. Ерік зазирнув крізь пролом у стіні: там, серед попелу та обгорілих балок, сиділа Дарина, загорнута в стару ковдру. Її єдине око було червоне від сліз, а руки обіймали купку обвуглених кісток — те, що залишилося від Мирослава. Вона колихалася вперед-назад, безмовно виючи, її німі губи шепотіли молитви, яких ніхто не чув. Біля неї валявся почорнілий хрест ченця, забруднений сажею.

— Дарино... — прошепотів Ерік, ступаючи ближче. Дівчина здригнулася, підвела погляд, повний болю і помсти. Вона впізнала принца, кивнула, вказуючи на кістки, ніби кажучи: "Він загинув за мене".

Ерік опустився на коліна поруч, торкнувшись її плеча. — Я знаю, що вони зробили з тобою. І з ним. Але ми обов’язково помстимося, я помщусь. Моя сестра в полоні у Флайбертаха, і фейрі теж. Я йду в Коннахт?

Можна мені з вами? Я хоча б буду готувати вам їжу в поході…  

Її око спалахнуло вогнем. Вона підвелася, ховаючи хрест у кишеню, готова битися хоч голими руками.

Раптом з тіні пролунав голос: — Ти не один, ірландцю. Я чув усе.

Ерік схопився за ніж, обернувшись. З-за обваленої стіни вийшов Рауль Вермандуа, молодий французький лицар, син графині. Його обладунки були приховані під плащем, а меч блиснув у місячному світлі. Він таємно пробрався на ірландський корабель у Монрейлі, сховавшись серед припасів, щоб довести свою відвагу і, можливо, бути ближче до Агнес, сестри якої чекала на нього вдома.

— Раулю? Як ти... — Ерік здивувався, але не відступив.

— Я слідкував за тобою з палацу. Думав, ти щось замислив. Мій меч — твій, принце. За Агнес, за честь. Але думаю нам потрібні ще люди, які не бояться темряви.

Ерік кивнув, довіряючи зухвалому французові. Вони вийшли з руїн, але тут почули шелест — з кущів вискочили двоє: близнючки-войовниці Фіона і Кіра, зі світлими косами, заплетеними для бою. Вони були з таверни, ті самі, що танцювали з Дариною. Дивом вони врятувались під час різанини в Кліаті. Їхні очі були червоні від сліз за загиблими друзями — Інгваром, Мирославом, дідом що жебракував біля таверни (Ойсіном), який згорів у полум’ї, борючись із цербером.

— Ми чули про  Блатмін, — сказала Фіона, тримаючи спис. — І про ритуал. Ми йдемо з вами, принце. За Ерін, за кров.

— І за тих, кого ми втратили, — додала Кіра, її голос тремтів від люті.

Група була неповною. Дорогою до стаєнь Ерік почув тихий спів псалмів — ніби голос із небес. Біля старої каплиці, що дивом уціліла серед попелу Дубліна, стояв монах у грубій рясі, з дерев’яним хрестом на шиї. Його звали брат Колум, мандрівний чернець із монастиря Клонмакнойс, відомий своєю вірою, що гнала демонів. Його сиве волосся і зморшки видавали вік, але очі горіли молодістю і силою. Він тримав у руках древній манускрипт, який, за чутками, містив благословення проти темних сил. Так він пізніше розповів супутникам.

— Я бачив у снах, юний принц, — сказав Колум, підводячи погляд. — Темрява Фоморіанів гряде, але Господь веде нас. Твоя сестра і дівчина Дану — ключі до спасіння Ерін, а можливо і всього світу. Я піду з вами, озброєний словом Божим.

Група зібралася невелика: Ерік, Рауль, Дарина, Фіона, Кіра та брат Колум. Та й не потрібно було великого отряду, бо звісно так легше пробратись непоміченими.

Під покровом ночі вони вкрали коней із королівських стаєнь і рушили на захід, до Коннахту, де в темному замку ховався Флайбертах. Дорогою Колум читав псалми, його голос гудів, як дзвін, а Ерік стискав у руці золоту каблучку — подарунок для королеви ельфів. "Я врятую їх, — думав він, — або загину, як мученик за віру і Ерін".

Покинувши руїни таверни "Дім Фінна", де Дарина плакала над кістками Мирослава, і зустрівши брата Колума біля старої каплиці, група Еріка вирушила до королівських стаєнь. Але варта Дубліна гуділа, мов розтривожений вулик, шукаючи зрадників, і крадіжка коней із палацу стала надто ризикованою. Ерік, Дарина, Фіона, Кіра, брат Колум і Рауль, який теж ішов пішки, бо не міг непомітно провести коня на корабель, звернули до невеликого поселення неподалік — кількох халуп, стайні й корчми, що пахла кислим пивом і димом. Нові коні були потрібні, інакше дорога до Коннахту, де Флайбертах тримав Блатмін і Нію, могла затягнутися на тижні.

Ерік, сховавши обличчя під капюшоном, підійшов до стайні. Старий конюх, згорблений, із пальцями, чорними від землі, запитав, - Пане, вам потрібен кінь?

Ерік поліз до гаманця, схованого під плащем, — кілька срібних монет і жменя мідяків, це все що в нього було. 

На що вистачить цього?

Конюх вивів кобилу — стару, з випираючими ребрами, що хрипла, наче перед смертю.

 - Тільки на цю клячу, пане. 

Принц стис кулаки, відчуваючи, як сором і відчай гризуть серце. Блатмін у клітці, Нія в тенетах Домну, а він, принц Ерін, не може забезпечити коней для супутників.

Він глянув на корчму, де купець у дорогому плащі пив ель, його гаманець брязкав золотом. Думка про пограбування промайнула, як тінь: уночі, з ножем, тихо — ніхто б не побачив. Але погляд брата Колума, що стояв поруч, спинив його. — Господь бачить твій шлях, юний принце, — тихо сказав він. — Не дай гріху затягнути тебе в пітьму.

Тривога гризла Еріка — не лише через коней, а й через дивне передчуття, що гуділо в голові, наче відлуння чужого голосу. Чи то голос Нії, чи щось старіше, з глибин, де чекала королева фейрі?

— Що, ірландський принц без золота? — пролунав насмішкуватий голос Рауля. Французький лицар стояв, спершись на дерево, його обладунки ховалися під плащем, а меч блищав у тьмяному світлі. Без коня, він виглядав чужинцем серед ірландських боліт, але його губи скривила зневажлива посмішка. — У Франції навіть конюх має більше, ніж твій гаманець. І ти ще смієш мріяти про мою сестру Агнес? Такий бідняк, що не може собі коня купити, її не гідний.

Ерік стис ніж, кров закипіла. — Моя сестра в клітці, Раулю. Мої люди горять у Дубліні. Тобі не зрозуміти, що значить битися за Ерін.

Рауль фиркнув, але його рука полізла до пояса. Він кинув конюху важкий гаманець, що брязнув золотом. — Купую шість коней. Добрих, не цю клячу. І не дякуй, ірландцю, — я роблю це не для тебе, а для честі. І для Агнес, яка чомусь вірить у тебе.

Конюх, здивовано кліпаючи, побіг до стайні й вивів шість міцних коней — гнідих, з блискучими гривами, що фиркали від сили. Дарина кивнула Еріку, її єдине око блиснуло вдячністю, хоч і без слів. Фіона і Кіра перевірили сідла, їхні коси гойдалися, як леза. Колум осінив коней хрестом, шепочучи благословення з манускрипту.

Ерік сів на коня, відчуваючи вагу золотої каблучки в кишені — подарунку для королеви фейрі. Рауль виручив їх, але його слова гриміли, як прокляття: Бідняк, недостойний Агнес. Попереду чекав Коннахт, де ціна буде не в золоті, а в крові. І, можливо, в тій дружбі з Нією, що несе рок, про який Ерік ще не знав.

В хаосі вони швидко минули спалені ворота Дубліна, ніхто не зупинив шістьох всадників. Можливо тому що побачили на одному з коней знаного для всіх священника. А можливо мара застелила очі, бо за супутниками слідувала давня і могутня сила.

Проминувши ворота Дубліна напідвечір, група Еріка “розтанула”, ніби привиди, що уникають світла. Варта короля Мурхедхада патрулювала мури, шукаючи зрадників, тож наші герої не ризикнули виїхати основним трактом — широкою дорогою, що вела на захід, де ще диміли сліди відступу ворожої армії. Замість того, вони звернули на вузькі стежки, відомі лише пастухам і мисливцям: звивисті шляхи через хащі, де гілки хапали за плащі, наче кігті, а коріння ховалося в траві, чекаючи, щоб спіткнути коней.

Навколо лежали згарища — поселення, спалені ворожими воїнами під час відступу. Колись жваві хутори тепер були руїнами: обгорілі каркаси халуп, де дим ще клубочився над трупами худоби, а повітря смерділо згорілою плоттю і попелом. У одному місці вони натрапили на хрест, зведений поспіхом із трісок, де висіла табличка з викарбуваним: "Англійці й зрадники — прокляті". Воїни Флайбертаха, відступаючи, не шкодували нічого: розкидані кістки, спалені хлібні поля, де птахи клювали залишки, і крики поранених, що лунали з кущів, наче плач банші. Ерік стис повід, відчуваючи гнів — це була його земля, його люди, зруйновані війною. Але часу допомогти пораненим у нього не було.

Ліс навколо ще дихав весною: молоді пагони пробивалися крізь землю, квіти цвіли білим і жовтим, ніби намагаючись забути пожежі, а птахи співали, хоч і тремтливо. Повітря було свіжим, наповненим ароматом мокрої землі й сосен, але над усім нависала тінь — ледь помітна, як серпанок туману вранці. Дерева шепотіли, наче ховаючи таємницю, а сонце, пробиваючись крізь гілки, кидало довгі, викривлені тіні, що згущувалися з кожним кроком на захід. Ерік відчував це: ніби щось темне чатувало, повільно затягуючи весну в свої тенета, наче перед бурею, що насувається з горизонту.

Перша ніч на дорозі до Коннахту стала пасткою. Коні грузли в болоті, де коріння чіплялося за копита, наче кістляві пальці мерців. Туман, густий, як саван, глушив звуки, а зірки ховалися за хмарами, що пахли дощем і попелом. Група — Ерік, з срібним ножем напоготові; Рауль Вермандуа, що бурчав французькою про "дику Ірландію"; Дарина, чиє єдине око горіло, як вуглина; близнючки Фіона і Кіра, зі списами і косами, заплетеними для бою; і брат Колум, що шепотів псалми, тримаючи хрест, як щит, — зупинилася біля струмка. Вода була чорною, ніби налита з пекельного котла.

— Відпочинемо, — пробурмотів Рауль, злізаючи з коня. — Цей туман... він сміється, клянусь.

Ерік стис ніж, відчуваючи присутність — ту, що врятувала Дарину з піни морської. Дарина підвелася біля вогнища, її пальці тремтіли, торкаючись повітря, ніби плели невидиму арфу. Вона видала звук — не спів, а хрипке, моторошне гудіння, як плач моря чи вітру в кістках. Мелодія, просочена магією від кількох днів із королевою фейрі, заполонила тишу. У головах групи спалахнули образи: діва лісів, чий голос зачаровував Ерін; войовниця, чий сміх — крик воронів над полем Британії; дама озер, що дарує мечі героям Франції. Легенди не називали їх сестрами, не шепотіли про їхню матір — королеву фейрі, чиї предки загинули у війні прадавніх, чиї імена вплелися в казки смертних.

Під цю безсловесну мелодію повіки Еріка потяжіли, і сон накрив його, як хвиля.

У сні принц стояв на березі моря, де піна вирувала, як кров у молоці. З води постала Німує — королева фейрі. Волосся — чорне, вологе, спадало до пояса, сукня наче з павутини й водоростей липла до тіла, оголюючи бліді плечі, де вени билися, як струни арфи. Очі її — зелені, як болотний вогник, губи — червоні, як рана. Шипи з чорних пер кололи повітря, коли вона ступила ближче.

— Юний принце, — її голос був водою, що пестила й топила. — Ти несеш мою каблучку, подарунок Ойсіну. Я дала йому її, коли ми кохалися в Тір на нОг, Країні Вічної Молодості. Він міг викликати мене на допомогу, і я б забрала його туди, де час не чіпає, де молодість — вічність. Але тепер... слухай таємницю, яку я приховую від смертних.

Вона махнула рукою, і море перетворилося на видіння: золоті палаци Тір на нОг, де фейрі танцювали під вічним сонцем, але раптом — темрява. Фоморіани, породження Домну, темної королеви фейрі, напали, отруюючи джерела молодості, рвучи землю на шматки. Кров фейрі текла ріками, крики Ешлінг лунали в лісах, Морріган билася в хмарах воронів, Нія тонула в отруєних озерах. Німує стояла в центрі, її корона тріскалася, як лід під вогнем. "Домну прагне відкрити Двері в світ Смертних, — прошепотіла вона. — Їй потрібна моя дочка, Нія, — королівська кров фейрі, щоб розірвати печатку й впустити фоморіанів. Тоді їхнє божевілля поглине все: люди стануть монстрами, землі — пустелями крові, час — петлею вічної муки. А твоя сестра, Блатмін, — її королівська кров смертних дасть Домну владу над людським світом, зробить її богинею, що править страхом і рабством."

Ерік відчув холод: каблучка палала на пальці. — А що з дверима?

Німує сумно всміхнулася, як мати над могилою. — Титанія, попередня королева фейрі, пожертвувала життям, щоб закрити їх. Вона стояла перед Домну, її тіло розірвалося на шматки, кров перетворилася на печатку, що тримає фоморіанів у прірві. Але тепер Домну шукає ключ — мою Нію. Якщо ти звільниш її, принце, ти зірвеш її плани. Але пам’ятай: дружба з Нією — прокляття. Для тебе. Для неї. Фейрі й смертні не можуть бути разом — їхній зв’язок, любов, глибше за море, завжди закінчується трагедією. Самотність. Божевілля. Смерть. Рок, що ламає вас обох, як гілку в бурі. Як зламала мене. Тримайся подалі від моєї дочки, принце, якщо хочеш жити.

Вона торкнулася його грудей — холодні, як лід, гарячі, як кров. Море стало небом воронів, що кричали: Кров! Смерть! Любов — ваш кінець!

Почуй мене молодий принце!, - гримів голос королеви. 

Ерік прокинувся від крику — не свого. Розвідник Флайбертаха, з татуюванням ворона, вискочив із кущів, меч цілився в Рауля: "За темну матір!" Але ворони — тисяча чорних крил із кривавими очима — налетіли з нізвідки. Перший клюнув в око — хрускіт, кров бризнула, як вино. Другий рвонув горло, заливаючи траву багном. Третій, велетенський, з льодяними очима, розтрощив скроню — мозок бризнув, сірий, як попіл. Розвідник упав, конвульсуючи, а ворони зникли, лишивши шепіт у воді: Я з вами, принце. Але тримайся подалі від Нії.

Колум осінився, хрест тремтів. — Це не янгол, принце. Стара кров..

Ерік стис каблучку. Видіння Тір на нОг гриміло в голові — зруйнована війною земля, де фейрі втратили дім. З Німує на їхньому боці вони дійдуть до Флайбертаха. Але її слова про Нію — прокляття, що знищить їх обох, червоним, як кров, і сумним, як плач Ешлінг у лісах дзвеніло в голові у юнака.

Треба збиратись, якщо тут був один з розвідників мого дядька, цілком може бути ще, потім принц звернувся до монаха, - Вона нам не ворог.

Після сну, де голос Німує гримів у голові попередженням про прокляття, група рушила далі. День був похмурим, сонце ховалося за хмарами, що згущувалися, наче дим від давньої пожежі. Стежки ставали вужчими, земля — м’якшою, і незабаром ліс перетворився на болото: не просто вологу трясовину, а щось живе, гниюче. Вода стояла каламутна, з бульбашками, що лопалися, випускаючи сморід — сірку й розкладену плоть, ніби саме серце землі гнило. Трава жовтіла, зморщувалася, як шкіра мерця, а дерева скручувалися, їхні стовбури вкривалися слизом, що капав, наче кров із рани.

У повітрі віяло темною магією Домну: ледь помітний шепіт, як сміх у голові, що викликав нудоту й тривогу. Фіона і Кіра трималися за списи, їхні обличчя блідли від відчуття — ніби щось чатувало в тумані, що стелився над болотом, ховаючи фігури, схожі на тіні фоморіанів. Брат Колум шепотів псалми з манускрипту, його голос тремтів, а хрест у руці теплішав, ніби відбиваючи зло. Коні хропли, відмовляючись ступати далі, а Дарина, мовчазна, вказувала на мертву рибу, що спливла в калюжах — очі її були виїдені, тіло роздуте гниллю.

Ерік відчував це найгостріше: тінь над весною згустилася в щось матеріальне, ніби Домну простягала руку з глибин, отруюючи все довкола. "Це її магія, — подумав він, стискаючи каблучку. — Вона чекає нас у Коннахті." Група рухалася повільно, болото хлюпало під копитами, а повітря ставало важчим, наче перед бурею, де не дощ, а кров проллється з неба.

Та супутників захищала ніби якась сила. Їхні коні знаходили тверду землю, живу траву і ніби стежку, що проступала в болоті, де не мала б бути. Легкий подих, наче від дотику води, вів їх уперед — магія Німує, невидима рука королеви фейрі, що плелася через туман. Іноді в калюжах миготіли відблиски, ніби очі воронів, а шепіт у голові Еріка — її голос — ніби підбадьорював: Я з вами, принце, розвіюючи темні думки, злий сміх… котрий намагався заполонити свідомість.  Коні ступали впевненіше, обходячи трясовину, де гниття Домну могло б їх поглинути, але кожен крок здавався кроком до Коннахту, де ціна буде не в золоті, а в крові. 

Рауль, ступаючи поруч із конем Еріка, сплюнув у багно, його плащ був забризканий слизом. — Клята Ірландія, — пробурмотів він, витираючи чоботи об траву, що тріщала, наче кістки. — У Франції болота пахнуть вином, а не трупами. Це що, ваша Домну вирішила нас утопити в гної?

Брат Колум, тримаючи хрест, як щит, усміхнувся, хоч його очі блищали тривогою. — Не гніви Господа, Раулю. Це не гній, а випробування. Мій манускрипт каже: "Диявол ховається в трясовині, але Бог веде твердими стежками." Хіба не бачиш? Щось нас береже.

— Твоя книга, мабуть, навіть пахне краще за це болото, — фиркнув Рауль, але його голос тремтів, коли тінь у тумані мигнула, наче велетенська постать. — Якщо це Бог, то чому тут смердить пеклом?

Фіона, поправивши спис, кинула на Рауля косий погляд. — Може, це твій язик смердить, французику? Тримай його за зубами, бо фоморіани почують.