Пісня Ліри, Лілії та Айрісів

Розділ IX

Рауль тихенько зачинив двері за собою і сестрою. Кроки їх обох затихли в коридорі, залишивши залу в напівтемряві.

Тільки тоді Ерік повільно розплющив очі.

Він не спав глибоко — ніколи не спав глибоко з повернення в Ат Кліат. Сон воїна, як його вчив батько — це не сон, це чуйна напівдрімота, де кожен звук може бути сигналом до бою. Він почув, як двері прочинилися, почув тихий шепіт Рауля, відчув, як Агнес обережно відпустила його руку, як її тепло повільно відступило.

Він не ворухнувся одразу. Просто лежав, дивлячись у стелю, де танцювали останні тіні від вугілля. Його серце билося рівно, але вже не так, як годину тому — тепер у ньому знову оселився той знайомий холод.

Він повільно підвівся, простирадло сповзло з плечей. Долоня ще пам’ятала тепло її волосся.

Ерік глянув на крісло, де щойно спала Агнес — на зім’ятій подушці руків’я дивану залишився маленький слід від її щоки. Він торкнувся його пальцями — ніби хотів переконатися, що це було по-справжньому.

Потім встав, підійшов до вікна. За ним уже починав світати Париж — сірий, туманний, чужий.

Він зітхнув — тихо, майже без звуку.

«Дякую тобі, Агнес… моя наречена», — подумав він.

Але думки вже тікали далі — потрібно готуватись до зустрічи з королем.

Він узяв чистий одяг, який залишив Рауль, і почав одягатися. Сонце ще не зійшло, але день уже почався.

Ерік застібав ґудзики дублета звичними, впевненими рухами. Рауль не помилився з розміром — темно-синя тканина сиділа бездоганно, підкреслюючи розворот плечей. Хоча останні місяці він провів у сідлі та на кораблях, його тіло миттєво згадало забуте відчуття дорогого льону та оксамит. Його вчили бути принцем разом з тим як вбивати ворогів. Хлопець хвилювався. Він застібнув на пояс Меч Ерін, і накинув свій плащ (котрий за ніч остаточно висох) з емблемою королівства, застібнувши той на срібну застібку. І хоча візуально він був готовий до зустрічі з королем. Внутрішньо, … це була його перша місія без батька. Вперше він мав говорити від імені всієї Ерін і від цього залежала доля королівства. А ще Блатмін… думки про сестру не залишали не на мить, чи жива вона. Чи може дядько-монстр приніс її в жертву. І де він ховається.

Він глянув у дзеркало. Це був уже не той виснажений юнак, що вчора впав у крісло біля каміна. Перед ним стояв принц Ерін — небезпечний, зібраний, але бездоганно шляхетний. На хвилину хлопець обличчя Еріка світлішає, він бере щось зі своєї сумки.

Рауль з'явився через пів години. Побачивши друга, він схвально кивнув.

Париж зустрічав їх ранковим дзвоном соборів. Ерік їхав верхи поруч із Раулем, тримаючи спину прямо, як і личить представнику королівського роду.

Коли кавалькада в'їхала крізь масивні ворота Лувру, цокіт копит об бруківку внутрішнього двору пролунав як виклик. Вартові в синіх табарах із ліліями на мить завмерли. Вони звикли до баронів, до іспанських грандів та італійських посланців, але цей незнайомець... У його погляді не було придворної лестощів. Тільки гостра, як бритва, впевненість людини, не зважаючи на юний вік.

Побачивши поруч Рауля Вермандуа та розкішну карету з гербом його матері, що котилася слідом, сержант варти різко вигукнув команду. Списи вдарили об камінь, вартові виструнчилися, віддаючи честь.

— Принц Ерік де-О’Брайан Гибернії! — пролунав голос Рауля, і в цьому вигуку було стільки гордості, що Ерік мимоволі стиснув повіддя міцніше.

Слуги кинулися до коней. Ерік легко спішився, передаючи віжки конюху навіть не дивлячись на нього. Весь його фокус був на кареті, що зупинилася за кілька кроків.

Він підійшов саме в ту мить, коли лакей відчинив дверцята.

Коли дверцята карети відчинилися, юрба придворних, що спостерігала з галерей, на мить затамувала подих.

Першою на бруківку ступила Аделаїда. Вона була втіленням суворої величі: важка сукня з вугільно-чорного оксамиту, що поглинав ранкове світло, і високий головний убір, який робив її постать майже монументальною. Вона була наче фундамент, на якому тримався цей вихід.

Але справжній ефект справила Агнес, коли Ерік простягнув їй руку.

Вона вийшла, наче промінь сонця, що пробився крізь хмари. Її сукня була кольору невибіленого шовку, який неймовірно пасував до її юного обличчя. По подолу та на широких рукавах зміїлася тонка золота вишивка — складні візерунки, в яких вгадувалися лілії Франції та гострі лінії кельтських орнаментів. Сукню пошили, очікуючи на повернення принца. На шиї сяяла нитка великих перлів, а тонка прозора вуаль, закріплена золотим вінцем, робила її схожою на святу з вітражів Нотр-Даму.

Дівчина легко, грайливо посміхнулась, подаючи свою руку:

— Не люблю дорогі сукні, але ця подобається. Напевно через колір — як у польових квітів.

Потім додала, вже серйозніше, дивлячись йому прямо в очі:

— Але головне, щоб король Філіп побачив у цьому кольорі не лише квіти чи мою молодість, а й силу, яку я додам… наприклад до твого меча, - на цих словах дівчина торкнулась пальцями руків’я меча.

— Звісно додаш, - хлопець відкриває долоню, там була засушена квітка, та котру подарувала Агнес, тоді коли вони тільки познайомились.

— Ти її зберіг? Навіщо?... Я..Я.. Дівчина не витримала, у неї заблищали очі, і піднявшись на пальці легко поцілувала принца, так що всі навколо почали шепотіти, а мати Аделаїда сумно зітхнула.

А потім зрозумівши що вони в незручному становищі, почервоніла, взяла квітку і вставила її в застібку плаща, - як нагадування що вони тут разом, вона з ним, до кінця.

Їх врятував Рауль, хоча на обличчі було видно біль, — Вони обвінчані, - що було не зовсім правдою. Адже церемонію не було завершено, - але через паузу додав, - Еріку, моя сестра, Агнес чекала тебе місяць, ще може трохи почекати. А от щодо нашої місії я не певен.

— Ти правий, Раулю. Послання, що у мене, не зачекає, - потім ніжно прошепотів в сторону Агнес, - попереду у нас з тобою все життя (з думками, - “Що я роблю? Невже… я її лю…”, і її думки у відповідь “Що ти робиш… Я ж…зако..”)

Вони не договорили навіть у думках — бо слова вже були зайвими.

Ерік повільно відступив, стиснув її руку востаннє і пішов уперед — у бік масивних дверей Лувру, де вже чекали вартові й герольди. Його кроки були впевненими, спина прямою, але в плечах відчувалася та сама напруга, що й завжди після бою.

Агнес стояла на місці. Ноги раптом підкосилися — не від слабкості, а від того, що серце билося так сильно, ніби хотіло вирватися й побігти за ним. Вона похитнулася.

Аделаїда миттєво підхопила дочку під лікоть — міцно, але ніжно, як роблять тільки матері, які знають, що донька вже не дівчинка, але ще не готова до всього, що чекає попереду.

— Тримайся, доню, — тихо сказала вона, так, щоб ніхто не почув. — Він повернеться. А ти зараз повинна бути сильною. Не за нього. За себе.

Агнес кивнула, ковтнула клубок у горлі й випрямилася. Вона подивилася вслід Еріку — той уже дійшов до сходів і обернувся на мить. Їхні погляди зустрілися. Він торкнувся квітки в застібці плаща — ніби підтверджуючи: «Я ніколи не забуду».

Потім зник за дверима.

Важкі стулки дверей розійшлися перед Еріком без жодного звуку — майстри Філіпа I добре попрацювали над новим палацом. У залі панувала прохолода, а сонячне світло, що падало з високих вітражів, розсікало простір на чіткі смуги світла й тіні.

Герольд, одягнений у табар із королівськими ліліями, зробив крок уперед і тричі вдарив об підлогу срібним жезлом. Його голос, гучний і позбавлений емоцій, заповнив залу:

— Його Високість Принц Ерік де-О’Брайан, син короля Мурхертаха, принц Ерін, спадкоємець трону Ат Кліату з Гібернії!

Цей вигук змусив присутніх баронів та єпископів припинити розмови. Статус принца крові, хай і далекої острівної держави, вимагав поваги. Ерік ішов уперед удвох з Раулем, відчуваючи, як за спиною зачинилися двері, залишаючи Агнес у галереї. Квітка на його грудях здавалася йому зараз важчою за меч.

Король Філіп I спостерігав за його наближенням. Він не сидів розслаблено — його постава була напруженою, а пальці повільно перебирали ланцюг на грудях. Поруч із ним стояв граф де Блуа. Він виглядав спокійним, майже незворушним, але його очі пильно вивчали кожну деталь вбрання Еріка.

Коли Ерік зупинився й схилив голову в гідному вітанні, король першим порушив тишу.

— Ми чули, що Ат Кліат згорів дотла. Казали, що ваш батько мертвий, а ви з ним. А тут ви стоїте перед нами — живий і з мечем, який досі пахне боєм.

— Ерін вистояла, зрадники були розбиті. І навіть те Зло що вони вивільнили нас не зупинило.

— Деус Вульт (майже пошепки мовив Рауль)

— Деталі тут в листі, ставши на коліно, Ерік протягнув лист Філіпу. Король взяв лист, але ще не відкривав його, - Ваша Високість, є ще щось? (король здогадувався що це має бути, тому в його очах блищали іскри, а кутки губ видавали посмішку).

— Ваша Величність, лорди Франції, мій друже… брате Рауле, я хочу просити руки вашої племінниці Агнес з дому Вермандуа. Щоб вона стала моєю королевою.

— Піднімись Еріку, принц Гібернії, - Філіп допоміг хлопцю піднятись, а потім гримнув герольдам, - впустіть дівчину до зали. І коли двері відчинились, зала ахнула і затихла зачарована.

— Племіннице, і як, ви згодні стати королевою цього юнака, а згодом і великого королівства?

Вона йшла повільно, тримаючи голову так високо, наче на ній уже була корона. Хоча їй було дуже важко, під поглядами цілої зали. Білий шовк кольору слонової кістки вихоплював кожне джерело світла в залі, роблячи дівчину центром усього всесвіту Лувру. Вона зупинилася поруч із Еріком, і на мить здалося, що похмурі стіни палацу стали трохи світлішими. На обличчі старого єпископа, що стояв трохи в стороні, заблещали сльози. Старий читав давні легенди, давно, ще коли сам був юнаком, і ці двоє були ніби герої з легенди. І тому було тривожно. Бо герої гинуть.

Агнес стояла так близько до Еріка, що відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину сукні. Вона не опускала очей перед королем — дивилася прямо, як дивилася на нього в ту ніч у хліві, коли вони тремтіли від холоду й страху, але були разом.

— Ваша величносте, — голос її був тихим, але чистим, як дзвін у ранковій тиші. — Я згодна стати королевою цього юнака. І якщо Бог і доля дозволять — великого королівства.

Вона зробила паузу — не для ефекту, а щоб вдихнути. Зала мовчала так, ніби боялася зруйнувати цю мить одним зайвим подихом.

— Але не заради корони, — додала вона, і в її словах не було ні тіні кокетства, ні страху. — Заради нього. Заради того, щоб той, хто повернувся з пекла живий, не йшов у нього вдруге сам. Заради того, щоб він знав: є хтось, хто чекатиме його не в замку, а поруч — на полі бою, в лісі, в темряві. Якщо він дозволить.

Ерік повернув голову до неї. Його очі — ті самі, що дивилися на неї в лісі, коли вона подарувала ту квітку що була в його плащі, ті очі котрі дивились коли вони намагались зігріти один одного вночі — тепер блищали не від втоми, а від чогось, що він ще не наважився назвати вголос.

Філіп I дивився на них довго. Його пальці перестали перебирати ланцюг. Потім він усміхнувся — не холодно, як де Блуа, а тепло, як людина, яка бачить щось, чого давно не бачила.

— Тоді нехай буде так, — сказав він. — Принце Еріку де-О’Брайане з Гібернії, ви просите руки моєї племінниці Агнес де Вермандуа. І вона дає згоду.

Він повернувся до герольда:

— Оголошуйте.

Герольд ударив жезлом тричі — голос його тепер тремтів від урочистості:

— Його Високість принц Ерік де-О’Брайан з Гібернії та панна Агнес де Вермандуа заручені! Нехай Господь благословить цей союз!

Зала вибухнула оплесками — спочатку нерішуче, потім гучніше. Барони підняли кубки. Єпископи посміхнулися

— Але перед тим як ви одружитесь, ви принце маєте виконати свою обітницю, графу.

— І ще одне, те що написано в листі.

І тільки зараз король Філіп відкрив листа. І вмить зблід. Але потім взяв себе в руки, тільки гнівно глянув в сторону графа де Блуа. Так, що той, пойожився назад. Але потім знов “надягнув” посмішку.

— Так, Ваш Батько, король Гібернії Мурхертах просить дати вам можливість продовжити тут вивчення латини і інших наук, поки він займається відновленням Ат Кліату, так як ваші вчителі загинули під час нападу. Ми звісно погодимось, ми з радістю предоставимо Лувр як школу для вас.

(В листі звісно було написано що Ерік шукатиме зрадників серед французького двору, бо скоріш за все хтось організував можливість Флайбертаху проводити тут операції і можливо той тут переховується. І можливо це граф де Блуа (бо все почалось на його землях). А також опис монстрів, і що їх вивільнив Вільгельм II, що Франції потрібно пильнувати. Особливо зараз, коли Рим не може надіслати магів.)

Синку, бо Агнес для мене як донька після того, як її батько зник у Хрестовому поході, — з цими словами він поклав долоню на плече хлопця, — ми оголосимо Весняний бал у вашу з Агнес честь. Він відбудеться під час Бельтайну. Вміння танцювати — це теж частина вашої науки.

Для придворних це звучало як обіцянка розкоші та святкування. Але Ерік відчув, як пальці короля ледь помітно стиснулися на його плечі. У листі було чітко написано: бал — це сцена.

— Поки всі дивитимуться на танець принца з Агнес, слухай, хто що говорить, як дивиться, слухай шепіт. Ця битва не менш небезпечна, ніж та, в якій ти переміг, - пошепки сказав Філіп.

І тому Ерік, озброєний мечем, освяченим самим святим Патріком і, за легендою, що належав колись самому Фінну Маккулу, став ключовою фігурою. Меч, поки відсутні маги Церкви, міг спопелити демонічні створіння. І тільки людина королівської крові, прямий нащадок Фінна, міг тримати цей меч у руках. Ерік цього не знав — це була таємниця, яку король Мурхертах приховав, бо боявся, що знання обмежить дії сина або той відмовиться. Але Ерік відчував: цей святий меч — живий.

Філіп махнув рукою — і зала одразу почала порожніти. Барони й єпископи виходили, перешіптуючись, підкидаючи погляди на Еріка й Агнес. Де Блуа затримався на мить довше — його очі затрималися на квітці в плащі принца, ніби оцінюючи її вагу. Потім і він пішов — тихо, як тінь.

Король жестом покликав Еріка й Рауля до бічної зали — маленької, з низькою стелею й важкими портьєрами, де не було ні зайвих вух, ні зайвих очей. Агнес залишилася за дверима — Аделаїда обережно взяла її за лікоть і відвела в галерею, шепочучи щось заспокійливе.

У кімнаті панувала тиша. Тільки тріск вогню в каміні й далекий гомін з великої зали.

Філіп сів за стіл — не на трон, а на звичайне крісло, як людина, яка вже втомилася грати короля. Він глянув на Еріка — довго, уважно.

— Твій лист — це не прохання про латини, — сказав він тихо. — Це прохання про розслідування. Твій батько пише, що зрада прийшла не тільки зсередини Ерін. Що хтось при моєму дворі відкрив двері для Флайбертаха. Що можливо — це де Блуа. Або хтось, хто стоїть за ним.

Ерік кивнув. Він не здивувався — він уже відчував, що король не з тих, хто вірить казкам.

— Я не можу звинуватити графа без доказів, — продовжив Філіп. — Він — родич моєї сестри. Його дружина — сестра Вільгельма Рудого. Якщо я помиляюся — це війна з Англією. Якщо я маю рацію — це війна всередині Франції. Тому ти зробиш це тихо. Бал на Бельтайн — твоя сцена. Танцюй. Посміхайся. Слухай, хто що говорить, як дивиться, хто уникає очей. Знайди мені ім’я.

Він простягнув руку — на долоні лежав маленький перстень з лілією.

— Це знак. Якщо хтось побачить його на тобі — зрозуміє, що ти говориш від мого імені.

Ерік узяв перстень — і відчув, як той важко ліг на долоню. Він не надів його одразу. Просто стиснув у кулаці, потім сховав у внутрішню кишеню дублета — поруч з тим місцем, де вже лежав інший перстень, той, що віддав Ойсін. Два перстені — два світи. Обидва чекають свого моменту.

Філіп підвівся, додав пошепки декілька слів, сумно пальцем торкнувшись меча на поясі Еріка.

— Я знаю, що він живий. І що він чекав на свого господаря. Твій батько не сказав тобі правди, бо боявся, що ти відмовишся. Але тепер ти вже не можеш відмовитися.

Король поклав руку на плече Еріка — цього разу міцніше.

— Іди. І бережи мою племінницю. Бо якщо ти її втратиш — я втрачу дочку, а ти себе. Але якщо ти втратиш себе — я… ні, весь світ, втратить надію.

Ці слова короля прозвучали не як напуття, а як пророцтво. Філіп I, старий лис, який бачив, як королівства гинули через один невірний крок, щойно передав Еріку не просто владу, а відповідальність за саму долю світла.

Тепер у кишені Еріка лежали два перстені — два полюси його нової реальності. Один — від Ойсіна, просякнутий стародавньою магією Тір-На-Ног. Другий — від Філіпа, холодний символ французької корони й заплутаної політики. А на стегні пульсував меч, який, здавалося, мав власне серцебиття.

Ерік вийшов із зали — і одразу побачив Агнес. Вона стояла в галереї, біля високого вікна, через яке лилося холодне весняне світло. Аделаїда вже пішла вперед — «поговорити з єпископом», — залишивши дочку наодинці.

Агнес повернулася до нього. Її очі були великі, блискучі — ніби вона не дихала весь цей час.

Він підійшов швидко — і перш ніж вона встигла щось сказати, узяв її руку.

— Ти сказала «заради нього», — прошепотів він. — Ти мала це на увазі?

Вона кивнула — швидко, нервово.

— Кожне слово. Я не хочу бути королевою заради корони. Я хочу бути з тобою. Навіть якщо це означає йти за тобою в ліс, у бій, у пітьму. Якщо ти дозволиш.

Ерік мовчав секунду. Потім підніс її руку до губ — поцілував, ніжно, ніби боявся зламати.

— Я дозволю, — сказав він тихо. — Але спочатку я маю знайти Блатмін. І зламати те, що мій дядько почав. А потім… потім ми будемо разом. Без двору. Без королів. Просто ми.

Агнес стиснула його пальці.

— Тоді нехай це буде швидше, — прошепотіла вона. — Бо я боюся, що якщо чекати довго — я втрачу тебе.

— І… ми будемо разом і зараз, поки я тут, у Парижі.

Він притягнув її до себе — вже не на мить, а по-справжньому. Обійняв міцно, ніби боявся, що хтось їх розлучить. Вона притулилася щокою до його грудей — прямо до тієї квітки, що все ще пахла польовими лугами.

Вони стояли так — посеред галереї, під поглядами слуг і придворних, які проходили повз.

Вони пішли до карети — тримаючись за руки, ніби весь світ тепер мав знати, що вони належать один одному.

— Цікавий хід цих варварів, прошепотів чоловік в балахоні, потрібно передати звістку мілорду, можливо доведеться діяти тонше.

В цей час, біля карети Агнес запитала Еріка, - Ти вмієш танцювати Павану?

— Ні, я не чув про цей танець, ми танцювали з сестрою тільки кельтскі танці і танці данів.

— Які вони?

— Швидкі, за руки і під руки.

— Отже я тебе навчу павани, до свята. А ти мене своїх швидків танців, бо павана повільна. Але ми маємо її танцювати.

— Заради тебе, я готовий танцювати найнудніший танець у світі, моя квітко, - відповів Ерік.

Чоловік в балахоні сів на коня і помчав, залишаючи закоханих біля карети.

Париж тонув у вечірніх сутінках, коли Агнес привела Еріка до невеликої камінної зали у вежі Вермандуа. Це було їхнє таємне місце — освітлене лише м’яким сяйвом полум’я та поодинокими свічками. На стінах висіли старі гобелени, а біля вікна стояв майстерно зроблений віол, готовий озвучити цей вечір.

Агнес зняла важкий дорожній плащ, залишаючись у своїй світлій сукні кольору слонової кістки, яка в цьому освітленні здавалася зітканою з місячного сяйва. Вона обернулася до Еріка, і її обличчя, зазвичай таке суворе при дворі, зараз світилося м’якою рішучістю.

— Павана, моє серце, — почала вона, підходячи до нього, — це танець не ніг, а постави. Це танець гідності. Ти — принц Гібернії, і ти маєш не просто йти, а нести свій титул у кожному кроці.

Вона обережно взяла його праву руку в свою ліву. Її пальці були прохолодними й ніжними, і Ерік мимоволі стиснув їх сильніше. На його темно-синьому дублеті, прямо біля срібної фібули, застигла та сама засушена квітка — мовчазний свідок їхньої обітниці.

— Дивись на мене, — наказала вона тихим, заспокійливим голосом. — Не на свої ноги. Дивись мені в очі. Павана — це повільний, процесійний крок. Ми робимо крок вперед правицею... повільно... потім лівицею... і легкий уклін. Твоя спина має бути прямою, як лезо твого меча.

Ерік зробив перший крок. Він почувався незграбним, наче ведмідь, що намагається пересуватися по крихкому льоду. Його м’язи, звиклі до швидких поворотів у бою та нестримної енергії кельтських танців, були натягнуті як пружина яка от-от вистрілить. І цю енергію, що зібралась всередині було неймовірно важко стримувати. Важче ніж танцювати нестримні танці. Він похитнувся, і його погляд мимоволі впав на її ноги.

— Ні, — м’яко зупинила його Агнес. Вона підійшла ближче, так, що він відчув запах фіалок, що йшов від її волосся. Вона поклала іншу руку на його плече, наче намагаючись передати йому частину своєї грації. — Не дивись униз. Павана — це про довіру. Я веду тебе. Ти просто маєш бути зі мною.

— Швидкі танці простіші, моя квітко, — прошепотів Ерік, дивлячись у її глибокі, серйозні блакитні очі. — Там можна просто бути собою. А тут... я почуваюся актором у виставі

— Ти — принц Ерін, Еріку де-О’Брайан, — її голос знову став твердим. — А барони, граф’я та герцоги — частина тієї вистави, яку ми маємо зіграти.

Він глибоко вдихнув. Стародавній меч на його стегні, що пульсував у такт його серця, здалося, теж затих. Ерік випрямив спину, підняв підборіддя й знову взяв її руку.

— Показуй, — сказав він, і в його очах спалахнув той самий вогонь, що й перед боєм.

Цього разу його крок був впевненішим. Вони рухалися по залі в повільному, майже ритуальному темпі Павани. Тільки шурхіт шовку її сукні по каменю та тихе потріскування дров у каміні порушували тишу. Агнес усміхнулася — тонкою, ледь помітною посмішкою задоволеного вчителя.

Вона вчила його грації, але водночас вона вчила його бути небезпечним у цьому новому, підступному світі, де Павана була не просто танцем.

Він намагається знову — цього разу краще. Вони кружляють по залі, і Ерік починає відчувати ритм.

— Знаєш, — каже він, — павана не така вже й нудна. Якщо танцювати її з тобою.

Агнес усміхається — і цього разу посмішка доходить до очей.

— Тоді завтра я навчу тебе ще й гальярди. А ти мене — своїх швидких танців. Щоб на балу ми могли танцювати як хочемо. Не як придворні. Як ми.

Він зупинився — не тому, що забув крок, а тому, що раптом зрозумів: вона права. Павана — це не просто танець. Це маска. А швидкі кельтські танці — це правда. І якщо вони змішають їх — це буде їхня власна мова, яку двір не зрозуміє, але відчує.

— Добре, — сказав він. — Завтра я покажу тобі, як танцювати, тримаючись за руки й під руки. Як ми робили з Блатмін, коли були маленькими. Вона завжди сміялася, коли я плутав ноги.

Агнес зупинилася теж. Її посмішка стала м’якшою.

— Тоді я теж покажу тобі все, що знаю. Щоб на балу ми не були просто принцом і панною. Щоб ми були собою.

Вони стояли посеред зали — не рухаючись, тільки дихаючи в унісон. Віол біля вікна мовчав, але здавалося, що він уже чув їхню музику.

Ерік нахилився й легенько торкнувся губами її чола — не як у залі перед усіма, а тихо, для себе.

— Дякую, що ти мене вчиш, моя квітко.

— Дякую, що ти дозволяєш, мій принце.

Вони не сказали більше нічого. Просто стояли, тримаючись за руки, і дивилися на один одному в очі. Зелені наче ліс очі Еріка і блакитні, наче небо очі Агнес. Наче цей смертний світ.

За вікном Париж тонув у сутінках, але в цій маленькій залі було світло — і воно було тільки їхнє.

У глибині паризьких нетрів, у кімнаті, де єдиним джерелом світла був жаровня з вугіллям, що тліло неприродним зеленкуватим полум'ям, панувала тиша. За вікном шумів дощ, змиваючи бруд із брукованих вулиць Сіте, але тут, за товстими шторами, повітря було важким від запаху опіуму та гірких трав.

Біля столу, заставленого алхімічними склянками, стояли троє. Їхні обличчя ховалися в глибоких тінях каптурів.

— Бал на Бельтайн стане ідеальним місцем, — пролунав голос — сухий і безбарвний, наче шелест старого пергаменту.

— Коли вогні розженуть темряву надворі, ми впустимо її всередину.

Чоловіча постать, що стояла праворуч, ледь помітно ворухнулася. Його плащ був підбитий дорогим хутром, а на пальцях поблискували персні, хоча він і намагався їх приховати.

— Пташка з дому Лілії занадто горда, — промовив чоловік оксамитовим баритоном. — Вона дивиться на світ очима святої. Чи справді ваш розчин змусить її побачити в мені того... іншого?

— Вона побачить те, що хоче бачити її серце, — відповів Голос. — Алхімія лише прибере завісу розуму. Для неї ти станеш тим, хто приніс запах солі та західного вітру. Ти станеш її «принцом-дикуном», але з манерами, на які той ніколи не буде здатний. Головне — тримайся ближче. Парфуми мають проникнути їй під шкіру до того, як закінчиться перша Павана, - потім відведи її.

Жінка, що стояла ліворуч, тихо засміялася. Її сміх був гострим, як уламок скла.

— А як щодо нашого пташеняти? — запитала вона, і її голос видавав зрілу, впевнену в собі жінку. — Він дикий. Він відчуває небезпеку за милю. Його очі... вони бачили занадто багато для його віку.

— Він молодий, — відрізав Голос. — Його кров вирує, а гордість роздута королівськими милостями, дівкою і отриманою силою. Але у нього напевно травма через втрату матері і сестри, а ще бажання врятувати всіх. Та він все ж таки юнак. Прикиньтесь нещасною, наблизьтесь і от, вино вже готове. Один ковток — і він хотіти бігти за тобою, щоб врятувати.

Чоловік поправив рукавичку, його рухи були бездоганно витонченими.

— Отже, ми маємо перетворити їхню вірність на ілюзію? — він нахилився над жаровнею, і зелене полум'я на мить вихопило частину його обличчя: вольове підборіддя та тонку, хижу посмішку. — Зробити так, щоб вони зрадили одне одного, думаючи, що вони разом?

— А потім потонули у вині — підтвердив Голос. — Розбийте їхню єдність і їхні серця. Вирвіть у них таємниці, поки вони будуть у вашому полоні. Якщо ми не зможемо забрати у нього той Меч силою, ми змусимо його віддати його самому... через сумнів.

— А де Блуа? — раптом запитала жінка. — Він занадто нервує. Король дивиться на нього, як на м'ясо на рожні.

— Нехай нервує, — Голос був холодним. — Він — наша ширма. Поки Ерік шукатиме зрадника в його лісах, справжня змія вкусить його прямо на балу. Готуйтеся. Бельтайн прийде швидше, ніж вони встигнуть вивчити кроки свого останнього танцю.

Постаті почали розходитися, розчиняючись у тінях кімнати, залишаючи по собі лише солодкуватий, нудотний запах парфумів.