Пісня Ліри, Лілії та Айрісів

Розділ V

Виринувшись із гниючого болота, де магія Німує вела їх невидимою рукою, група Еріка ступила на твердішу землю. Туман розсіявся, відкриваючи галявину, де трава ще тримала зелень, а повітря пахло соснами, а не смертю. Коні фиркали, відчуваючи полегшення, але напруга висіла над супутниками, як тінь перед бурею. Рауль, витираючи багно з плаща, пробурмотів щось про "ірландську грязюку", але Колум, тримаючи манускрипт, усміхнувся. — Час співати, французику, — сказав він. — Пісня проганяє страх, а Господь любить музику.

Ерік кивнув, відчуваючи вагу каблучки в кишені. — Співаймо, — тихо сказав він, — за Блатмін, за Нію, за Ерін. — Фіона і Кіра переглянулися, їхні списи блиснули в тьмяному світлі, а Дарина, мовчазна, почала рухати руками, ніби плетучи мелодію. Рауль, зітхнувши, затягнув перші ноти, його голос, хоч і грубий, мав французьку браваду. Колум підхопив, додаючи побожного запалу, а близнючки вплели войовничий ритм. Пісня, народжена з їхньої відваги й страху, лунала над стежкою, ніби виклик темряві, з кличем Ерін, що гримів у серцях.

Через болота, де тіні живуть,

Йдемо ми сміло, хай вороги ждуть!

Зрадник у замку, в тенетах пітьми,

Стіни його зламаємо ми!

О, Ерін, кличе нас кров і земля,

За Блатмін, за Нію —  ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

Хрест мій сяє, псалми гудуть,

Господь нас веде, де демони ждуть.

Зрадник у пітьмі ховає свій лик,

Та правда ясна — наш дух не затих!

О, Ерін, кличе нас кров і земля,

За Блатмін, за Нію —  ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

Списи гострі, коси блищать,

Темряві очі ми будем колоть!

Зрадник та пітьма не спинять наш гнів,

Кров’ю Ерін ми шлях освятим!

О, Ерін го Бра, нас кличе земля,

За Блатмін, за Нію — ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

О, Ерін го Бра, нас кличе земля,

За Блатмін, за Нію — ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

На світанку третього дня, загін Еріка ступав вже по твердій землі, де трава жовкла й в’янула, ніби отруєна невидимою чумою. Повітря стало важчим, насичене солодкуватим присмаком крові та попелу — запахом, що нагадував про стародавні жертвоприношення фоморіанам, про яких шепотіли легенди. Ерік відчував це шкірою: темна магія Домну пульсувала, як серце звіра, що чатує в хащах, простягаючи невидимі щупальця з глибин Коннахту.

Вони піднялися на пагорб, і там, у долині, постала твердиня Флайбертаха — замок Коннахт, древній і зловісний, наче вирваний із кошмарів давніх друїдів. Стіни з чорного каменю, вкриті слизом і колючими лозами, що звивалися, ніби живі, вигиналися в неприродні форми, наче самі камені корчилися в агонії. Над брамою маячили черепи — не лише людські, а й деформовані, з витягнутими щелепами й рогами, що нагадували фоморіанів із легенд: велетнів-монстрів, які колись правили морем і хаосом. З вікон замку сочилося тьмяне, багряне сяйво, ніби зсередини горіли вугілля пекла, а з веж долинали звуки — не крики, а низьке, ритмічне гудіння, схоже на спів жерців у ритуалі, перемішане з виттям вовків і карканням ворон, що кружляли над дахами, як хмара смерті.

Темна магія віяла звідти, наче подих богині тіней: повітря тремтіло, ніби від жару, але холод проникав до кісток, викликаючи видіння — Ерік бачив, як трава біля стін звивається в муках, перетворюючись на змій, а тіні на землею оживають, хапаючи за ноги примарними руками. Дарина здригнулася, її єдине око наповнилося жахом, і вона безмовно вказала на рови навколо замку: там, у каламутній воді, плавали тіла — напіврозкладені, з вирваними очима, ніби жертви, що годували Домну своєю кров’ю. Фіона і Кіра стиснули списи, їхні обличчя побіліли, а брат Колум підняв хрест, шепочучи: "Господи, захисти нас від безодні..." Рауль, хапаючись за меч, пробурмотів: "Це не замок, а паща диявола. Якщо твоя сестра там, ірландцю, то Бог милосердний, якщо вона ще жива."

— З того що мені відомо, якщо ми живі то і вона жива, - відповів чернець 

Раптом небо потемніло, ніби хмари згустилися в одну велетенську тінь, і з-за них викотився місяць — не срібний, як у піснях бардів, а криваво-червоний, наче рана в небі, що кровоточить. Він висів низько, освітлюючи долину багряним сяйвом, яке робило тіні довгими й викривленими, а очі воронів — вогняними. Це був знак Домну, богині темряви й хаосу, яка, за легендами, фарбувала місяць кров’ю в ніч ритуалів, аби відкрити двері в світ фоморіанів. Ерік стис каблучку в кулаці, відчуваючи, як серце калатає в унісон з гудінням замку. "Ритуал починається, — прошепотів він. — Ми маємо поспішати, або Ерін загине в цій крові."

Залишивши конеї герої тишком пробралися на ганок перед воротами замку

Ворота замку охоронялись, таку зброю і обладунки в Ерін не носили. Це були суцільні металеві обладунки з чорного металу. І Ерік був не певен що охоронці взагалі люди. Один з цих охоронців якраз наближався до героїв. Ерік хотів було сказати, що потрібно відійти, та побачив що Дарина котра знаходилась біля нього кудись щезла. Але наступної хвилини він побачив як дівчина прокралась за спину охоронцеві і встромила йому ножа між пластин. Той розвернувся, посміхнувшись та тієї ж миті срібний ніж Еріка теж знайшов слабке місце в його броні. Принц перехопив тіло і поволок в темряву, бо якраз повертався інший охоронець. Коли юнак торкнувся матеріалу, його стошнило, в цьому матеріалі було щось чуже для світу живих. 

Тим часом в замку.

Нія прокулась прикута до стіни, на її руках були браслети з темного металу, цей метал ніби висмоктував її сили. Метал фоморів. Вона ледве могла ходити, на те щоб перетворитись у вовчицю чи використати інші закляття, чи навіть покликати мати на допомогу вона не могла. Вдягнена вона була тільки в спіднє. Котра була більша за розміром і тому плечі фейрі були оголені, здавалось якщо тільки смикнути то одяг вмить спаде. Руків’я сорочки були значно довше ніж руки дівчини, тому болтались коли вона ходила в своїй тюрмі.

Навпроти, прикута до іншої стіні була маленька людська дівчинка. Років 10, не більше, за віком. І хоча дівчинка була одягнена приблизно так само як фейрі, тільки її сорочка була з більш дорогої тканини, ніж та в котрій знайшла себе Нія. По очам і блиску в ціх очах вона зрозуміла хто перед нею.

— Ти спала, напевно… тиждень. Мене зовуть Блатмін, а тебе як?

Дівчинка, як і Ерік розмовляла гельською, - отже я в Ерін, - подумала Нія. 

Скільки ж я була без свідомості.

— Мене зовуть Нія. Давно ми тут? І взагалі де ми.

— Я думаю, ми у мого дядька Флайбертаха, - відповіла дівчинка. 

— А чому ти тут, якщо його племінниця.

— Ну він заздрить мойому батькові, він Верховний король Ерін і тому… він і тримає мене тут. Але мій брат і мій батько неодмінно врятують мене і … тебе.

— Це мені і потрібно, — щоб твій батько і твій брат спробували тебе врятувати, — пролунали слова з темряви, і до кімнати в цьому підземеллі увійшов сам Флайбертах. Його постать, колись горда і схожа на короля Мурхедхада, тепер була спотворена магією Домну, наче глина в руках божевільного скульптора. Високий, як і раніше, він здавався надто худим, майже кістлявим, але його плечі вигиналися неприродно, ніби під вагою невидимого ярма. Шкіра, колись засмагла від ірландського сонця, тепер була сірою, як попіл, з павутинням чорних вен, що пульсували, наче живі змії, просвічуючи крізь тонку плоть. Очі, які колись горіли розумом і честолюбством, тепер світилися багряним, як кривавий місяць над замком, і в їхніх зіницях миготіли тіні — наче самі фоморіани дивилися крізь нього.

Його волосся, довге і чорне, спадало на плечі, але кінці пасом ворушилися, наче живі, переплітаючись із лозами, що росли прямо зі стін підземелля, ніби Домну вплела в нього свою сутність. Одяг — колись розкішний плащ із гербом клану — тепер висів лахміттям, просякнутим темною рідиною, що капала на підлогу, залишаючи шиплячі сліди, ніби кислота. Його права рука, стиснута в кулак, була вкрита лускою, як у морського чудовиська, а нігті подовжилися в криві кігті, що блищали, наче обсидіан. З кожним кроком від нього віяло холодом, але не звичайним — це був холод безодні, що проникав до кісток, викликаючи дрож і видіння: крики жертв, роздерті тіла, ріки крові, що текли до трону темної богині.

Голос Флайбертаха, коли він заговорив, був хрипким, але пронизливим, ніби змішаним із шепотом тисяч голосів — голосів фоморіанів, що гуділи в унісон із серцебиттям Домну. — Твоя кров, Блатмін, і кров Нії відкриють Двері, — сказав він, і його губи скривилися в посмішці, що оголила зуби, гострі, як у вовка, з яких сочилася чорна рідина. — Домну обіцяла мені владу над Ерін, над світом смертних. А ти, моя маленька племіннице, станеш ключем до її трону.

Він підійшов ближче, і повітря навколо нього затремтіло, наповнене темною магією, що згущувалася, як туман. Стіни підземелля, вкриті слизом і кістками, здригнулися, ніби відповідаючи на його присутність, а з тріщин у підлозі проросли колючі лози, що ворушилися, наче щупальця. Флайбертах простяг руку, і тіні за його спиною ожили, формуючи силуети істот із палаючими очима. Його груди здіймалися нерівно, ніби щось у них ворушилося — серце, спотворене Домну, чи, можливо, щось гірше, що вона поселила в нього. Від нього віяло не лише силою, а й божевіллям — божевіллям того, хто продав душу темряві за обіцянку вічної влади, але став лише маріонеткою богині хаосу.

— Смертні воїни не встоять перед армією фоморів, вони уп’ються кров’ю твого брата та батька. І тоді Ерін стане моєю, а можливо весь світ. Цей англічанчик думає що я в його владі. Ні… Ця доля чекає всю Британію.

— Не чіпай її, - прокричала Нія з іншого кінця темниці.

— А що тоді, ти мене проклянеш, маленька фейрі? Тобі що з того, тобі що до людської дитини?

Флайбертах відпустив малу племінницю і підійшов до Нії. Дівчина почала задкувати до стіни, та покидьок схопив її за горло та притис до стіни каземату.

— Тут нема твоєї всемогутньої матінки чи сестер, а Темній богині потрібна твоя кров щоб відчинити двері.

Нія намагаючись вирватись від цього придушення, схопила його руку. Та було марно. Зараз в цих кайданках з темного матеріалу, вона була не на багато сильніша за звичайну (людську) дівчинку підлітка. 

Іншою рукою покидьок торкнувся шкіри на ключиці дівчини і провів пальцями до шиї, а потім провів вниз відтягнувши виріз сорочки майже до рівня грудей.

— Яка ж у вас, фейрі, все ж таки ніжна шкіра. Аж шкода що не можна тебе спробувати як жінку… Богині для жертви ти потрібна чиста.

Флайбертах кігтями вцепився в плече Нії, його кігті залишили тонку подряпину на її оголеному плечі. Кров, що виступила з рани, була не сріблястою, як у казках про фейрі, а яскраво-червоною, як у смертних, — фоморський метал, що сковував її зап’ястя, висмоктував магію, роблячи її майже людською. Нія стиснула зуби, її зелені очі спалахнули гнівом, але в них промайнула тінь страху. "Ти думаєш, що зламав мене, смертний? — прошипіла вона, її голос тремтів, але все ще ніс відлуння лісів Тір на нОг. — Моя кров може бути червоною, як у твоєї племінниці, але моя душа належить Благому дому. Домну не отримає її!"

Флайбертах розвернувся і вийшов з підземелля.

Темрява підземелля згущалася, коли важкі двері за Флайбертахом грюкнули, лишивши відлуння, що нагадувало стогін самої землі. Смолоскип на стіні тьмяно горів, кидаючи тремтливі тіні на кам’яні стіни, вкриті мохом і слідами фоморського металу. Нія, прикута до стіни ланцюгами, що пекли її шкіру, важко дихала. Тонка смужка червоної крові стікала з подряпини на її плечі, де кігті Флайбертаха роздерли шкіру. Кров не сяяла, як у легендах про фейрі, а була яскраво-червоною, як у смертних, і крапала на холодну підлогу, змішуючись із пилом.

Блатмін, прикута навпроти, втупилася в цю смужку, її дитячі очі розширилися від подиву. Вона стиснула кулачки, намагаючись не тремтіти, але її голос, коли вона заговорила, був тихим і тремтливим, як шепіт вітру в дубовій гілці.

— Ніє... тобі боляче? — запитала вона, її блакитні очі, що нагадували море біля берегів Дубліна, блищали від сліз. — Твоя кров... вона червона. Я думала, у фейрі вона сяє, як зірки чи місяць, як розповідала матір.

Нія підняла голову, її зелені очі, схожі на глибини озер Тір на нОг, спалахнули слабким світлом, але біль змусив її скривитися. Вона змусила себе всміхнутися, хоча ланцюги впивалися в її зап’ястя, висмоктуючи магію, що текла в її жилах.

— Боляче, маленька принцесо, — тихо відповіла вона, її голос був м’яким, але з ноткою прадавньої пісні, що лунала в лісах Ерін. — Цей метал краде мою силу. 

Та очі вейрі також видавали подив юної дівчини, вона сама не очікувала що буде настільки схожою на людей. Чи звірів. 

Блатмін нахилилася вперед, наскільки дозволяли ланцюги, її русяве волосся впало на обличчя. — У тебе така ж червона кров як у мене. Але ти ж фейрі! — вигукнула вона, її голос змішував дитячу наївність із люттю королівської крові. — Матір розповідала про вас — про танці під місяцем, про чари, що можуть зцілити чи зруйнувати. Вона казала, що її пращури, скандинавські вьольви, бачили вас у снах. Чому твоя кров не сяє, як у казках?

— Я б сама хотіла дізнатись цю відповідь, - хоча дівчину вже давно виникали сумніви про далекість смертних і фейрі. І головний сумнівий був - вона сама. Вона знала що вона напівкровка. У медведиці не народиться дитя від вовка. А у фейрі від людини - народиться. І у вовка з собакою народиться. А вовк, і собака - схожі, можна сказати родичі. Може ми і смертні - теж? 

Блатмін витерла сльозу, що котилася по щоці. — Ерік врятує нас, — твердо сказала вона, її голос набрав сили. — Він неодмінно нас врятує.

Нія кивнула, її бліде обличчя освітила слабка усмішка. — Так, принцесо.

Тіні в підземеллі ворухнулися, ніби відгукуючись на ім’я Домну, і Блатмін здригнулася, але її очі горіли рішучістю. — Ерік прийде, — прошепотіла вона. — І я не дозволю Флайбертаху зламати нас, я зроблю все щоб ти не стала жертвою Ніє, тій богині… як її… Домну?. Твоя кров червона, Ніє, хоч ти і фейрі.  Мій брат неодмінно нас врятує.

Нія простягнула руку, наскільки дозволяли ланцюги, і її пальці ледь торкнулися руки Блатмін. — Тоді тримайся цієї віри, принцесо, — сказала вона. — Бо вона сильніша за будь-який метал.

Повернувся Флайбертах разом зі старою жінкою і охоронцем

Раптово двері рипнули, і важкі кроки Флайбертаха відлунювали в темряві, наче удари молота по ковадлу. За ним увійшла стара жінка, згорблена, з обличчям, порізаним зморшками, наче кора старого дуба. Її сиве волосся було заплетене в тугу косу, прикрашену кістками птахів, а руки тремтіли, тримаючи глиняну миску, від якої йшов різкий запах трав — полину, чебрецю і чогось гострого, наче подих кривавого місяця. Поряд стояв охоронець, широкоплечий, у шкіряній броні, з очима, що блищали сумішшю страху й фанатизму. Його спис, заплямований засохлою кров’ю, тремтів у руці.

Флайбертах зупинився, його багряні очі вп’ялися в Нію. — Підготуйте фейрі до ритуалу, — прогарчав він, його голос був низьким, наче гуркіт каменів у прірві, - викупайте її ніби наречену для короля.

— Ваша високість, мені страшно. Це княжна фейрі, - відповіла жінка.

— Поки на ній наручники з темного металу, вона не більше ніж дівчинка підліток. До того ж вона не їла поки була без свідомості. Сил у неї не те щоб багато.

Не зважаючи на це Нія намагалась пручатись. Жінці довелось визвати охоронця щоб той схопив дівчину і поволок з підземелля.

— Її шкіра має пахнути травами, а тіло бути непорочним, як у самої Дану. — Він повернувся до Блатмін, його губи скривилися в зловісній посмішці. — Чую, скоро у нас будуть гості, моя дорога племіннице. Твій брат іде, але він лише прискорить власну загибель.

Коридори були холодними, стіни сочилися вологою, а повітря пахло землею і смертю. Нію притягли до тісної кімнати, де стояли дерев’яні діжки, з яких піднімалася пара. Гаряча вода в них кипіла, змішана з травами, що видавали різкий аромат — полин, чебрець і щось терпке, ніби зібране в священних гаях під кривавим місяцем, щоб умилостивити Домну. Нія пручалася, її ноги ковзали по слизькій підлозі, але охоронець з легкістю підняв і кинув її в діжку, і гаряча вода обпекла шкіру, змусивши її скрикнути від болю. Він притиснув дівчину до стінки, його грубі руки стиснули її плечі так, що вона не могла поворухнутися, а його гаряче дихання обпікало її шию, викликаючи огиду.

Стара жінка, не звертаючи уваги на опір Нії, різким рухом зірвала з неї подерту сорочку, оголивши бліду шкіру, вкриту синцями й подряпинами на руках від фоморського металу. Нія, зібравши останні сили, повернула голову і плюнула жінці в обличчя, краплі слини блиснули в тьмяному світлі смолоскипа. — У мене п’ятеро дочок і троє синів, дівчино, — холодно сказала жінка, витираючи обличчя рукавом. — Твої вибрики без магії мені до одного місця. — Вона схопила Нію за довгі білі коси, її грубі пальці стиснули волосся, ніби погрожуючи вирвати їх. — Мені не казали, що твої коси треба зберегти. Дивись, можу і вирвати.

Вона взяла глиняний глечик із іншої діжки, де вода була холодною, але пахла ще сильніше — трави, змішані з чимось гірким, наче попіл із ритуального вогнища, зібраного для Домну. Жінка вилила воду на волосся Нії, і рідина потекла по її обличчю, змішуючись із сльозами. Нія плакала — можливо, вперше з того моменту, як утекла з Тір на нОг разом із сестрами, перечепившись через гілку в лісах, що стали її вигнанням. Її тіло тремтіло від болю й приниження, бридкі руки охоронця, що стискали її через кайдани, здавалися всюди, а грубі пальці старої жінки, що терли її шкіру травами, ніби втирали в неї саму суть цього жахливого ритуалу. Запах трав, що колись міг би нагадувати лісові квіти під місяцем, тепер був огидним, наче отрута, що просочувалася в її шкіру, готуючи її для Домну, богині хаосу.

Коли ритуал очищення закінчився, Нію, тремтячу й ослаблу, одягли в чисту лляну сорочку, що пахла тими ж травами, різкими й задушливими. Охоронець, не кажучи ні слова, потягнув її до іншої зали — темної, із грубо вирізаним кам’яним вівтарем у центрі. На вівтарі були викарбувані спіралі й зміїні візерунки, що ворушилися в тьмяному світлі смолоскипів, ніби живі, відгукуючись на присутність Домну. Нію кинули на холодний камінь, її зап’ястя й щиколотки пристебнули до металевих кілець, вмурованих у стіну. Вона кликала матір, Німує, і своїх сестер, її голос зривався на крик, але відлуння повертало лише тишу. Фейрі, що колись танцювала під зорями, тепер лежала з серцем, що билося від страху.

Стара жінка відступила, її очі блиснули сумнівом, коли вона подивилася на Нію,на заплакану, залякану, дівчинку — Вона ж дитина, прям як моя дочка, - пробурмотіла жінка так тихо, що охоронець не почув. Вона стиснула миску, її пальці тремтіли, ніби відчуваючи вагу гріха, який вона вчинила. — Дану, прости нас, — шепнула вона, але її слова загубилися в гулі, що наростав у залі, ніби сама Домну прокидалася, відчуваючи наближення жертви.

Нія кликала матір й сестер, та … ті не могли почути…

Повертаючись до замку, Ерік і його загін діяли обережно. Відчуття біди не полишало їх. Брат Колум, згорбившись, ішов попереду, його руки тремтіли. Він підняв голову.

— Тут... вони вже тут, — прошепотів він, його голос тремтів, — я відчуваю, як земля кричить від болю. Їхні душі... вони просять про помсту.

Ерік не розумів, що відбувається. Він був змучений, а його плече пульсувало від болю. Він відчув, що щось, якась сила починає опановувати ним. Це було не просто божевілля, а щось більше. Він зрозумів, що це сила його роду, яка пробудилася від болю та відчаю.

— Тихо, — сказав Рауль, — я відчуваю, що за нами стежать.

Вони вирішили розділитися, щоб швидше обшукати замок і знайти полонянок.

— Я піду з братом Колумом, — сказав Ерік, — ми спробуємо знайти вхід до підземелля. Там можуть бути вони. Ти, Рауль, візьми Фіонну і Кіру. Ви повинні знайти Блатмін або Нію.

— Ні, — заперечив Рауль, — я піду з тобою, а дівчата...

— Рауле, — перебив його Ерік, — це наказ. Ми не можемо ризикувати всіма. Нам потрібен хтось, хто зможе швидко рухатися. А вам потрібно знайти її, — він вказав на Блатмін. — Якщо щось піде не так... ви повинні втекти. Врятуйте себе.

Він не договорив, але Рауль зрозумів. Вони повинні втекти.

— Добре, — сказав Рауль, — ми зробимо, як ти кажеш.

Ерік і брат Колум пробиралися крізь темні, сирі коридори замку. Стіни були вкриті мохом, а звідусіль капала вода. У повітрі відчувався запах сірки та гнилі. Кожна тінь, кожен звук здавався живим.

Вони були вже близько. Ерік відчув, як його серце починає битися швидше. Він відчув, що якась сила починає опановувати ним. У голові зашуміло, світ поплив перед очима.

— Ми близько, — прошепотів брат Колум, вказуючи на металеві двері. — Вони тут.

Ерік кинувся вперед, готовий на все, щоб врятувати сестру. Але було вже пізно. Двері відчинились, і на порозі з'явився Флайбертах. За ним стояли два охоронці, що тримали заплакану Блатмін.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав Флайбертах, його голос був сповнений зловтіхи. — Я знав, що ти не зможеш залишити її.

Ерік відчув, як його серце стискається від болю. Він розумів, що це пастка.

— Сестро, я тебе врятую, — сказав Ерік, його голос був сповнений рішучості. — Ти не зможеш мене перемогти, - звернувся він вже до свого дядька.

— Племіннику, я не бажаю вам з Блатмін зла, хоча ваш батько забрав у мене трон. Ти не розумієш, темна Богиня дає такі можливості котрих, у нас, ірландців ніколи не було. Смертні не зможуть зупинити армію фоморів. Разом ми будемо володарювати світом.

— І якою ціною, - коли ми самі станемо як фомори, - дядько глянь на себе, - відповів Ерік

Флайбертах гірко посміхнувся.

— Дуже шкода, — сказав він, — ти сам вибрав її долю.

Він підняв руку, і один з охоронців, що тримав Блатмін, вихопив з піхов кинджал. Блатмін закричала, і її крик обірвався, коли кинджал торкнувся її шиї. Ерік рвонувся, але його тримали двоє інших охоронців. Він побачив, як його сестра впала на землю. Її очі були заплющені, а з голови потекла тоненька цівка крові.

Ерік відчув, як палає його кров. Це була не просто лють, а щось більше. Він зрозумів, що це сила його роду, яка пробудилася від болю та відчаю. Він рвонувся вперед, готовий на все, щоб врятувати сестру.

Флайбертах зневажливо посміхнувся, взяв Блатмін на руки і, прошепотівши щось до своїх поплічників, зник.

У той час, як Ерік кидався у пастку, брат Колум застиг. Його серце стислося від жаху, але він змусив себе зупинитися. Він розумів: якщо він кинеться вперед, то лише потрапить у пастку разом із Еріком, і тоді вони обидва будуть безпорадні. Його першим і головним завданням було знайти інших членів групи.

Він обережно пробирався крізь темні, сирі коридори замку. У повітрі відчувався запах сірки та гнилі. Кожна тінь, кожен звук здавався живим.

Він почув крик Блатмін і крик Еріка, але не кинувся на допомогу. Натомість він вирішив шукати інший шлях, щоб об'єднатися з Раулем, Фіонною та Кірою. Під час пошуків він натрапив на зачинені двері, з-за яких чувся тихий стогін. Брат Колум розчинив їх і побачив кількох полонених, одягнених у лахміття. Це були жителі Дубліна, які зникли під час нападу Флайбертаха.

— Ти... ти священик, — прошепотіла жінка, її очі були сповнені надії.

Брат Колум кивнув. Його серце наповнилося рішучістю. Він швидко звільнив їх і наказав шукати вихід із замку, а сам пішов далі.

Він почув, як Флайбертах зникає. Він зрозумів, що це його шанс. Проходячи повз одну з темних кімнат, він почув тихий спів, що лунав десь усередині.

О, сестри мої, втікачки в імлі,

На Землі Смертних, де тіні зросли,

Чуєте крик мій крізь камінь і тьму?

Фоморський метал рве зв’язок із сну.

Кров моя червона, як у смертних тече,

Та Дану в ній шепче, як серце пече.

Під кривавим місяцем, де Домну чека,

Надія моя — Ерік, що йде здалека.

Я впала в лісах, де гілки сплелись,

Тір на нОг кинув нас, сестри, колись.

Мати Німує, чи чуєш ти в сні,

Дочку в кайданах, тендітну в біді?

Кров моя червона, як у смертних тече,

Та Дану в ній шепче, як серце пече.

Під кривавим місяцем, де Домну чека,

Надія моя — Ерік, що йде здалека.

Інгрід, що снила про руни й моря,

Кров’ю своєю кличеш ти мене здаля.

Вьольви стародавні, ваш шепіт живе,

В моїй крові пісня, що Дану зове.

Фоморський метал палить шкіру мою,

Та в серці моєму я пісню співаю.

Блатмін, сестро, твоя віра жива,

Вона, як зірки, крізь темряву сяйва.

Кров моя червона, як у смертних тече,

Та Дану в ній шепче, як серце пече.

Під кривавим місяцем, де Домну чека,

Надія моя — Ерік, що йде здалека.

О, Дану, богине, що світло несе,

Звільни мою душу, що в кайданах тремтить.

Сестри, почуйте, втікачки в імлі,

Кров наша єдина, як море в землі.

Кров моя червона, та сила в ній є,

Дану мене чує, і я не умру.

Під кривавим місяцем, де зорі гудуть,

Ерік іде, щоб урятувати душу мою.

Кімната була освітлена лише одним факелом. Всередині було холодно. По центру знаходився великий, темний вівтар. На ньому лежала дівчина. Її руки і ноги були прикуті ланцюгами з чорного металу. Вона була бліда, перелякана і заплакана.

Брат Колум відчув, як його серце стискається від болю, дивлячись на юну, безпорадну, невинну жертву. Коли він підійшов ближче, світло факела впало на її волосся. Його очі розширилися, коли він побачив, що її коси були незвичайного срібного відтінку, а вушка ледь помітно загострені. У цю мить його співчуття і любов до всіх істот зіткнулося з тим, що він знав про нечисть, зі страхом перед ними. Та він миттю відкинув цей страх, - це ж Бог їх створив, як і все суще… З якоюсь ціллю, - цією думкою брат Коллум відігнав сумніви. 

Він нахилився, перехрестився і прочитав молитву. Він відчув, як його руки тремтять, але він продовжував молитися. Він відчув, як його віра стає сильнішою, а з рук світить світло, він зміг доторкнутися до ланцюгів.

Він відчув, як його руки палають, та він продовжував молитися. 

Ланцюги тріснули, і Нія впала на землю. Вона була вільна.

— Дякую, — прошепотіла вона, її голос був слабким, та все ж в ньому відчувалася нестримна сила. — Я тобі..

Брат Колум перебив її.

— Іди, — сказав він, — біжи. Я знайду Еріка.

Та перед ним вже стояла не дівчина, а велика вовчиця з білим хутром. 

— Зрозумів, я так просто від тебе не відкараскаюсь, з легкою усмішкою провівши по хутру вовчиці мовив брат Коллум.