Віолетта: Світ Монстрів

Весна прийшла не одразу — спершу місто ще довго лишалося закутим у снігові панцирі, ніби сама земля не хотіла прокидатися. Коли крига нарешті скресла, разом із нею розтанули й останні бар’єри між Віолеттою та її новими супутниками.

Її вже не сприймали як мовчазну дивачку з далеких сіл чи випадкову рятівницю. Вона стала частиною групи — не без застережень, але достатньо, щоб з нею ділилися вечерею, планами й навіть снами.

Тілло вже не ховався за чужими спинами — тепер його бар’єри витримували удари, які ще місяць тому розірвали б його навпіл. Наче жартома, він називав її «майстринею» і в голосі дедалі частіше з’являлася повага, що жила поруч із заздрістю.

Бренн знову почав носити свій фамільний амулет. І дивився на неї так, ніби згадував щось забуте. Сестра? Чи тінь того, ким вона могла стати, якби вижила?

Од залишався собою: суворий, стриманий, з рідкісними, але цінними словами. Його мовчазна присутність завжди означала: «Я поруч. Я вб’ю, якщо треба буде тебе захистити».

А Ірелліс... Ірелліс сміялася рідко, але її погляд затримувався довше. Іноді — надто довго. Іноді — так, що Віолетта не знала, де закінчується сестринська турбота, а де починається щось іще. Або, може, це просто її дурнуваті думки.

Єдиною незамінною річчю була сфера. Завжди поруч, зі своїм звичним, синтетичним «аналізую».

Ніхто не говорив про майбутнє. Ніхто не ставив питань, яких не хотів би почути у відповідь. Гроші були. Завдання — одне за одним. Перемоги. Спокій.

Життя знову мало сенс. У них були цілі. Були нагороди. І найголовніше — була віра.

Але віра — річ небезпечна. Вона має ціну. А іноді — платити за неї доводиться не тим, кому її дають.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Кабінет гільдії був теплий і був переповнений запахом пергамента, воска і дешевого вина. В каміні потріскувало поліно, але затишку це не додавало. Віолетта стояла біля столу, а адміністраторка — молода жінка з гострим носом, тонкими губами та очима, якими, здавалося, можна було вичавити з тебе кілька золотих — сиділа навпроти, відкинувшись на спинку крісла.

— Отже, моя люба, — мовила вона голосом, що цілком годився б для оголошення боргів у міському суді. — Маю неприємні новини.

— Щось із завданнями?

— З тобою, мила. — Жінка нахилилася вперед, і сріблястий ланцюжок ковзнув із-під коміра. Від ним, на шиї виднівся знак Окулуса. Тонке, майже невидиме, але знайоме Віолетті до нудоти. — Твоє обличчя, ім’я, кілька записів про твої «таланти»... все це, бач, зацікавило дуже специфічних людей.

Віолетта мовчала. Пульс загупав аж у вухах. Сфера теж мовчала. Дуже. Підозріло мовчала.

— Але я добра жінка, — продовжила адміністраторка, витягаючи шовковий мішечок і кидаючи його на стіл. — Є речі, які я можу випадково забути… або не помітити.

Очі в неї занадто блищали, пальці надто нервово торкались татуювання, а голос був... надто ласкавим.

Віолетта дістала з сумки мішечок із золотом. Поклала його на стіл, поряд із тим, шовковим. Мішечок переконливо задзеленчав.

— Це все, що є.

— Щедро, — посміхнулася жінка, хапаючи золото. — А тепер можеш бігти… і біжи якнайдалі.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Таверна «Три кістки» гуділа, як вулик. Тут було тепло, шумно й небезпечно. Дрова в каміні палали добірним смерековим духом, дерев’яні балки були обвішані трофеями, а в повітрі незмінний запах алкоголю.

Віолетта стояла біля прилавку, чекаючи на замовлення — гарячу страву і глінтвейн для Тілло, який замерз, наче курча. Вона якраз поверталась до столу, коли відчула — щось не так. Повітря ніби стислося.

Скрипнули двері. До таверни увійшла Сюзі, та сама дівчина з вогняним волоссям, яка переслідувала Віолетту по дахах будинків, і від якої та ледве втекла.

Сюзі. Чорна форма, темно-червона мантія, на грудях знак Окулуса. Вогняне волосся зібране в вузол, погляд — пронизливий. Вона зупинилася на порозі, окинувши приміщення поглядом хижака.

— Йой... — вірвалося у Віолетти і вона стрімголов сіла за найближчий стіл.

Поряд стояв дворф у сірому плащі. Він взяв щит біля стіни і поставив його якраз між Ві та Сюзі.

«Дякую, незнайомцю.»

Сюзі пройшлася повільно між столами, розглядаючи обличчя. Відчуття було таке, ніби хтось підлив масло у вогонь. Кожен погляд — кинджал. Кожен рух — напруга. Хтось вже поклав руку на руків’я сокири. Інший — припинив пити. Гноми бачили імперську форму. І вони пам’ятали.

Сюзі зупинилася, зітхнула, кинувши зневажливий погляд на натовп, і вийшла надвір.

Коли вона вийшла — гомін не одразу повернувся до таверни. Повітря ще тримало напругу. Дворф у плащі гмикнув:

— Наступного разу хай зніме печатку, як заходить. Може, хтось і спіткнеться.

Віолетта вибралася з-за щита і миттево зникла.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Залишки снігу скрипіли під ногами. Віолетта мчала щодуху, не озираючись. Кров пульсувала у вухах, кожен нерв був натягнутий, як струна. Нарешті, той самий сарай за містом — давно покинутий, серед голих дерев. Їхне місце. Тренувальна база, куди вони ходили потайки — перевіряти зброю, вправлятися в магії, ховатися від світу.

Прослизнувши всередину, дівчина зачинилася на засув. Тут було тихо, лише запах цвілі і пилюки дратували ніс, викликаючи бажання чихнути. Сонце пробивалося крізь щілини в дошках. Вона присіла на лаву і вперше за кілька годин дозволила собі — видихнути.

Сфера нарешті подала голос, сухо, з неприємним відлунням у вухах:

«Ідентифіковано обличчя. Клас загрози — високий. Вірогідне ім’я або позивний — Сьюзі. Позначки: елітний імперський маг, відділ «Окулус». Примітка: У разі ідентифікації неминуче зіткнення із представниками місцевої влади. Оцінка виживання групи під час відкритого протистояння близька до нуля.»

— Дякую, Сферо, — зітхнула Віолетта. — Дуже обнадійливо.

Через деякий час — скрип. Двері. Тиша. Потім — знайомий голос:

— Ві?

— Я тут.

Ірелліс увійшла — швидко, тихо, тримаючи під плащем кинджал. Очі блищали від напруги.

— Тебе шукали. По всьому місту. І це ще м’яко сказано. Обшукували будинки. Людей били на вулицях. А адміністраторку звинуватили у зраді і повісили прямо на площі.

Віолетта стисла кулаки. Не від жалю. Від того, як все швидко розгортається.

— Я її бачила раніше, Ір. Ту дівчину. Вона імперський мисливець. Мене вистежувала в таверні. Я ледве втекла.

Ірелліс опустилася на лаву навпроти.

— Це не звичайний наказ, Віолетто. Вони кажуть, що вона прибула з волі самого кронпринца. Твоє ім’я з’являється в імперських листах. Кожен вартовий має наказ схопити тебе.

Мовчанка зависла між ними, густа, як кіптява.

— Я заберу твої речі, — сказала Ірелліс, підводячись. — А ти йди в ліс, туди, де ми виконували останнє завдання. Чекай нас там. Добре?

Віолетта кивнула.

— Дякую, Ір...

— Не дякуй ще. Йди.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Сніг падав повільно, обережно, вкриваючи гілки сріблом. Галявина була тиха, наче весь світ притих у чеканні. Віолетта стояла біля того самого пенька, на якому колись сушила карту, а Тілло безнадійно сперечався з Одом про те, чи можна бити дракона у пах.

Зараз були лише тиша і холод.

Нарешті почулися кроки.

— Ви довго, — сказала вона, не обертаючись.

— А ти нетерпляча, — пролунав голос Бренна.

Він вийшов з-за дерев: обличчя похмуре але спокійне, у руці — дворучна бойова сокира, на плечі — рюкзак.

— Що ти тут робиш? — спитала Віолетта, від здивування.

— Та це місто вже мені в печінках сидить. Гниле. Дихаєш — і відчуваєш, імперський сморід.

Вона хотіла щось відповісти, але наступною з’явилася Ірелліс. Спокійна, зібрана, ніби просто вийшла на прогулянку.

— Я подумала, що варто подихати свіжим повітрям, — сказала вона. — Міський сморід не для мене.

Далі з-за дерев вийшов Тілло, тримаючи посох і кутаючись у свій червоний шарф.

— А я подумав... чого б трохи не подорожувати світом? Кажуть, на заході ростуть дерева з плодами, які світяться. Хочу побачити.

І врешті — Од. Мовчазний, з сагайдаком на спині. Стояв мовчки, спершись на дерево. А потім, через зуби, промовив:

— Закругляймося з цими балачками. Якщо інквізиція іде за нами, ми не маємо на це часу. Рухаймось швидше.

Віолетта озирнулася на них. У грудях защеміло — боляче і тепло водночас.

— Ви... ви ж не мусили...

— Знаємо, — кивнув Бренн. — Але ти наша. А це важить більше.

Ірелліс злегка торкнулася її плеча:

— Ми разом, пам'ятаєш? Як ми могли кинути тебе у біді?

— Що ми будемо робити без нашої «майстрині»? — хмикнув Тілло.

Од уже рушив уперед.

Вони взяли свої речі і рушили у холодний сніг, що ще не розтанув у лісі, але із весняним теплом на душі. Вони йшли разом у невідомість. Не як тіньова команда. А як друзі, що майже стали сім'єю.