Віолетта: Світ Монстрів

Кілька місяців минуло від того драматичного дня на річці. Весна остаточно перемогла зиму, огорнувши село пишною зеленню, теплим сонячним світлом і густим ароматом квітучих яблунь. Повітря дзвеніло від співу птахів, а поля навколо вкрилися смарагдовим килимом молодої пшениці, що колихалася під легким вітерцем. Річка, яка ще недавно була холодною й бурхливою, тепер текла спокійно, віддзеркалюючи блакитне небо та пухнасті хмари. Життя, здавалося, повернулося до звичного, розміреного ритму: селяни працювали в полях, діти гралися на вулицях, а ввечері з хат линули запахи свіжоспеченого хліба й трав'яного чаю. Але для Віолетти все змінилося назавжди.

Її більше не обзивали «виродком». Діти перестали кидати каміння чи розбігатися при її появі. Тепер вони трималися на відстані, проводжаючи поглядами, в яких дитяча цікавість змішувалася з острахом та неохочою повагою. Для них вона стала живою легендою — загадковою дівчинкою з пухнастими вушками й хвостом, яка могла творити дива. Іноді, проходячи повз групку малюків, Віолетта чула шепіт: «Це та, що оживила Богдана з води!» А також: «Вона має магію, як у казках бабусі!» Вона не відповідала, лише усміхалася краєчком рота, і відчувала, як її хвіст легенько здригається від уваги.

Найбільше змінився Богдан, світловолосий хлопчик, що колись очолював зграйку задирак. Він уникав Віолетти, відводячи очі, коли вона проходила повз. Його кулаки стискалися, але тепер не від злості, а від сорому. Іноді вранці Віолетта знаходила на ґанку скромні дари: кілька стиглих лісових яблук, акуратно складених у ганчірку, чи пучок польових квітів, недбало залишених біля порога. Вона знала, що це від нього, бо одного разу помітила, як він ховається за тином, спостерігаючи, чи забере вона подарунок. Віолетта лише усміхалася, відчуваючи тепло в грудях.

«Може, люди справді можуть змінюватися», — думала вона, кусаючи соковите яблуко, яке хрумтіло на зубах, наповнюючи рот солодким соком. Віолетта не гнівалася — навпаки, це робило її сильнішою, ніби підтверджувало, що її дії мають значення.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Ярина залишалася вірною подругою. Разом вони бігали до лісу, хоча й не заходили далеко, через чутки про трупоїдів, які дедалі частіше ширяли над кронами дерев у сутінках. Лісові стежки були встелені м'яким мохом і опалим листям, а повітря пахло свіжим дощем і грибами. Ярина, з її золотим волоссям, що виблискувало на сонці, і загостреними вушками, нагадувала маленьку ельфійку з легенд, які розповідала її бабуся.

— Дивись, Віо! — шепотіла Ярина одного ранку, вказуючи на зламану гілку. — Тут проходив олень. Бачиш, як високо? Він був великий! Сліди, глибокі від його ваги, вгрузли в землю.

Віолетта кивала, хоча її гострі чуття вже вловили ледь відчутний запах звіра — мускусний, з нотками трави й землі. Вона не розповідала Ярині про свій візор — пристрій, що іноді спалахував червоними символами в її очах, аналізуючи оточення з точністю машини. Це була її таємниця, спадок з іншого світу, який вона ховала навіть від найближчих.

— Не бійся, Ярино. Я з тобою, — відповіла Віолетта, стискаючи руку подруги. Пальці Ярини були теплими й м'якими, на відміну від її власних, які ставали міцнішими від тренувань.

— Якщо що, я тебе захищу. Мій хвіст відчуває небезпеку раніше, ніж очі.

— Звичайно! — засміялася Ярина, її коси загойдалися, ніби золоті хвилі. — Ти була як героїня з легенд. Але... чому ти тоді не використовувала магію зцілення? Коли витягла Богдана з води, ти робила все руками, як проста людина.

Віолетта зітхнула, дивлячись на сонячні промені, що пробивалися крізь листя. Вітер зашелестів по гілках, ніби шепочучи старі таємниці.

— Магія — це добре, але іноді потрібно діяти руками. У моєму минуло... ну, в моїх снах я бачила, як люди рятують без магії. Головне — не боятися. Ти робиш те, що знаєш, і не чекаєш дива. Магія може підвести, але твої дії — ні.

Вони продовжили шлях, збираючи ягоди — червоні, соковиті, що фарбували пальці в рожевий колір. Дівчата сміялись над дрібницями: над жабкою, що стрибнула в калюжу, чи над хмарою, що нагадувала голову дракона. Віолетта відчула, як у грудях розливається тепло справжньої дружби, ніби сонячне світло заповнювало всі куточки її серця. Тепло, якого їй так не вистачало в минулому житті, де люди мали можливість говорити одне з одним на різних кінцях планети. Але замість цього, занурювались у власні «ідеальні» згенеровані виміри.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Та справжньою пристрастю Віолетти стала кузня. Щоранку вона приходила туди, де повітря було гарячим і пахло розпеченим залізом, вугіллям і потом. Кузня стояла на околиці села, з її димаря підіймався сірий дим, що звивався в небо, ніби змій. Карбун, забувши про початкове збентеження, виявився вимогливим і педантичним учителем. Він не навчав її чаклунства, а передавав знання ковальської науки, набуті за кілька століть життя дворфа.

Він пояснював їй, як відрізнити сталь від криці, показуючи зразки металу: блискучі, шорсткі, з різними відтінками.

Дивись, мала, — бурчав він, тримаючи шматок у мозолястих руках. — Криця м'яка, як тісто, а сталь — тверда, як твоя впертість!

Він навчив її, як загартовувати лезо, опускаючи його в олію чи воду, щоб отримати різну твердість. Булькання води, шипіння олії, іскри від молота — все це стало для Віолетти симфонією творення. Карбун розповідав про кристалічні ґратки, які утворюються під ударами молота, і чому тривале кування робить метал "втомленим", ніби він потребує відпочинку, як жива істота.

— Метал — то не просто шматок заліза, — казав він, витираючи піт з чола. — Він дихає, реагує на вогонь і холод. Якщо не відчуєш його душу, твоя робота буде марною, як порожня шкаралупа.

Віолетта кивала, поєднуючи його уроки зі своєю магією. Іноді, коли Карбун не дивився, вона торкалася металу пальцями, підсвідомо змінюючи його, роблячи міцнішим або гнучкішим. Але вона не надто зловживала цим — хотіла навчитися справжньому ремеслу.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

На свій десятий день народження Віолетта, як завжди, прийшла в кузню. Сонце тільки-но сходило, фарбуючи небо в рожеві тони, а іній блищав на траві. Карбун зустрів її не звичним буркотінням, а широкою посмішкою, що ховалася в сивій бороді.

— Ану, стань рівно, лисичко, — сказав він, виймаючи з кишені маленьку оксамитову скриньку. — Це тобі.

Усередині лежала металева заколка для волосся, оздоблена гравіюванням у формі переплетених рун гномів. На срібній квітці сидів маленький золотий метелик. Вони м’яко відблискували в світлі жару, нагадуючи пульсуючі вогники. Тепло металу розливалось по прикрасі, ніжно пульсуючи, ніби в ній жила частинка душі дворфа.

— Вона має захисні символи, — пояснив Карбун, зніяковівши від її здивованого погляду.

— Колись такі робили для моїх доньок. Вони відганяють злі чари, роблять розум ясним. Тепер хай оберігає тебе від тих, хто дивиться косо.

Віолетта обережно взяла прикрасу тоненькими пальцями і приколола до волосся. Метелик ніби ожив, блиснувши на сонці.

— Вона прекрасна... Дякую, дядечку Карбуне. Я ніколи не забуду.

У ту мить в грудях зародилось нове бажання — творити красу, а не лише зброю. Вона уявила намиста, що блищать на шиях селянок, кільця, що символізують любов, прикраси, що приносять радість.

— Знаєш, — тихо сказала вона, дивлячись на полум'я в горні, — коли я виросту, хочу робити прикраси. Не мечі, не ножі. Такі речі, щоб люди носили їх і посміхалися. Щоб метал служив не війні, а миру.

Карбун лише хмикнув, але в його очах спалахнуло тепло, наче вогонь горна віддзеркалився в них.

— Якщо вже й кувати щось, то хай воно служить життю. Гарна думка, мала!

Так минав час. Віолетта росла, її тіло міцніло, а навички відточувалися. Вона навчилася створювати прості інструменти — серпи для жнив, підкови для коней — і кожного разу відчувала гордість, коли селяни дякували їй. Але спокій тривав недовго.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Одного спекотного літнього дня, коли сонце пекло немилосердно, а повітря тремтіло від спеки, у село прибули непрохані гості. Четверо імперських лицарів у блискучій броні, з гербами Імперії на щитах — золотим двоголовим орлом на чорному тлі — та священнослужитель у чорній рясі в'їхали на центральну вулицю. Коні цокали копитами по пилюці, піднімаючи хмари куряви. Їхня поява миттєво зупинила життя в селі: кури розбіглися з переляканим кудкудаканням, діти замовкли, ховаючись за спідницями матерів, а дорослі шепотілися, тримаючись за дерев’яні обереги.

Священик, худий чоловік із запалими очима та жовтуватою шкірою, зійшов на імпровізовану трибуну біля колодязя. Його голос був гучним і різким, як удар батога, перекриваючи гомін натовпу.

— Діти Імперії! — прогримів він, піднявши руки з перснем, що блищав на сонці.

— Східні кордони в небезпеці! Орди нечисті насуваються на наші землі, несучи смерть і руйнування!

Служитель продовжував свою проповідь із ще більшим завзяттям.

— Але справжня загроза — серед нас! Звіролюди, напівкровки, ті, хто оскверняє божественну чистоту людської раси! Вони — прокляття, що притягує біду, як магніт притягує залізо! Бог велів нам очищати землі від скверни!

Віолетта, стоячи поруч із Лукією в натовпі, відчула, як десятки очей повернулися до неї. Її вушка здригнулися, хвіст інстинктивно сховався під плащем. Лукія міцно стиснула її руку, її пальці були холодними від тривоги.

— Не бійся, мала, — прошепотіла Лукія. — Вони не посміють.

Але Віолетта відчувала не страх, а лють та огида, що кипіла в грудях, ніби розпечений метал у горні.

«Як вони сміють? Я врятувала життя, лікувала, навчилася творити, а вони називають мене нечистотою? Це не бог говорить, а їхня ненависть!»

— Імператор закликає своїх вірних синів стати на захист! — продовжував священик, його обличчя спотворилося від фанатизму.

— Кожне село мусить віддати найкращих синів! Хто відмовиться — той зрадник, і кара буде суворою!

Після проповіді почався «призов». Лицарі ходили від хати до хати, грубо стукаючи в двері, силоміць витягуючи молодих чоловіків на двір. Плач жінок змішувався з грубими наказами: «Вставай, ледащо! Імперія кличе!»

Із села забрали п'ятьох, серед них — старшого брата Богдана, високого юнака на ім'я Степан. Він був сильним, з широкими плечима, працював у полі й мріяв про родину. Віолетта бачила, як Богдан стояв біля тину, дивлячись услід загону. На його обличчі не було звичної зверхності — лише біль, безсилля й сльози, що котилися по щоках, залишаючи мокрі доріжки в пилюці.

Троє солдатів залишилися в селі «для підтримання порядку». Вони розташувалися в старій хаті на околиці, вимагаючи харчів та випивки від селян. Вечорами з хати лунали грубий сміх та пісні, а вдень вони патрулювали вулиці, зиркаючи на всіх із підозрою. Село ніби завмерло — налякане й принижене, тінь Імперії нависла над кожною хатою.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Ввечері Віолетта знову сиділа під своїм улюбленим дубом на пагорбі. Кора дерева була шорсткою під пальцями, а листя шелестіло, наче шепотіло заспокійливі слова. Вона згадувала слова священика, плач жінок, погляд Богдана. Вперше в її грудях закипав гнів до Імперії — машини, що ламала життя людей, мов сухий хмиз. Цей світ, який став їй домом, виявився жорстоким і несправедливим, повним забобонів і влади, що придушує слабких.

Вона стисла в долоні тонку голку, створену силою думки, — холодний метал, у якому пульсувала її сила. Десь за селом гуділи крила трупоїдів, їхні пошматовані силуети майоріли в сутінках, ніби передвісники біди. Віолетта підвела очі до зірок, що мерехтіли на темному небі, і прошепотіла:

— Я захищу їх: Тодиру, Лукію, Злату, Демка, Маруню, Ярину... Карбуна й усіх, хто став мені сім'єю. Я не дозволю, щоб цей світ їх забрав. Мені потрібно стати сильнішою.

Вітер подув сильніше, ніби погоджуючись, а в її серці росла рішучість, як молодий пагін у весняній землі.