Віолетта: Світ Монстрів

Дорога була вкрита тріщинами і вибоїнами, як шрами на тілі воїна. Стара підвода, запряжена змореним мулом, гойдалася з боку на бік, ледь просуваючись кам’янистим шляхом до портового міста. Колеса гупали об каміння, а скрип осей різав тишу, мов ніж. Віолетта сиділа на краю воза, не тримаючись за борт. Падати вже було нікуди.

Кров давно змило дощем, але плаття — вицвіле, просочене бурими плямами — тримало на собі свідчення різанини. Воно було обліплене пилом, потом і запахом диму, який в’ївся назавжди. Але її тіло — шкіра, волосся і хвіст — залишалися недоторканими, бруд і вода скочувалися з неї, як роса з пелюстки. Віолетта поглянула на чисті долоні, а потім торкнулася щоки, чекаючи липкості сліз чи землі, але пальці ковзнули по гладкій, чистій поверхні.

Поруч сиділа Маруня, бліда, як воскова лялька. Її погляд був порожній. Не як у людини, а як у розбитої іграшки. Вона майже не ворушилася. Лише дихання видавало в ній живу людину. Віолетта ніжно стисла її холодну руку. Спогад промайнув, як тінь, коли Маруня вчила її плести кошики: «Не тягни, порвеш, мала!» Тепер її голос здавався таким далеким, ніби з іншого життя.

Попереду підводи йшли шукачі пригод. Ратмир, у пом’ятій кольчузі, раз по раз озирався на Віолетту. Його очі, сповнені страху, тікали від її погляду. Він бачив її вчора саме тоді, коли вона, вкрита ворожою кров’ю, виводила полонених жінок із печери. Її чиста шкіра, на якій кров гоблінів скочувалася, як вода, лякала його більше, ніж будь-яка потвора. «Вона не людина, — шепнув лучник позаду, стискаючи амулет. — Бачив, що лишилось від гоблінів?» Ратмир шикнув, але його рука тремтіла на руків’ї меча. Дівчина зі списом тримала його так міцно, що кісточки побіліли.

Каркнула ворона, сівши на край воза. Її чорні очі блиснули, ніби передрікаючи біду. Віолетта навіть не ворухнулась. Візор блимнув синім, показуючи теплові сліди шукачів, але Віо проігнорувала його. Вона дивилася на дорогу, де калюжі відбивали сіре небо і думала про Злату та Демка. Їхній сміх. Сміх, що затих назавжди…

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Імперське місто зустріло їх, як буря покинутий човен. Кам’яні стіни будинків, сірі й холодні, ніби гробниці. Люди, закутані в плащі, поспішали повз, їхні погляди — мов леза, що націлені в серце. Діти ховалися за спідницями матерів, шепочучи: «Мамо, дивись! Звіролюдка…» Побачивши її, хтось хрестився, інший — плюнув услід. Віолетта сиділа в підводі опустивши голову й вуха.

Храм знаходився майже в самому центрі міста і був схожий на кам’яну пащу чудовиська, що ковтало живцем. Його вежі тяглися до неба, а ікони на стінах були облуплені, позолота тьмяна, ніби самі боги покинули це місце. Біля входу стояв місцевий священник з округлим черевцем і мов запеченим, червоним обличчям. Його мантія, заплямована вином і жиром, гойдалася, коли він махав рукою. На шиї висів позолочений амулет: око, що освітлює меч, корону і терези. Цей символ був надто схожим на той, що носила стара баба з села, яка ненавиділа Віолетту за гострі вуха і пухнастий хвіст. У погляді священника було чітко видно пиху й презирство. Його очі звузилися, коли він побачив чисту шкіру Віо на фоні геть брудного плаття.

— Вивантажуйте це паскудство, — буркнув він, навіть не глянувши на Маруню, ніби йшлося про мішки з гноєм.

Шукачі пригод переглянулися. Ратмир стиснув кулак, але маг, старий маг із сивою бородою, поклав руку йому на плече і прошепотів: «Не лізь, храм недоторканний». Вони рушили до воза, неохоче, мов тіні, що бояться світла. Жоден не сказав ані слова.

Віолетта важко зістрибнула з підводи. Її босі ноги хлюпнули в багно. Земля була холодною, слизькою, мов мертва плоть. В цю саму мить священник штурхнув її. Не сильно, але з тією гидливою точністю, з якою скидають дохлого пацюка з порога. Від несподіванки вона опинилась на мокрій і холодній землі. Плаття миттєво просочилося багном, але шкіра не забруднилася. Жодна крапля не прилипла. Дівчина не відчула болю — лише приниження, гостре, мов лезо.

Деякі містяни зупинилися біля неї, виказавши свою зневагу. Хтось навпаки тримався подалі, ніби боявся її чистоти.

— Ось, що буває з тими, у кого хвіст замість душі. — Пролунало із натовпу.

Очі. Повсюди очі. Десятки… сотні. Але всі холодні, байдужі та осудливі. Наче весь світ перетворився на суд, а вона — на підсудну. Візор блимнув червоним, попереджаючи про загрозу, але Віо стисла кулак, загасивши імпульс.

— Потвора, — гидливо промовив священник. Його погляд затримався на її чистому обличчі. — Хочеш очистити ім’я своєї сестри? Неси гроші! Лікування для таких я ти не безкоштовне. Якщо не маєш де взяти — у місцевого лорда завжди знайдеться місце для таких, як ти. Кажуть, він якраз збирає собі гарненьких служниць.

Засмальцьований пузанько розвернувся, наче тільки-но кинув кістку псові.

«Очистити ім’я?..»

Наче рани на тілі Маруні — її провина. Наче синці й кров можна змити сріблом. Віолетта сиділа. Довго. Надто довго. Бруд повільно просочувалося у подерті рукави. Міський гомін зникав. Звуки ставали глухими, ніби вона пірнула в воду. Світ розшарувався… В селі — її торкались руками. З посмішкою. Дітей обіймали, ховали під плащі, коли йшов дощ. А тут — вона ніби порожнеча. Не істота. Не особа. Навіть гірше — причина всіх бід.

Ратмир не витримав, зробив крок уперед. Його брови зійшлися, виказавши стурбованість. Він ще раз глянув на чисті руки Віо, що визирали з брудних рукавів, і відвів погляд. Маг стиснув його плече. «Не лізь!» — повторив той. Ратмир зітхнув і пішов, опустивши голову. Вони всі пішли, залишивши Віолетту у багні.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Похитнувшись, Віолетта підвелася і повільно пішла вулицею. Кожен крок давався важко — не від болю, а від порожнечі, що душила зсередини. Похиливши голову, вона дивилася вниз: на тріщини в бруківці, на тіні від химерних фасадів, на бруд, який стікав з її плаття. Містяни розступалися, як тільки бачили її чистоту. Чисте — то огидне для них. Вся її сутність для них була хибною, адже вона не вписується в «святу схему». Звідусіль було чутно шепіт: «проклята…», «звіролюдка», «блудне поріддя». Візор блимав, показуючи теплові сліди перехожих, але Віо ігнорувала його, ніби той був частиною іншого життя.

Вона зупинилась біля великого будинку з вивіскою «Гільдія шукачів пригод!». Будівля гуділа, мов вулик. Галас п’яних голосів, тріск розбитого посуду та регіт — усе змішалося в густий згусток реальності. Зайшовши всередину, Віолетта відчула повітря, що було насичене стійкими запахами перегару і поту, змішаним з димом від дешевої тютюнової суміші та крові. Найбільш виразний запах крові змішувався з пивом, ніби тут святкували смерть. Віолетта відчула, що її шлунок не озивається, незважаючи на те, що вона вже забула, коли останній раз їла. Їжа була чужою, як і цей світ.

Поглянувши на стіни, вона розгледіла кинджали, накріпко застромлені у дерево та різні дошки. Дошка з заявками була списана крейдою, а поруч ще одна — з пергаментами: «Трупоїди в яру», «Гобліни в лісі», «Зникла дочка купця», «Збір цілющих рослин», «Розшукується живим або мертвим!».

— Ви тільки гляньте! Що за брудна істота?! — пролунало поруч.

Цей молодий, нахабний голос належав найманцю в шкіряному жилеті і з мечем на поясі. Його очі блищали, а смердючий запах перегару розносився на декілька кроків від нього. Регіт спалахнув, мов полум’я від спирту. Один почав, інші підхопили. Хтось засміявся, сам не розуміючи чому, але так заведено — якщо всі навкруги сміються, ти теж мусиш, інакше ти «не свій». Хтось кинув кістку від м’яса. Вона впала біля ніг Віолетти, бризнувши жиром. Дівчина не ворухнулася, стоячи, мов чорна тінь серед їхнього тріумфу.

За стійкою стояв ельф. Він був кремезний. Його лице ховалося у тіні кристалічної лампи. Розгледіти можна було лише вуха. Вони були зрізані — криво, жорстоко. Ці шрами кричали про катування. Його погляд, холодний і порожній, майже промовляв: «Я більше нікому не вірю». На столі перед ним лежали папери, пляшка з мутним вином і кинджал із вигравіруваним листям.

— Я хочу взяти завдання, — звернулась до нього Віолетта.

Її голос був холодний і рівний, без звичної інтонації. Ельф зиркнув на неї. Його очі затрималися на її чистому обличчі, що контрастувало з брудним платтям.

— Іди звідси. Ти ще мала. Шукачем пригод можна стати тільки з шістнадцяти років.

— Я не можу. У мене немає вибору, — тихо відповіла вона. — Якщо не знайду гроші, мене продадуть лорду. Кажуть, він збирає для себе молодих служниць…

Сміх затих, мов задушений. Хтось обернувся, хтось втупився в підлогу, хтось ковтнув слину. Її слова вдарили, як ніж під ребра. Ельф стис кулак, кісточки побіліли, лють змішалася з соромом. Він глянув на брудну істоту, що була майже вдвічі менша від нього і пригадав як знущалися з нього. Але відповісти не наважився. Замість слів він кинув їй мішечок із кількома монетами.

— Геть звідси! І не повертайся.

Віолетта піймала мішечок. Грошей вистачило б на кілька днів, але вона знала: це не допомога. Це відкуп. Він дав їй рибу, а не вудку. Вона повернулася до дверей, ігноруючи шепіт: «Лисиця… проклята…»

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

На вулиці вітер зустрів її, як криклива баба на порозі: плюнув пилюкою в очі, вдарив по брудному платтю. Кам’яні фасади тиснули з усіх боків, ніби стіни гробниці. Двері зачинялися, люди відверталися, наче вона несла на собі проказу. Віолетта пішла до храму, сподіваючись, що цих грошей вистачить, аби нагодувати Маруню — її останню соломинку, що тримає її у цьому світі. Мішечок у руках був важким, але недостатньо, щоб зняти клеймо з сестри.

У порожньому провулку, де калюжі відбивали тьмяні ліхтарі, які вже почали запалювати на честь свята вогнів, пролунав голос:

— Гей, мала. Потрібні гроші?

Віолетта зупинилася. Тінь між стінами ворухнулася. Її візор блимнув, показуючи тепловий слід, але вона не відступила.

«Не знаю чому, але ноги самі понесли мене до того голосу».

Тінь виявилася чоловіком. Маска закривала обличчя, плащ ховав постать. Його голос був глухий, рівний, ніби витягнутий не з горла, а з машини.

— Світ не любить тих, хто не брудниться. Істинне зло — завжди чисте. — Сказав він холодно. —

— Сьогодні все-таки свято… Не варто залишати бідну душу без даху над головою. — промовив чоловік у масці.

— Ходімо за мною. Поговоримо про роботу.

Віолетта не питала «яку» чи «чому я». Що їй лишилося? Вона пішла слідом за ним.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Тінь вела її вниз, до підземелля. Сходи скрипнули під ногами, смолоскипи кидали тремтливі тіні на вологі стіни. Запах вогкості й заліза душив, але тут було тихо, на відміну від гільдії шукачів.

Її нічого не питали. Дали миску з теплим супом, що мав запах трав, чисту воду й простий одяг — грубий, але чистий. Вона з’їла суп і його запах заполонив душу спогадами про Лукію.

У залі, де пахло воском і сталлю, стояв манекен, укріплений залізними пластинами. Учитель у масці — той самий чоловік з провулка — кивнув їй.

— Покажи, на що здатна.

Віолетта стисла кулак. Її візор спалахнув, показуючи слабкі місця манекена — тріщини в металі, точки напруги. Вона вдарила. Рука, мов таран, пробила сталь. Тріск луною відгукнувся в залі. У масці вчителя щось змінилося — на мить здивування, потім — знову невиразність. Він глянув на її чисту руку, що не мала подряпин від удару і його очі звузилися.

— Непогано, — пробурмотів він. — Але цього мало.

Декілька днів тренувань промайнули, мов тіні. Ніхто не питав, чи втомилася вона, чи боляче. Вона бігала через лабіринт, ухиляючись від стріл, що свистіли над головою. Падала в пастки — сітки, що стягували, чи ями з гострими шипами. Одного разу шип черкнув її руку, але шкіра залишилася цілою, лише плащ порвався. Бруд скочувався з неї, як роса, викликаючи шепіт іншого учня: «Що вона за істота?» Віолетта вставала, ковтаючи пил і кров. Її мана спалахувала мимоволі, коли вона падала, ніби захищаючи, але вона не звертала уваги. Інші учні — тіні в масках — уникали її. Один якось прошепотів: «Вона надто швидка… не з наших». Віолетта все чула, але не реагувала.

Одного вечора, після чергового падіння, вона стояла перед манекеном. Інші учні тремтіли від втоми. Але не вона. Тепер у неї з'явилася мета — заробити грошей, щоб звільнити сестру. Учитель підійшов, його плащ шелестів, мов крила старого ворона.

— Ти не просто інструмент, — сказав він тихо. Його голос ледь було чутно крізь маску. — Але тобі ще багато чому треба вчитися.

Віолетта кивнула. Її очі спалахнули новою метою. Маруня чекала. І заради неї вона готова стати ким завгодно — навіть кинжалом в тіні.