Віолетта: Світ Монстрів

Ліс поволі завмирав. Сутінки поглинали дерева, а вітер стишував кроки. Він здавався надто обережним, щоб порушити тишу навколо привалу. У вогнищі тріщало сухе гілля, Бренн перемішував кашу в казані, підкидаючи хмиз у вогонь. Жар палахкотів у його очах, а усмішка, як завжди, грала на обличчі — хоча очі уважно стежили за Віолеттою.

Тілло сидів ближче до вогню, з нотатником у руках. Перо тремтіло в його руці, лишаючи плями чорнил — чи від хвилювання, чи страху, вже й не розібрати. Він щойно на власні очі бачив, як Віолетта вилікувала його глибоку рану, яку він отримав під час полювання, як завжди створивши магічне коло просто в повітрі, і вилікувавши за секунди. Тепер її здібності здавалися чимось іншим, ніж простою особливістю.

Од відкинувся спиною до дерева. Темні очі, мов у вовка, що досі не вирішив — стати частиною зграї чи зникнути в лісі. Він не зводив погляду з дівчини, хоча в його поставі було щось… захисницьке.

А Ірелліс мовчала. Її погляд був напружений, мов струна. Вона вже деякий час спостерігала за рухами Віолетти. Її манерою мовлення. Її поглядом.

Напруга витала в повітрі, мов дим — повільно, але всепроникно.

— То що ти, чорт забирай, такого накоїла? — перервав тишу Бренн. — За тобою ганяється інквізиція, Окулус і… сам кронпринц.

Очі усіх прикипіли до Віолетти. Вона мовчала, стиснувши губи в тонку лінію, дивилась на полум'я.

— То хто ти насправді, мала? — пом’якшивши голос, запитав старий гном.

Тиша була довгою, наче зимова ніч. Та зібравшись із думками, Віолетта підняла голову і відповіла:

— Я... — голос її ледь чутний за тріском багаття. — Я була в місті, де люди помирали не від війни, а від голоду. Спланованого голоду. Імперія… вона просто забрала їжу. Казали, що це на потреби солдатів, що боронять нас від напасті зі сходу. Але насправді…

Вона не плакала, але в її голосі щось ніби зламалося.

— Священники… «милосердні»… вони заманювали, розпухлих від голоду, звіровухих обіцянками хліба.

— Я пішла за ними. Спочатку нас нагодували, а потім, вночі. Священник прийшов і забрав із собою тих, у кого було хутро, ікла, вуха. Звіролюдів і звіровухих. Сказали «для захисту». Я заховалася, а потім таємно простежила за ними.

Її очі стали скляними, вона поглянула вгору, на зірки.

Чим більше Ірелліс слухала Віолетту — тим холоднішою ставала її шкіра. Занадто знайомі, занадто близькі відчуття. Дівчинка з тінню в очах. Як і вона колись…

Віолетта продовжила свій страшний монолог:

— Вони спустились під землю, там під храмом були столи. Кров. Інструменти. Бочки. Одна — з частинами тіл. Інша — з хвостами. А ще були папки. Зі звітами.

Вона дістала з наплічника пергамент із печаткою Окулуса, і простягнула його Бренну.

— Ось. Читай вголос, щоб усі чули. — Його пальці трохи тремтіли, коли він його взяв.

«Об'єкт очищення №226. Звіролюд (напівлисиця). Стать — жіноча. Доросла особина. Під час перевірки на взаємодію із кристальною чумою виявила підвищений спротив до зараження. Можливо, через зв'язок із язичницькими богами. Необхідно проведення додаткових експериментів. Смерть від зараження настала через добу, що довше, ніж у всіх інших піддослідних.»

Його пальці стиснулися, хрускіт суглобів заглушив тріск вогнища. Перед очима повстала маленька сестра. Її теж могли…

— Вони… досліджували. Препарували. Шукали, як зламати нас. Що робить нас «іншими». Розбирали, ніби ми не живі істоти, а якийсь механізм. А потім — спалювали тіла. — Віолетта майже прошепотіла. Її очі заблищали вологою, у світлі вогню, але так і не зірвалася у сльозу.

Тілло не вірив у те, що щойно почув. Його світ розпався. Цього не було в жодній із книг. В жодному трактаті про це не писали, як зцілити подібне.

— Я взяла один звіт. Решту — спалила. І втекла.

Настала тиша — глибока, як вакуум, у якому тріск вогню лунав, немов удари молота.

Од взяв пергамент у Бренна. Його рука ковзнула до руків’я ножа. Не через Віолетту. Через тих, хто це зробив. І, що найгірше, ще досі живуть.

— Тоді це правда… — сказав гном, дивлячись на реакцію Ода. — Я чув про ці катакомби. Думав, це байки… страшилки для рекрутів.

— Це не вигадки. Це — вибудувана система, — промовила Віолетта. — Вони називають це «очищенням від гріхів». Гріхів, які ніхто з нас не вчиняв. Для них ми просто бруд. Піддослідні, що не відрізняються від тварин… ні… паразитів! Клята скалка в оці!

Вогонь лускав, підкидаючи іскри в повітря.

— А принц?.. — запитав Тілло. — Чому він хоче тебе упіймати?

Віолетта вагалася, чи варто піднімати цю тему. Зрештою, вона зітхнула, її голос був м’який, майже винуватий:

— Я не знаю, що саме вони в мені шукають… але я… інша.

Тиша. Перо Тілло зависло в повітрі. Бренн насупився.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Бренн.

Її пальці ковзали по сфері, яку вона тримала в руках.

— Ви колись дивились на ті… штуки… ті, що літають у небі?

Тілло здивувався:

— Ти про Зоряних Стражів? Та всі про них знають!

— Богів, — сухо додав Од.

— А хтось каже — демони, — жартома кинув Бренн.

Ірелліс раптом застигла. Її пальці затремтіли, хоча вона спробувала приховати це тремтіння.

— Я чула розповіді старійшин. Але ні… цього… просто не може бути… — прошепотіла вона.

Віолетта поглянула на ельфійку. Вона ніколи не бачила Ірелліс такою.

Од легенько нахилився вперед.

Тілло закрив рот рукою.

Бренн напружився, пальці стиснули руків’я сокири.

— Ірелліс? Що трапилося? — здивовано запитала Віолетта.

— Відповідай. — Ельфійка сказала це м’яко, але в її тоні було чути ледь помітний страх. — Скільки тобі років, Віолетто?

— Я… — дівчина кліпнула очима. — П'ятнадцять років і кілька місяців. Я народилась… здається, за три дні до Ночі Предків. Батько казав, що знайшов мене тоді, коли перший сніг уже випав.

Ірелліс повільно вдихнула. Потім ще раз. Її обличчя зблідло, як вибілена тканина, як саван. Губи злегка тремтіли.

— Це не може бути збігом…

Вона встала і почала ходити навколо багаття. Її рухи були нервові, невластиві для неї. Вона завжди стримана, точна, але зараз вона ніби забула, ким є. Погляд шукав вихід, як у загнаного звіра.

— П'ятнадцять років… за три дні до Свята Вогнів… у ту ж саму ніч…

Усі миттю завмерли, навіть не дихли.

— …впав один із богів.

— До чого ти ведеш? — обережно запитав Тілло.

— Один із трьох спустився на землю. У легендах — це було покарання. Вогонь з неба, грім, що тривав цілий тиждень. Цілі долини перетворилися на порожнечу. Люди щезли, ніби їх змило з лиця землі. Але тоді ж і… — Ірелліс раптом дивиться на Віолетту. — Ти з'явилась. Ніхто не бачив, звідки ти взялась. Ніхто не знає, звідки в тебе ці здібності. І навіть ти сама — не знаєш.

Тілло вражено поглянув на Віолетту.

Од стиснув щелепу. Але нічого не промовив, він уже давно це підозрював. Але не міг сказати напевно. Можливо, просто не хотів знати.

Бренн засміявся. Голосно. Різко. Наче прогнав думку, яка йому не сподобалась.

— То… ти хочеш сказати, що наша малеча — богиня? Як ті що спустились із небес?

— Ні, — відповіла Ірелліс. Вона сумнівалась, її голос тремтів. — Тобто… я не знаю.

Віолетта відступила на крок, ніби від власної тіні.

— Ірелліс… я… Я не розумію…

— А я — не хочу розуміти… — прошепотіла ельфійка.

І в її очах з'явилися сльози. Не від страху. Від усвідомлення. Що істота, до якої вона тягнулась, як до крихкої, змученої душі… може бути не просто іншим створінням. А уламком чогось, що не мало з’являтися у цьому світі. І можливо, стане для нього останньою надією… чи прокляттям.